Ти чуєш, Марго

Зненацька в залу вбігла молода атлетка і завищала:

Турки в місті! Почалася паніка.

– Ховаймося у підземелля монастиря!
– скомандувала матінка Ісидора.

Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Довго йшли прохолодними темними лабіринтами. "Десь я вже це бачила", -зауважила Марго. Назустріч вискочила п'яна істота й упала на землю.

– Хто це?
– спитала Марго.

Та це Стефко Нечемний!
– сказала матінка Ісидора. переступаючи через нього.
– Ну його до біса!

– Ух шайтан!
– почулося іззаду. Марго обернулася:

– А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув'язався? Ану марш до своїх!

Але той навіть оком не змигнув, а сопів носом, доганяючи Андибера.

Нарешті вдалині зажевріло світло.

– Ми врятовані!
– сказала матінка Ісидора. Усі опинилися біля дверей, замкнених іззовні.

Всі стали гупати в них і кричати.

Через якийсь час двері відчинилися. На виході стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на те, як. здавалося б, поважні й шановані люди гупають у двері погреба зсередини.

– Як ви тут опинилися?
– спитала вона.

– Ми б самі хотіли про це дізнатися, - злісно пробурмотів шеф, обтрушуючись.

– Дорослим мудрим людям було соромно перед дурним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і стали збиратися в дорогу.

2

У райцентрі відбувся телефонний зв'язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і повідомити, що замість запланованого ними Придніпров'я вони повинні вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля була родом його бабуся. Шеф навіть не скривився. Покірно рушили до Києва на тижневий перекур.

Удома Марго застала знайому картину. Чоловік із нею не розмовляє і збирається на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.

Після довгих переговорів через "перекладачів" - старших синів Максима і Сергія - чоловік погодився узяти їх із собою на море. Свекруха їде додому. Андрійко з температурою кинутий на Марго.

Отак і завжди. З хворими дітьми Марго лишалася сама. Було страшно. Охоплювала паніка: а раптом дитя помирає. Проте не було кому віддати частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Стало прикре і самотньо.

У квартирі стало порожньо. Лише гудів холодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон'юктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, ставало просто нестерпно. Охопило почуття безсилля, розпач. Температура не спадала. Викликати швидку? А як заберуть у лікарню? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої - звичайно, дуже важливі - справи! А потім дивуються: за що їх зневажають, ненавидять і кидаюті жінки? Малий плаче, не стихає. Ліки звертає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!

Різко задзвонив телефон. Марго підскочил; до нього, як до порятунку.

– Марго, в тебе щось сталося?
– почувся голос Андибера.

– Малий захворів!

– Я зараз буду!
– категорично сказав він і повісив трубку, навіть не спитавши, чи вона одне вдома.

Андрійко на руках в Андибера видавався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне, в тому, що колись не надавали значення факту - хто біологічний батько дитини, - полягає велика мудрість. Жінці абсолютно байдуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її дитину... Марго заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні -запах кави, з подушки - запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуації. Згадавши слова баби Оляни "Дослухайся до свого серця", вона заспокоїлася.

Рівно за тиждень соціологічна група, прозвана серед колег "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", вирушила на Галичину, їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьопи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). На Галичині головним експертом мав бути також шеф, у якого жили родичі у Львові і в Карпатах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак, віддаючи данину шефовим сантиментам до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.

Оселилися в милому, давно не ремонтованому особнячку, половина якого належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом разом, Марго сказала: "-Який стовп - такий тин, який батько - такий син".

Пан Роман був художником і довгий час вів богемний спосіб життя.

Вечеряли за великим столом з білосніжною накрохмаленою скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть австрійським, сервізом під вальси Штрауса.

На "зупі" (тобто на "першому") стало зрозуміло, що панові Роману Марго впала в око. Він кілька разів запропонував їй позувати, причому її категоричні відмови його зовсім не бентежили.

– Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа...

"Якщо він скаже "Пані має такі форми..." - я його вб'ю!" - подумала вона.

– Тату!
– попередив його син.
– Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!

– Пані така прикра?
– здивувався старий батяр.

– Пані є гонорова... — втрутився в розмову Андибер.

Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.

– О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува, не Голотою?

– Андибером, - відмовив той.

– Йой! Пан, певно, жартує!

– Та ні, тату! Його справді так звуть, - з повним ротом озвався шеф.

– Пан Роман, затамувавши подих, став слідкувати за Андибером. Дивуватися було чому. Коропа в сметані Андибер так елегантно розчленовував ножем і виделкою, що скелет можна було здавати в зоологічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хребті, а були в м'ясі риби, були філігранне викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман їсти не міг. Він отримував фізичне задоволення від спостерігання. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу за ногу, став пити каву, тримаючи в руках маленьку філіжаночку на маленькому блюдечку, батько шефа -не витримав: він кинувся за папером та олівцем і почав накидати ескізи.

Надвечір стало сиро. Пан Роман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Решта мирно бесідували, планували маршрут, вносили правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Пили вино, розглядали картини пана Романа, слухали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванадцяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюшиками, у шляфроку і спальній шапочці. Вона шаркала старими капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голосом, здається, німецькою мовою. Не звертаючи щонайменшої уваги ні на кого, вона згасила свічки й камін і пішла геть.