Ти чуєш, Марго

У хаті всі почали сміятися. Всіх просто охопила істерика. З медичної точки зору це було само-позбавлення від стресу, однак із точки зору немедичної це був "дурдом "Веселка". Навіть важкий підліток Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Сидоренко спав. Це був його спосіб зняття стресу. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змозі заснути від шарудіння мишей.

Уранці всіх розбудило розпачливе Стьопине нявчання. Свєтка прокинулася першою і стала всіх розштурхувати. Прокидалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі пороззявляли роти. Яр у ранковому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої землі й акації. Акації рясно росли обіч яру, білі грона сніжнимі плямами біліли на зеленому тлі. Співали пташки Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кілька кружалець ковбаси, великий шмат сала, великий глечик з молоком і маленький зі сметаною, банка маленьких квашених огірків. Серед усього цього багатства сидів Стьопа і розпачливо нявчав.

– Що це за скатертина-самобранка?
– солодко позіхаючи, спитала Марго.

– Сам не знаю.
– здвигнув плечима шеф.
– Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?

– Та де, - втрутилася Льоля.
– Вона сама з мишами сидить.

– Більше нема кому. Може, постаралася бабуся для Грицька (так звали шефа): я їй місяць тому вислав сотню.

Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.

– Що? Сто гривень?
– І вона понесла на шефа цілий комплекс звичайних жіночих докорів.

Шеф відразу роздратувався і сказав:

– Усе! Після сніданку рушаємо. Льолю, ти лишаєшся тут.

Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож говорила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дружиною шефа. Після вертихвістки Вероніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андромеди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку гарячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його гонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок просила не лише матеріалізованого домашнього вогнища, а ще й духовного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю, її перебив Вася:

– Шефе, ми з цього яру не виїдемо.

І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.

– Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог покарав!: Ти - підлий, підступний, брехливий!..

Льолине цокотіння явно дратувало публіку. Проте на це не було ради, її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.

Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено дивилася на наїдки:

– Шефе, це явний підвох. Тут нечистий попрацював. Духом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.

Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно виділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огірочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смачно.

– Залиште трохи на обід,- сказала запопадлива Леська.
– Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.

– Ку-ку!
– згодилася з нею зозуля. Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.

– Краса тут надзвичайна!
– замріяно протягла І Леська.

– Мамо, тільки без сантиментів!
– озвалася колюча Віка.

– А чого?
– наїжачилася та.
– А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?

– Ніде нікого, тільки ми самі... Неначе, одні в цілому світі... — продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.

– А може, так і є?
– оцінила ситуацію Марго.
– Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.

Ці слова були сприняті як метафора.

Ти знаєш, Марго, -- зрадів однодумцеві шеф, - коли я приїздив сюди на канікули, то опинявся наче на іншій планеті. Тут і час пливе інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїхав.

– А я вообще тут балдію, - підхопила розмову Льоля.
– У нас у селі - я з-під Києва - то такого нема. Земля - один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння - і турки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!

– А розкажи про духів, що тут водяться.

– Ну, ні знаю. У нас такого нема. Якось я іду по яру, а назустріч дівка. Совсім гола. Я була подумала, шо то Гришина зазноба. І так на неї дивлюся подозрітєльно. А вона мені й каже: "Тьотю, гам татари нашу хату спалили і маму нашу в неволю забрали. Ховайтеся!" І щезла. Я ото як сіла від того дива на призьбу, так до вечора й просиділа. Отаке-о.

Усі замислилися.

– Цікаво, а що тепер діється на тому світі? І порушила тишу Марго.
– Чи він іще існує взагалі?"

– Слухай, Марго, їй-бо, ти трохи пришелепкувата, - роздратувалася Свєтка.
– Ви з шефом якісь

– ненормальні.

– Ну що,- перервав суперечку Камікадзе.- Як каже Марго, давайте сплануємо день. Сьогодні, -бачу - ми звідсіля не виберемося. Давайте в пам'ять про моє дитинство тут трохи наведемо порядок. Робіть хто що вміє.

Народ поволі розбрівся. Льоля десь знайшла крейду, розчинила її й почала мазати хату. Шеф із Леською "пішли по дрова". Андибер узявся за косу. Сидоренко, знайшовши на хаті стару гітару,* почав її настроювати і виспівувати. Вася після ранкових сто грам мирно спав у траві. Поряд лежала Віка і слухала плеєр. Марго затіяла прання.

Через деякий час з лісу повернувся шеф з Леською, несучи в руках купу хмизу. На вітрі лопотіло кілька рядів білизни. Покошена трава ароматно пахтіла на сонці. Хата сохла. Андибер цюкав сокирою - рубав дрова. Марго, розвішуючи білизну, спостерігала, як по його засмаглій спині скочується цівка поту. Він, здається, не звертав на неї ніякої уваги. Правда, один раз, - здалося їй, - вона піймала його погляд, коли застібувала на грудях ґудзика. "Може, він увесь час за мною потай підглядає, як я за ним?" - прийшло на гадку Марго. І вона відзначила для себе, що кілька таких поглядів лишилося в її пам'яті. Одного разу, коли співала зі Свєткою "А кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня". Ну, може, він просто слухав пісню. А вдруге було, як голова колгоспу посилено улещував Марго. Здається, в Андибера був розлючений погляд. Правда, пізніше він уже не дивився розлючено ні на голів колгоспів, ні на Марго. Може, тому, що зрозумів, що це своєрідна традиція: у голів колгоспів потьмарюється в очах від Марго, а Марго з удячністю приймає в подарунок смажене порося і трилітрову банку сметани і від'їжджає із села до своєї експедиції. Утретє, здається, він довго дивився на неї, поки вона спала у волошках у полі в обідню перерву, бо коли вона раптово прокинулася, він розгубився. Але з упевненістю Марго не могла нічого сказати. Зовні він був "айсбергом в океані".

Шеф, задоволений чи то з результатів роботи, ачи зі своєї прогулянки "по хмиз", розкотисте заспівав "'А не спеть ли мне песню о любви..." голосом Шевчука. Луна пішла яром. Марго подумки проспівала на ту саму мелодію: "Мо сходити з Андибером в ліс по хмиз..." Однак уявивши на мить, як практично це має відбуватися, вона скривилася: для першого разу "хмиз" не підходить. А що б підійшло для першого разу? Марго перебрала всі варіанти і прийшла до висновку, що в "польових умовах" це здійснити неможливо так, щоб потім не було гидко. Ну, а після повернення додому тим більше.