Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Я непунктуальний, бо не відчуваю болю очікування. Я чекаю, як віл. Коли я починаю бодай невиразно усвідомлювати мету нинішнього свого існування, я, людина слабка, стаю таким марнославним, що заради цієї колись поставленої мети радо все терплю. Чого б лишень я не зробив, якби був закоханий! Скільки разів я чекав багато років тому під альтанами на Рінґу, поки повз мене пройде М., навіть коли вона була зі своїм коханим. Я не приходив у призначений час на зустрічі — почасти через недбалість, почасти через те, що не знав, що таке біль очікування, але почасти й задля того, щоб ускладнити собі нові непевні пошуки тих, із ким домовлявся, тобто щоб воднораз дістати змогу довго й непевно очікувати. Уже з того, що хлопчиком я відчував глибокий нервовий страх перед очікуванням, можна зробити висновок: я був призначений для чогось кращого і водночас, однак, передчував своє майбутнє.

Кожен мій добрий стан не має часу й права виявити себе в усій повноті; кожен поганий стан, навпаки, має і того, й того більше, ніж удосталь. Тепер я, як можу вирахувати за щоденником, страждаю через такий стан від дев’ятого числа. Учора знов ліг у постіль із розпаленілою головою й уже радів, що поганий час позаду, й уже потерпав, що погано спатиму. Але це минуло, спав я досить добре, а от не сплю — погано.

19 грудня. …Сьогодні за сніданком я випадково завів розмову з матір’ю про дітей та одруження, я сказав лише кілька слів, але вперше виразно збагнув, яке хибне й по-дитячому наївне в неї уявлення про мене. Мати вважає мене здоровим молодиком, який трохи страждає через те, що забрав собі в голову, нібито він — хворий. Усі ці фантазії, мовляв, із часом зникнуть самі, а коли одружишся й народиш дітей, то від фантазій і сліду не зостанеться. Тоді й інтерес до літератури спаде до такої міри, яка, мабуть, і потрібна освіченій людині. А інтерес до моєї професії, чи до фабрики, чи ще до чого-небудь, що саме трапиться під руку, розвинеться до природної, нічим не обмеженої міри. Отож нема ані найменшої підстави впадати в тривалий і геть незбагненний розпач щодо мого майбутнього; привід для тимчасового, але також не надто глибокого розпачу з’явиться тоді, коли мені знову видасться, нібито я зіпсував собі шлунок, або коли я, позаяк багато пишу, не зможу спати. Можливостей зарадити собі — тисячі. Найвірогідніша з них — я раптом закохуюся в дівчину й не бажаю від неї відступитись. Ось тоді я й зрозумію, що мені бажали добра й що перепон мені не чинитимуть. Та якщо я не одружуся, як мій мадридський дядько, — теж не велика біда, бо з моєю головою я вже якось та влаштуюсь.

23 грудня. Субота. Коли батько, спостерігаючи мій спосіб життя, що веде в чужий усім родичам і знайомим бік, висловлює побоювання, нібито з мене вийде ще один дядько Рудольф [25] , тобто блазень у новій молодій сім’ї, блазень, трохи змінений відповідно до потреб нинішнього часу, то від тієї хвилини я відчуваю, як у матері, що з року в рік чимдалі менше протестує проти такої думки, нагромаджується й міцніє все, що промовляє за мене й проти дядька Рудольфа і клином входить поміж уявлень про нас двох.

25

Рудольф Льови — зведений брат матері Ф. Кафки, також лишився неодружений, у родині його мали за дивака.

Позавчора — на фабриці, ввечері — в Макса, де художник Новак саме показував літографічні портрети Макса. Я перед ними розгубився й не міг сказати ні «так», ні «ні». Макс висловив кілька думок, які вже встиг сформувати, і моя думка закрутилася навколо них, проте без успіху. Кінець кінцем я призвичаївся до окремих аркушів, принаймні позбувся збентеження, властивого недосвідченому оку, й завважив, що на одному портреті підборіддя округле, обличчя стиснуте, тулуб немовби в кольчузі, але вигляд у нього швидше такий, неначе під звичайним костюмом на ньому величезна фрачна сорочка. У відповідь на це художник висунув кілька заперечень, втямити які мені не пощастило ні з першої, ні з другої спроби, проте він послабив їхню вагу вже тим, що висловив їх саме нам, людям, котрі мололи чистісінькі дурниці, тоді як його заперечення були внутрішньо доказові. Він стверджував, що відчуте й навіть усвідомлене завдання художника — переносити того, з кого малюють портрет, у власну художню форму.

Щоб цього досягти, він спочатку зробив кольоровий ескіз портрета; ескіз також лежав перед нами, і в його темних барвах справді прозирала надто гостра, суха схожість (цю надзвичайно велику схожість я здатний визнати й тепер); Макс назвав цей портрет найкращим, позаяк він був там не просто схожий — очі й губи на портреті мали шляхетні риси, належною мірою підкреслені темними барвами. Ніхто з тих, кого питали, цього не заперечував. За цим ескізом художник потім працював удома над літографіями й, удосконалюючи їх одну по одній, прагнув усе далі й далі відходити від натури, не лише не завдаючи шкоди, однак, власній художній формі, а й штрих за штрихом наближаючись до неї. Так, вушна раковина втратила природні вигини й чітко пророблені краї, обернувшись на напівкругле заглиблене завихрення довкола невеличкого темного отвору. Максове кістляве підборіддя, що починається вже біля вух, втратило прості обриси, і, хоч яким неминучим це здається, відхід від правди колишньої дав глядачеві надто мало правди нової. Чуб передано впевненими, чіткими штрихами, він лишився людським чубом, хоч художник це й заперечував.

Вимагаючи від нас зрозуміти ці перетворення, художник потім тільки мимохідь, але з гордістю зауважив, що на цих аркушах усе має сенс і що навіть випадкове завдяки його впливу на все другорядне стає необхідним. Так, вузенька бліда кавова пляма край голови тягнеться вниз майже через увесь портрет, її нанесено зумисне, з певним розрахунком, і усунути її, не порушивши всіх пропорцій, неможливо. На іншому аркуші ліворуч у кутку — велика, позначена негустим пунктиром, ледве помітна блакитна пляма; цю пляму зроблено навіть з наміром — задля неяскравого світла, яке виходить з неї й осяває все зображення і в якому художник потім працював далі. Тепер його наступною метою було взятися за перетворення насамперед рота, з яким дещо, хоч і не достатньою мірою, вже сталось, а тоді — носа, й коли Макс поскаржився, що в такому разі літографія ще дужче віддалиться від чудового кольорового ескізу, художник відповів: цілком можливо, що вона наблизиться до нього знов.

Не можна було не помітити принаймні тієї впевненості, з якою художник у розмові будь-якої хвилини довірявся непередбачуваності свого натхнення, і вже сама ця довіра з повним правом робила його художню працю майже науковою. Купив дві літографії: «Продавщиця яблук» і «Прогулянка».

Коли пишеш щоденника, одна з переваг цього полягає в тому, що із заспокійливою чіткістю усвідомлюєш переміни, яких безперервно зазнаєш і в які загалом, звичайно, й віриш, про які здогадуєшся і які визнаєш, але які потім щоразу мимоволі заперечуєш саме тоді, коли йдеться про те, щоб з такого визнання почерпнути надію чи спокій. У щоденнику знаходиш докази того, що навіть у стані, який сьогодні здається нестерпним, ти жив, дивився на світ і занотовував свої спостереження, що, отже, оця правиця рухалась, як сьогодні, коли ми, маючи змогу оцінити тодішній стан, порозумнішали, одначе з тим більшою підставою мусимо визнати безстрашність нашого тодішнього прагнення, що, попри цілковите невідання, все ж таки збереглося…

24 грудня. …У дитинстві мене поймав страх, а якщо й не страх, то досить неприємне відчуття, коли батько — а він, чоловік діловий, робив це частенько — заводив розмову про останній день місяця, або про «ultimo». Позаяк я не був допитливий (а якби хоч один раз і поставив запитання, то, міркуючи дуже повільно, не зміг би достатньо швидко збагнути відповідь, і коли в мене часом і проминалася сяка-така цікавість, то її здебільшого задовольняли вже самі запитання й відповідь, сенс був зайвий), вислів «останній день» лишився для мене нестерпною таємницею, і хоч як напружено я прислухався до нього, він щоразу ніби відступав від мене, так ніколи й не набувши конкретного значення. Погано було й те, що я ніколи не міг остаточно впоратися з отим так довго і з таким острахом очікуваним «останнім днем», бо щойно він минав — без особливих прикмет, ба навіть без особливої уваги (а що він щоразу наставав приблизно через тридцять днів, я завважив багато пізнішне) — і щасливе наставало перше число, знов заводили мову про «останній день», щоправда, без особливого жаху, що я, не довго розмірковуючи, зараховував до решти незрозумілих речей…

25 грудня. Все, що я довідуюся від Льови [26] про сучасну юдейську літературу у Варшаві й що я знаю про сучасну чеську літературу (почасти завдяки власним спостереженням), вказує на те, що багато переваг літературної роботи — пробудження умів, збереження цілісності національної свідомості, яка у зовнішньому житті нерідко бездіяльна й постійно розпорошується, гордість і опора, яку нація дістає для себе, надто перед лицем ворожого оточення в літературі, у цьому щоденнику нації, який становить щось зовсім відмінне від історіографії, завдяки якому розвиток може відбуватися швидше й воднораз постійно діставати всебічну оцінку, деталізоване одухотворення широкого суспільного життя, стримування невдоволених елементів, котрі відразу виявляються корисними там, де шкоди може завдати просто байдужість, цілеспрямована організація мас шляхом пожвавлення роботи й розповсюдження часописів, зосередження уваги нації на власних проблемах і сприймання чужого лише у віддзеркаленому вигляді, народження поваги до людей літературної праці, тимчасове, але багате наслідками пробудження високих прагнень у молодого покоління, залучення літературних процесів до актуальної політики, ошляхетнення і створення можливостей для обговорення суперечностей між батьками й дітьми, показ національних помилок хоч і в особливо болючий, проте гідний прощення й воленосний спосіб, народження жвавої, а тому самоусвідомленої книжкової торгівлі й потягу до книжок, — усіх цих результатів можна досягти вже за допомогою літератури, яка хоч насправді набуває й не надто широкого розвитку, а проте внаслідок браку видатних талантів справляє враження широкорозвиненої. Така література виявляє активність навіть більшу, ніж та, котра багата талантами, бо, позаяк тут нема жодного письменника, обдарування якого примусило б замовкнути принаймні більшість скептиків, літературна боротьба стає великою мірою справді виправданою. Тому в літературі, не проламаній талантом, нема й шпарини, крізь яку можуть протиснутися байдужі. Тим нагальніше така література вимагає уваги. Самостійність окремого письменника зберігається краще, звичайно, лише в межах національних кордонів. Брак незаперечних національних авторитетів стримує цілковитих нездар від творчості. Та навіть невеликих здібностей мало, щоб підпасти під вплив провідних на цей час письменників, наділених невиразними характерними ознаками, чи щоб опанувати досягнення чужих літератур, чи щоб наслідувати вже освоєну чужу літературу, що можна побачити з того, як, наприклад, усередині такої багатої на великі таланти літератури, як німецька, найгірші письменники тримаються на поверхні завдяки наслідуванню вітчизняних зразків. Особливо ефективно виявляється у вищезгаданих напрямах творча й доброчинна сила поганої через окремі її зразки літератури, коли починають складати історико-літературний реєстр покійних письменників. Їхній незаперечний тодішній і нинішній вплив стає чимось таким реальним, що це можна переплутати з їхньою творчістю. Говорять про друге, а на увазі мають перше, ба більше, навіть читають друге, а бачать лише перше. Та позаяк той вплив не забувається, а творчість самостійного впливу на спогади не справляє, то нема ні забуття, ні воскресіння з пам’яті. Історія літератури пропонує тільки незмінний, гідний довіри блок, якому скороминущі смаки можуть завдати лише невеликої шкоди.

26

Ісаак Льови — актор мандрівної юдейської трупи, з яким тісно приятелював Ф. Кафка.

Пам’ять малої нації не менша, ніж пам’ять великої нації, тому наявний матеріал вона опановує ґрунтовніше. Щоправда, дослідників історії літератури працює менше, однак література — справа не стільки історії літератури, скільки всього народу, і тому вона зберігається хоч і не в чистому своєму вигляді, зате надійно. Бо вимоги, які висуває національна свідомість малого народу, зобов’язують кожного завжди бути готовим знати, нести, захищати ту частину літератури, що припадає на нього, — захищати в будь-якому разі, навіть якщо він її не знає й не несе.

Давні творіння тлумачить велике число дослідників, вони беруться за слабкий матеріал з такою заповзятливістю, яку гальмує лише побоювання, що можна надто швидко дійти кінця, а також загальноусвідомлена побожна шанобливість. Усе робиться якнайчесніше, щоправда, робота триває з якоюсь стриманістю, що ніколи не минає, не допускає втоми й порухом чиєїсь вправної руки поширюється далеко навкруги. Зрештою та стриманість заважає не лише побачити перспективу, а й скласти об'єктивну думку, що перекреслює всі ці зауваження.