Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

17 грудня.На наполегливе запитання, невже ніщо не перебуває у спокої, Зенон відповів: «Чому ж, випущена стріла перебуває у спокої».

Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювались!

Те, що я стільки відкидав і викреслював — а я робив так майже з усім, що взагалі писав у цьому році, — принаймні це також дуже заважає мені у творчості. Адже це — ціла гора, у п'ять разів більша від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою вона притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.

19 грудня. Почав працювати в конторі. Пополудні — в Макса [18] .

Трохи почитав щоденники Ґьоте. Далечінь уже огорнула супокоєм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.

Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра. <

18

Брод Макс (1884—1968) — австрійський письменник і критик, близький товариш і виконавець духівниці Ф. Кафки.

empty-line />

20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґьоте (що майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, оскільки справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше, що стан мій — не найгірший. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суде невидимий, настань же!»…

27 грудня. Мені вже несила написати бодай одне речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою…

28 грудня. Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума [19] , то перед сном мене вже розпирає пиха.

1911

12 січня.…Шіллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз — наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.

19

Баум Оскар (1883—1940) — австрійський письменник, один із близьких друзів Ф. Кафки.

14 січня. Роман Берадта [20] «Подружжя». Багато поганого юдейського. Якісь несподівані, дивні й одноманітні появи автора, наприклад, усі довкола веселі, а один серед них не веселиться. Або: і ось приходить такий собі пан Штерн (про якого ми вже знаємо все з його романними таємницями). Щось таке є й у Гамсуна, але там це не менш природне, ніж сучки на дереві, а тут ним крапають на дію, як ото модними ліками на цукор… Увагу ні з сього ні з того привертають якісь дивні звороти, як-ось: він завдавав собі клопоту її косами, все завдавав і завдавав собі клопоту… Окремі постаті, хоч і не осяяні новим світлом, виписані добре, так добре, що місцями не заважають навіть ґанджі. Другорядні персонажі переважно безнадійні.

20

Берадт Мартін (1881—1949) — один із працівників берлінського тижневика «Action».

19 січня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений — останній рік я бував бадьорий не довше, ніж п’ять хвилин, — мені щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому ані найменшої надії, починати все від самого початку малою дитиною. Зовні мені буде при цьому легше, ніж у дитинстві. Бо в ті часи я ледве-ледве, з невиразним усвідомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моїм життям, яке я міг би притиснути до грудей і яке підхопило б мене з місця. А з якими муками (щоправда, з нинішніми їх годі й порівнювати) я починав! Яким холодом цілими днями віяло на мене з написаного! Небезпека була така велика й давала мені так рідко перепочинок, що того холоду я зовсім не відчував, хоч моє лихо через це загалом ставало, звісно, не багато меншим.

Якось я замислив був роман, де ворогували між собою двоє братів; один із них виїхав до Америки, а другий залишився у в’язниці в Європі. Я почав з того, що тільки час від часу записував по кілька рядків, бо це мене відразу стомлювало. Одного разу в неділю пополудні, коли ми були в гостях у діда з бабою і наїлися там, як завжди, дуже м'якого хліба з маслом, я теж почав писати щось про ту в’язницю. Можливо, звичайно, я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертині аркуш паперу, постукуючи олівцем і роззираючись навсібіч в освітленому колі під лампою, хотів викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват від мене. У кількох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також співчутливе слово про брата, який там лишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить мені здалося, що мій опис нічого не вартий, бо до того дня я ніколи не звертав особливої уваги на такі почуття, коли сидів за круглим столом у знайомій кімнаті серед родичів, до яких звик (я був такий несміливий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий і оцей нинішній спокій покликаний спонукати мене на щось велике. Дядько, який любив покепкувати з людей, нарешті взяв у мене аркуша, що його я не дуже міцно й тримав, кинув на нього короткий погляд і повернув назад, навіть не всміхнувшись, тільки промовив до решти гостей за столом, які стежили за ним очима: «Звичайнісінька писанина». А мені не сказав жодного слова. Я, щоправда, лишився сидіти, так само схилившись над своїм, виходить, непотрібним папірцем, але з товариства мене прогнали тоді справді-таки одним штурханом, дядьків присуд відгукнувся в моїй душі вже майже справжнім значенням, у самих сімейних почуттях мені відкрився холодний простір нашого світу, і я мав зігріти його вогнем, який тільки збирався шукати.

19 лютого. Коли я сьогодні надався встати з ліжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторі, а на іншій моїй роботі. Невинна участь контори полягає лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокійно жив би задля своєї роботи й не марнував би там щодня оцих шість годин, які надто нестерпні мені в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена задумами, — такі нестерпні, що ви собі й не уявляєте. Зрештою, це, я розумію, — лише балаканина, винен я сам, а в конторі переді мною висувають лише щонайпростіші й найсправедливіше вимоги. Але для мене це — жахливе подвійне життя, вихід з якого, мабуть, тільки один — божевілля. Я пишу це при ясному вранішньому світлі й запевне не писав би, якби то не була така щира правда і якби не любив вас, як син.

А втім, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, і перше, що я там почую, будуть слова про те, що ви хочете позбавити від мене наш відділ.

19 лютого. Особливість мого натхнення, з яким я, найщасливіший і найнещасніший, тепер, о другій ночі, лягаю спати (може, воно, якщо тільки мене не доконає думка про це, й лишиться, адже воно вище, ніж будь-коли досі), полягає в тому, що я вмію все, а не тільки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, пишу яке-небудь речення, скажімо: «Він визирнув з вікна», — то воно вже досконале…

28 березня. Художник П.-Карлін, його дружина, два широкі, великі передні верхні зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду; пані Ґофрат Б., композиторова мати, міцний кістяк якої від старості випирає так, що вона схожа на чоловіка, принаймні коли сидить.

Відсутні учні завдають д-рові Штайнеру [21] дуже багато клопоту. Коли він виступає, довколо нього так і товпляться покійники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, їм потрібні? Очевидно, таки потрібні. Спить дві години. Відколи йому якось відімкнули електричне освітлення, завжди носить із собою свічку. Був дуже близький до Христа. Поставив у Мюнхені свою п’єсу (можна вивчати її цілий рік, однаково нічого не зрозумієш), костюми намалював сам, музику написав сам. Повчав якогось хіміка. Льови Сімон, торговець милом у Парижі, Quai Moncey, діставав від нього чудові ділові поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу пані Ґофрат занотувала до свого записника: «Як пізнати найвищі світи? У С. Льови в Парижі».

21

Штайнер Рудольф (1861—1925) — німецький теософ.

У Віденській ложі є один теософ, здоровенний шістдесятип’ятирічний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постійно вірить і постійно сумнівається. Про нього розповідають веселу історію: колись, під час одного конгресу в Будапешті, місячної ночі за вечерею на Блоксберзі до товариства несподівано вийшов д-р Штайнер, і той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнівався б).

Може, він і не найбільший із сучасних дослідників духу, та лише на нього покладено завдання об’єднати теософію з наукою. Тим-то він і знає все. Якось до його рідного села прийшов один ботанік, великий знавець окультних наук. Він його й просвітив… Те, що я знайду д-ра Штайнера, одна жінка витлумачила мені як початок ретроспективної пам’яті. Лікар тої жінки, коли в неї виявилися симптоми інфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засіб, прописав його, і відразу її вилікував. Одна француженка, прощаючись із ним, сказала: «Au revoir». Він помахав рукою в неї за спиною. Через два місяці вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхені. Один мюнхенський лікар зцілює фарбами, що їх призначає д-р Штайнер. Він посилає також хворих до пінакотеки, прописуючи їм зосереджено стояти по півгодини чи й довше перед тою чи тою картиною.