Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– А це хто?
– поцікавився Сидоренко.
– Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.
– Шо-шо?
– Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.
Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи не по собі, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі не клеїлася.
Пан Роман, зрозумівши, чому публіка зненацька замовкла, вирішив розрядити ситуацію:
– Прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схотіла відімкнути двері. Тож тепер щовечора
Шеф на підтвердження кивав головою.
Панові Роману здавалося, що він заспокоює гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок кинулася до сина, що спав у спальні нагорі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрійком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорного дерева, що стояли вкупі, зрозуміла, що тут колись спала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюючи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко ще до ранку зберігало тепло її старечого тіла.
– Ви як хочете, дівчата, але я з малим спатиму на розкладачці, - сказала Марго.
– Ноу проблем, - сонно позіхнули ті.
Марго звикла спати на краєчку ліжка в незручній позі. Тож вузька розкладачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:
– Вставай, сплюхо! Розіспалася!
– А чого такий алярм?
– Сніданок подано!
Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипучими сходами до вітальні.
За столом панувала гнітюча мовчанка. Чоловіків не було. Одні дівчата.
– Перепрошую за спізнення. Так солодко спалося!
У відповідь - нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмаленою скатертиною. "Новою", - відзначила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі парував зелений омлет. "Зі шпинатом!" - знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишуканість!
Дівчата мовчали і без апетиту колупали омлет.
– Смакота!
– урочисто оголосила Марго. Хто готував? Пан Роман?
– Пані фон Цигельдорф, - злісно відзначила
Свєтка.
Марго розсміялася на дотепний жарт.
– Я не жартую, - похмуро сказала Свєтка.
– Що, ви знову відвідали "той світ"? Я - ні. безтурботно заявила Марго. — Я спала, як убита.
– Зате ми не склепили повік!
– Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!
– А ти звідкіля знаєш, ти ж спала "як убита",-єхидно процідила Свєтка.
– Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.
– А чого нам не сказала?
– Хіба й так не ясно? А де всі?
– Пішли з баронесою фон Цигельдорф і не повернулися, - без ентузіазму заявила Леська.
– Вона, здається, графиня, - зауважила Марго.
– Яка різниця!
Так куди вони пішли?
– На Личаків.
–
Куди-куди?– Кладовище у Львові так називається. То хто ж готував сніданок?
– Та сказано тобі: графиня. Вона повернулася, а вони - ні.
Марго замислилася.
– Дівчата, а вам не здається, що ми всі "поїхали"?
– Давай доїдай, і ходімо шукати цих придурків!
– Куди? На кладовище? Е, ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!
Дівчата сиділи і думали, що робити.
– Вони самі знайдуться!
– заспокоювала їх Мар-го.
– Не треба нікуди ходити. До речі, котра година?
– Шоста, - без ентузіазму сказала Леська.
– Ви таки божевільні!
– обурилася Марго.
– Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!
Дівчата мовчали.
– Ви як хочете, а я пішла спати!
Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрійко і сказав:
– Ма! Я упісявся!
Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:
– Нічого, синку! Таке буває! Спи!
За шістнадцять років вона вже звикла спати в мокрій постелі.
Але Андрійко не хотів більше спати. Він бродив у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відкривав і закривав шухлядки, заглядав під ліжко, дивився у величезне дзеркало.
Знизу долинув галас. "Треба вставати!" - подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.
Унизу за столом кавувала вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.
– Ну. як Личаків?
– поцікавилася Марго.
– Личаків у місячному сяйві — це щось особливе, пані Маріє!
– радісно повідомив пан Роман.
– Склепики собі вибирали?
– пожартувала вона у відповідь.
Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видовищем, пані Маріє!
– Мене звати Марго.
– То якесь ім'я нефайне - Марго. Зате Марія -люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?
– Мама моя звідтіля. А що?
– Маруся Богуславка...
– замріяно промовив пан Роман.
– А що ж графиня?
– перевела на іншу тему Марго.
– Графиня вже спить. Вона все вдень спить.
– Ага, - сказала Марго, хоча нічого не второпала.
– Які на сьогодні плани?
– О десятій зустріч із родичем нашого американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там - побачимо, - пояснив шеф.
Група соціологів сиділа у кав'ярні в центрі Львова, а зв'язковий спізнювався.
– Як його хоч звати?
– спитав хтось.
– Звати не знаю як, але буде вбраний в довгого червоного плаща.
Усі перезирнулися, але нічого не сказали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Сидоренко їли морозиво. Інші куштували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відрізняється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього долинав запах щойно випитого пива.