Таємниця жовтої валізи

— Треба хоча б на місяць відтягнути закриття газети.

— Не розумію, що це дасть. Ти щойно сказав, ніби вони твої боржники. Нехай вони і допомагають.

— Невже ти думаєш, що вони за нас вирішуватимуть наші проблеми?

— Ти мене геть заплутав.

— Нічого схожого. Вони не підуть на пряме втручання у справи чужої цивілізації. Розумієш — пряме, — по складах повторив це слово Джозеф. — Обіцянка віддячити мені зовсім не означає, що вони одразу кинуться виконувати бозна-які забаганки.

— Виходить, ти хочеш якось інакше використати їх?

— Саме так.

— Що ж маю робити я? — Хендриксон був заінтригований.

— Повторюю: ти повинен домогтися, щоб газету залишили принаймні на місяць. Зв’язки у тебе є. Всі права на публікацію матеріалів, пов’язані з інопланетянами, повинні бути зареєстровані тільки на мене. Тобто вся інформація, яка стосуватиметься ЇХНЬОГО перебування на Землі, повинна з’являтися тільки на сторінках “Тіволі”. Зробити це неважко. Ніхто нічого не зрозуміє, а коли зрозуміє, то буде пізно. Урядові доведеться збільшити тираж газети, відкрити новий журнал і т. д.

— Непогано задумано.

— Мені теж так здається. Сьогодні я надрукую в “Тіволі” замітку про появу космічних пришельців (фальшивку, звісно). Однак певен, що вони неодмінно відгукнуться. І тоді я розповім їм усе. Гадаю, що вони і справді підуть на деякі поступки. Адже цього вимагатиме престиж друкованого слова. Ніякої мови про їхнє втручання в наше життя не буде. Вони лише морочитимуть землянам голови, час від часу викидаючи якісь коники, про які писатиме тільки “Тіволі”.

— Ну що ж, в такому разі — вперед! — Хендриксон присунув до себе телефон і взявся влаштовувати справи з газетою…

На другий день “Тіволі” надрукувала повідомлення під сенсаційним заголовком: “Чужинець випив каністру бензину”.

Повідомлення було коротке:

“Стетсон-Сіті. Штат Айдахо. 20 серпня 211… року (по відеотелефону). Жителі цього невеличкого містечка стали свідками появи невідомого космічного апарата. Ніхто тепер не сумнівається в існуванні космічних пришельців.

Невідомий предмет кулястої форми завис над фермою містера Балморса. На подвір’я ферми скинули трос, по якому спустився невідомий. Перевернувши все догори дном, він натрапив на каністру з бензином, яку тут же осушив. У містечку панує занепокоєння”.

Весь тираж “Тіволі” негайно розійшовся. В редакції не вщухали телефонні дзвінки. Джозеф не встигав відповідати на запитання.

Те саме було і в наступні дні. Газета виходила з новими й новими повідомленнями:

“Офіційна заява губернатора штату Техас”.

“Жителі Крайтона не вірять небилицям”.

“Міністерство ВПС знову почало цікавитися природою НЛО…”

Читачі з нетерпінням ждали кожного чергового випуску…

На екрані з’явився напис “Кінець”. І почувся голос диктора: “Ви дивилися першу серію фантастичного фільму “Коли з’являється чужинець”, виробництва кінокомпанії “ФОКС XXI СТОЛІТТЯ”.

Скарб племені Порейя (Зелений диявол Ель-Грассо)

І

Наполоханий появою людей, пекарі вискочив із заростей і помчав берегом річки. Від несподіванки Аугусто зупинився, але за мить підніс вінчестер і, майже не цілячись, тричі вистрілив. Встиг помітити, що влучив, — дикий кабан підскочив, завищав од болю і щосили дременув у хащу. Аугусто і Вайкапа кинулись за ним, але незабаром повернулись: сліди пораненої тварини вели в глиб сельви, а потикатися в сутінках у цей непролазний вологий ліс було небезпечно. Розчаровані, вони почали спускатися до річки. Коли до води лишилося метрів двісті, Аугусто, зачепившись за корінь пальми, покотився по схилу, всіяному дрібним камінням.

Поминаючи недобрим словом злощасного пекарі, став помалу зводитись, і раптом у променях призахідного сонця, що вже губилось у кронах дерев, земля під його ногами спалахнула міріадами зелених вогнів.

— Смарагди! — закричав Лугу сто. — Чуєш, Вайкапо, ми натрапили на смарагди!

Добре запримітивши місце, повернулися в селище. Аугусто гарненько заховав кілька камінців у мисливській торбі. З такою знахідкою треба бути насторожі. Про Вайкапу не йшлося. На індіанця, який завдячував йому своїм життям, можна було покластись. Однак з пам’яті Маркеса ще не стерлася трагічна історія племені геларі, яке знищили білі злочинці при мовчазній підтримці уряду. Індіанці мали нещастя жити на території, багатій смарагдами. Спричинити щось подібне Аугусто не хотів.

Тільки-но вони опинилися в Ель-Грасо, резервації племені порейя, до Маркеса підбіг індіанський хлопчик. Лікар добре знав малюка. Це з нього він колись вигнав “злого духа” — у малолітнього пацієнта не знати чого розболівся живіт.

— Що сталося, Каріпо? — здивовано запитав Маркес.

— Сеньйор Аугусто! У вашій хаті помирає біла людина. Мисливці знайшли її на березі річки. Я знаю, хто це. Це добрий сеньйор Раймар. Ходімо швидше! Він просив розшукати вас…

Аугусто кинувся до солом’яної хатинки, що стояла трохи осторонь селища на узліссі. Розчахнув бамбукові двері, вбіг у хатину. На широкій лаві, яка правила Маркесу за ліжко, нерухомо лежав Раймар Гюде. Життя ще жевріло в його прострелених грудях. Лікар підійшов ближче. Відчувши присутність людини, поранений розплющив очі. Впізнав Аугусто. Кривлячись од болю, спробував усміхнутись.

— Як бачиш, старий, мене таки доконали. — Він говорив із зусиллям, ледве ворушачи губами. — Ти мав слушність — тут усі заодно. Тікай звідси негайно. Вони не дадуть тобі спокою. Всі знають, що ти мені допомагав і неодмінно розправляться з тобою. Ні в якому разі не повертайся в Сан-Лоренцо. Там на тебе чатують. Не гайнуй жодної хвилини. Моє останнє прохання: опублікуй цей репортаж.

Раймар знову спробував усміхнутись, але гострий біль примусив його заплющити очі.

— Це наш репортаж. Де він схований, ти знаєш. Нехай люди довідаються, хто дає притулок таким, як Франц Декерт.

У куточку рота Раймара виступила кров. Тонесенька червона цівка поповзла по підборіддю і застигла…

II

Інтерес поліції до власників американських паспортів у центральних штатах, на відміну від провінції, не мав меж. Тут мало не в кожному іноземці вбачали потенційного капіталовкладника, а тому особливо ретельно шукали в досьє гарантію успіху майбутніх “ділових” контактів. Служителі місцевої Феміди, як і доморощені товстосуми, конче потребували фінансової підтримки.

Френк Кеткарт вирішив дістатися в Сан-Лоренцо як сезонний робітник. Принаймні вдатися до цього маскараду, поки не потрапить на пароплав. Привертати зайвий раз увагу поліції, тим більше напередодні відповідальної операції, Кеткарт не хотів. У поліцейських дойд можуть виникнути різні питання до американського геолога, а розповідати вигадану історію тут, у Бразілії, було небезпечно.

В Сан-Паулу Френк сів на поїзд, що йшов у Каяну. Неголене обличчя і добряче поношений одяг робили його схожим на одного з тисяч сезонних робітників, які саме цієї пори тинялися по країні. Вони здебільшого переїжджали з місця на місце поїздом “Трансамазоніки”, бо квитки на цей вид транспорту були найдешевші.