Таємниця жовтої валізи

— Хелло! — застудженим голосом привіталося зображення. — Де тебе носить?

Помітивши, що Джозеф хоче щось сказати, Хендриксон нахмурив брови:

— Не перебивай. Я в курсі усіх твоїх справ, тому й кажу: перестань киснути. Ти думаєш, комусь потрібна твоя газета? Дивак. Досить того, що ти віддав половину свого життя цьому паперовому мастодонту. Долю газети вже вирішено, ти зможеш тепер по-справжньому вхопитися за життя. Такого журналіста, як ти, на роботу візьмуть куди завгодно. До речі, про тебе вже розпитували на Бі-Ай-Бі. Це добра ознака, що тобою зацікавилась найбільша радіотелевізійна компанія країни. Вважай, що пабліситі забезпечено. Деякі моменти, пов’язані з твоєю майбутньою кар’єрою, треба буде ще обмізкувати, але то дрібниці. Я на тебе чекаю.

Якби Хендриксон не був Хендриксоном, тобто не був приятелем Джозефа Макгоуна, то Джо давним-давно послав би під три чорти цього самовпевненого директора телекомпанії “Гольдоні”. Але він промовчав, а згодом навіть помітив, що думає про сказане Хендриксоном. Понишпоривши в кишенях, вийняв мініатюрний дистанційний телепульт, увімкнув його. На екрані з’явився найпопулярніший коментатор країни Річард Лоу, який саме розповідав про наступне закриття останньої на планеті газети. Висловивши своє співчуття Макгоуну, він побіжно згадав про ставлення сучасного суспільства до друкованих матеріалів. Виходило, що все це — закономірний фінал…

Інформаційне повідомлення перервали прямим репортажем з Нептуна. Космічні археологи натрапили на залишки дивної цивілізації. Джозеф Макгоун зі злістю вимкнув телевізор.

— Ну, ну, — процідив крізь зуби, — ще побачимо, з ким буде покінчено.

Джо підійшов до шафи. Там містились його неоціненні багатства — книги, про які більшість людей уже забула. Джо нахилився і відчинив дверцята нижньої тумбочки. Витяг звідти грубу папку. Дістав з неї газету, запхнув її в кишеню, вийшов на вулицю. За хвилину швидкісний ліфт доставив його з сорок третього поверху в підземний гараж. Незабаром Джозеф Макгоун уже мчав електромобілем по Великій Дорозі, що вела на Медісон-стріт. Будинок телекомпанії стояв на початку вулиці. Циліндричний корпус його виднівся здалеку.

— Це ти? — пробурмотів Хендриксон, важко підводячись з м’якого крісла. Він був високий, товстий і геть лисий. Обличчя м’ясисте, добродушне.

Вітаючись із приятелем, Джозеф прискіпливим поглядом окинув його обважнілу постать.

— Послухай, Сем, — одразу почав він. — Маю до тебе справу.

Хендриксон поблажливо кивнув, мовляв, весь до твоїх послуг.

— Ти завжди симпатизував мені і не раз виручав “Тіволі”.

Хендриксон хотів щось заперечити, однак Джозеф удав, що не помітив цього, і вів далі.

— Я розумію — тобі добряче набридло морочитися зі мною, але в мене немає іншого виходу, як знову звернутися до тебе. Не знаю, як ти поставишся до мого прохання, однак запевняю, що в даному разі справа варта уваги. Можливо, вона здасться дещо незвичайною, проте якщо вигорить, а я в цьому не сумніваюсь, то ми з тобою заживемо слави. — Помовчавши, додав: — Ти навіть не здогадуєшся, що то за штука. Спершу я думав упоратися сам, але події довкола “Тіволі” примусили мене знову потурбувати тебе.

Хендриксон тільки сопів, і по ньому було видно, що він нічого не розуміє. Джозеф посміхнувся, дивлячись на розгубленого приятеля.

— Спробую пояснити. Я вже давно дійшов висновку, що людство зробило помилку, позбавивши себе того чуда, яким є книги. Адже для населення Землі книги канули в небуття. Ти скажеш: “А й справді, нащо напружувати мозок, коли є сила-силенна інших, набагато доступніших засобів інформації — телебачення, відеокристали, відеокниги, радіо тощо. Коли сама людська мова невпинно спрощується, перетворюючись на допоміжний технічний засіб. Навіть вона підпорядковується добре продуманій раціональності”. Я нічого не маю проти, коли нові засоби обробки, зберігання і передачі інформації використовує наука. Але особисто мені у повсякденному житті цього замало. Подумай: ми майже втратили здатність мислити категоріями прекрасного…

— Що ж ти пропонуєш? — перебив Джозефа Хендриксон.

— Що я пропоную? Насамперед хочу поновити видання газет і зокрема не допустити, щоб закрили “Тіволі”. Цо перший крок. Другим має бути поновлення журнального видавництва і, нарешті, книгодрукування.

— Ти збожеволів!

— Помиляєшся. Я цілком нормальна людина. Ти вислухай мене до кінця. Висновки зробиш пізніше. Але спочатку дай чимось промочити горло, бо страшенно жарко.

— Пиво?

— Хай буде пиво.

Хендриксон витяг з бару бляшанку марсіанського пива і подав її Джозефу. Той пожадливо випив прохолодної, приємної на смак зеленкуватої рідини, віддихався і знову мовив:

— Певно, це буде не зовсім по-джентльменському, бо я; я дав їм слово тримати все в таємниці, однак нинішня ситуація з “Тіволі” примусила мене порушити свою обіцянку.

— Нічого не розумію, — Хендриксон спантеличено кліпав очима, силкуючись зрозуміти, куди хилить Джозеф. — Про що й про кого мова?

— Наберися терпіння і вислухай усе. Якщо пригадуєш… а втім, ти цього не можеш пам’ятати, бо ніколи не цікавився інформацією, яку я друкував на сторінках “Тіволі”. Так от, рік тому в моїй газеті була опублікована досить цікава замітка. Джозеф дістав з кишені газету, розгорнув її і, трохи розтягуючи слова, почав читати: — “16 липня 2Н… року редактор нашої газети став свідком дивовижного явища природи. Близько третьої години ночі на воряному небі спалахнула невелика “зірка”, яка імпульсами посилала на Землю пучки світла. Потім вона почала рухатися в напрямку Сан-Франціско. Через п’ятнадцять хвилин свічення припинилось. Ніщо не нагадувало про таємниче явище”. — Поклавши газету на стіл, він продовжив свою розповідь. — Окрім мене, більше ніхто не бачив цієї “зірки” (принаймні офіційних повідомлень з цього приводу не було). Не думай, проте, що історія ця скінчилася так просто. В той же день, коли з’явилася замітка, вони завітали до мене в редакцію.

— Хто — вони? — на обличчі Хендриксона відбилося неприховане здивування.

— Хто, хто… — дещо роздратовано перекривив його Джозеф. — Інопланетяни, хто ж іще. Невже не зрозуміло?

— Не мели дурниць! Які ще там інопланетяни? — Хендриксон був певен, що його розігрують.

Але Джозеф надто серйозно дивився на нього, і Семові нічого не лишалось, як слухати далі чудернацьку розповідь приятеля.

— У моєму кабінеті не знати як з’явилося двоє невідомих, без зайвих церемоній повсідалися в кріслах і почали зі мною ділову розмову.

— Вони, звичайно, нічим не відрізнялись од, нас, — насмішкувато перебив Сем.

— Уяви собі.

— І що ж вони тобі казали? — скептично запитав

Хендриксон.

— Розмова була коротка, — Джозеф не реагував на кпини приятеля. — Вони попросили, щоб я більше не друкував про них інформацію.

— І ти, ясна річ, погодився?

— А що мені лишалося робити?

— Як це — що? Ти мене дивуєш. Коли це все правда, то було б справжнісіньким безглуздям не писати про таку сенсацію.

— Справа в тому, що вони обіцяли, тільки-но закінчать свої експерименти на Землі, завітати до мене, щоб якось віддячити за мою мовчанку.

— І що ж ти хочеш у них попросити?

— Я думав поновити книгодрукування на планеті.

— Ну й ну!.. — присвиснув Хендриксон. — А вони тебе зрозуміють?

— Гадаю, що так.

— У тебе є якісь підстави цього сподіватись?

— Так. Схоже, що писання у них в пошані.

— Тобто?

— Під час нашої розмови вони користувалися такими ж блокнотами і самописками, як наші предки.

— Чого ж ти хочеш від мене?

— Насамперед я хотів би заручитися твоєю підтримкою.

— Вважай, що ти її вже маєш. Що далі?