Ти чуєш, Марго

Усі почали гуртуватися навколо обіднього столу. Виклали на стіл недоїджений сніданок і свіжовідварену картоплю зі шкварками. Поглянувши на рештки сніданку, вони відзначили для себе, що недоїдки від ранку мовби "зросли", на що Свєтка погрозливо зауважила, що це точно від нечистого.

Оскільки хата сохла, вирішили відпочити пообідню пору на сіні, яке викосив Андибер.

– Молодець, Андибере!- оцінив роботу шеф.-Наче все життя косив. На гадюк не натрапив?

– Була одна біля погреба.

– Біля якого погреба?

– Ну там, за хатою, двері прямо в горі.

– А, так-так. До речі, треба заглянути туди. Може, щось лишилося від моєї прабабці. А на другому схилі яру десь є ще один погріб.

– З підземним ходом?
– підозріло поцікавилася Свєтка.

Чесно, не знаю, позіхнувши, відмовив шеф і заплющив очі.

Перемовившись кількома словами, народ солодко поснув.

Марго снився сон, наче вона з Леською руками ловить рибу у воді. Риба пручається в руках, від чого ставало лоскотне всередині. Прокинулася вона від Андиберових поцілунків і відразу провалилася у прірву...

– Скільки можна спати? — суворим голосом сказала Марго.
– Вже сонце сідає.

Шеф підхопився:

– Що? Вже? Ну й заспали! Я ж казав, тут усе по-іншому. От добре, вже дорога підсохла. Бог дасть, завтра рушимо.

– А як не дасть? — пожартувала Леська.

– То хтось інший дасть... — віджартувався той.

– Гришо!
– дорікнула Льоля.

– Я мав на увазі "по писку", - не розгубився він.

Здається, Льоля почала здогадуватися про чоловіка і про Леську. Але реакція її була дуже дивною: здавалося, що вона заспокоїлася і змирилася. Шеф, відчувши це, користався моментом.

Марго дивилася на них, а думала про своє.

– Марго-о!
– - смикнув її шеф.
– Повернися! Ми тут! Так! Усі на місці? Васьок, ти є? Є! А де Андибер?
– озирнувся він.

– Пішов у ліс по хмиз, - задумливо промовила Марго.

– З ким?
– автоматично вирвалося у шефа.

– Сам.
– замріяно відказала Марго, навіть не прореагувавши на останні шефові слова.

Зате Свєтка прореагувала.

– Не всі ж ходять до лісу в парі!

Шеф почервонів і поглянув на дружину. Та з удячністю дивилася на Свєтку.

– Не пора ли нам подкрепиться?
– голосом Війні Пуха сказала Леська.

Усі з радістю погодилися і пішли до обіднього столу.

– Вам не здається, що чим більше ми їмо, ти більше їжі стає?
– спитала Леся.

– Нема чого дивуватися, - погодився шеф.
– У цьому яру все навпаки.

– І любов?
– спитала Марго.

Шеф сприйняв це питання на свій карб, проте не розгубився:

– Все.

"Усе тут навпаки, аніж у реальному житті", -промовила подумки Марго. І любов...

Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.

– Відкрий рота і заплющ очі, - сказав Андибер. Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав

їй до рота суниці.

"За столом знову ніхто не прореагував. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.

– Ви знаєте, — з повним ротом сказав шеф. Моя прабабця Оляна була просто унікальна жінка. Вона "шептала". Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядько з закривавленими штаньми. "Бабо Оляно!

– - кричить. Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!" Прабабця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!

– Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш!
– обурилася Льоля.

– Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь!

Леська поперхнулася.

– Ну бачиш. Гришо, женщині плохо!
– верескнула Льоля.

– Не переживай, Льолю, цій женщині харашо, - точнісінько на її діалекті відмовив шеф.

Леська докірливо подивилася на нього. Льоля плескала їй по спині.

Сулія потроху порожніла.

Сидоренко взяв гітару і запропонував поспівати.

– А де ти взяв гітару, Сидоре?
– поцікавивсь шеф.

– На хаті.

– На хаті? А ти мальовану скриню там не бачив?

– Та щось таке бачив. Та там так страшно, ще схопив гітару і хода!

– А що ж там тебе так налякало?

– Сушені кажани. Народ одночасно зригнув.

– А-а! Сушені кажани? Ог це класна штука, зі знаттям справи весело розповідав шеф.
– Це щоб стати невидимим. У кажана в грудях є така кісточка вилочка називається, як поглянен крізь неї - стаєш невидимим.

Хвате, Гриша!
– - запротестувала Льоля. Давай лучче поспіваємо. Ото оту пісню ловкеньку... Як її... "Парней так много холостих, а я люблю жонатого..."

Замовлення було виконане. Леся червоніла і біліла. Віка, жуючи жуйку, спокійно розглядала претендента на вітчима.

Поки співали інші пісні, Марго пошепки звернулася до Леськи:

– Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо руками свіжу рибу.

– Тьху на тебе, Марго, з твоїми снами. Він же яловий!

– Хто?

– Ну, шеф. Він же з жодною з дружин не мав дітей.

– Та ти що? Так, справді. В нього немає дітей. А я чомусь і не подумала. Бідненький!

Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.

Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:

– Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне п... вступили. Давай вип'ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!

У Леськи відвисла щелепа. Віка, здається, проковтнула жувачку. Льоля обняла водночас чоловіка і його коханку та випила до дна. Ті зробили так само. На що Марго сказала цитатою:

– Високіє отношенія!

Тут засміявся Андибер. За ним решта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.

Наближалася ніч, аз нею і проблеми розміщення спальних мішків. Проте спати не хотілося.; Сиділи довго. Розклали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов'їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без] грішних думок і намірів. Сни не снилися.

Розбудила всіх гроза. Годинники показували десяту, а було темно, як уночі.