Твори в 4-х томах. Том 4

Томас Хадсон знав цю частину Гавани переважно з давніших часів. Той район, що його він любив тепер, був тоді просто дорогою на Матансас: брудна і вбога околиця міста, фортеця Атарес, передмістя, назви якого він не знав, а далі вимощена цеглою дорога з численними селищами обабіч. Мчиш, було, повз них на повну швидкість і навіть не відрізняєш одне від одного. Зате в цій частині міста він знав кожний бар і кожний підвальний ресторанчик, а вулиця Сан-Ісідро славилася своїми домами розпусти на весь порт. Тепер, без жодного дому розпусти, вулиця була наче мертва, і вмерла вона ще тоді, коли їх позакривали, а всіх повій посадили на пароплав і повезли назад до Європи. Ця велична сцена дуже скидалася на ті, що їх можна було спостерігати у Вільфранті, коли з тамтешньої середземноморської бази відпливали американські кораблі і всі повії махали руками їм услід, — тільки тут дійові особи помінялися місцями. Коли французький пароплав з повіями на борту відпливав з Гавани, у порту зібралася сила-силенна людей, і то не тільки чоловіки, що вигукували прощальні слова й махали руками з берега, з пристані і з молу. Чимало жінок і дівчат, понаймавши моторні човни чи провізійні боти, кружляли навколо пароплава й пливли обіч нього, аж поки він вийшов з протоки. Томас Хадсон пригадав, яке то було сумне видовище, хоч багатьом воно здавалося дуже смішним. Він ніколи не розумів, що може бути смішного в повіях. Та люди дивилися на ті проводи як на комедію. Одначе коли пароплав залишив порт, багатьом стало сумно, а вулиця Сан-Ісідро після того так і не ожила. А назва й досі зворушувала Томаса Хадсона, хоч сама вулиця була тепер зовсім нецікава, і, крім водіїв вантажних машин та розвізників товарів, там майже не траплялося білих людей. У Гавані були веселі вулиці, де жили самі негри, були й дуже небезпечні вулиці й навіть цілі квартали, от хоч би вулиця Ісуса та Марії, зовсім недалеко звідси. Та загалом ця частина міста залишилася такою ж сумною, якою вона стала після від'їзду повій.

Тепер машина їхала понад самим портом, повз те місце, звідки ходив пором до Регли й де швартувалися рейсові каботажні судна. Вода в гавані була темна, неспокійна, але хвилі з моря йшли вже без білих баранців. Вона була надто темна, але, як порівняти з тією чорною грязюкою біля причалів, здавалася свіжою і чистою. Повівши поглядом далі, він побачив спокійну поверхню бухти, захищеної од вітру пагорбами над Касабланкою, де стояли на якорі рибальські баркаси, де базувалися канонерки кубинського військового флоту й де стояв тепер і його катер, хоч з дороги його й не було видно. В далині за бухтою Хадсон бачив старовинну жовту церкву та безладно розкидані будиночки Регли, мов рожеві, зелені й жовті кубики, далі великі цистерни та димарі нафтоочисного заводу в Белоті, а за ними сірі пагорби, що тяглися до Кохімара.

— Свій катер бачите? — спитав шофер.

— Звідси його не видно.

Вони їхали з навітряного боку димарів електричної компанії, і ранок тут був ясний і свіжий, а повітря прозоре й чисте, наче на пагорбах садиби. Та людям, що ходили по пристані, холодний північний вітер, як видно, добряче дошкуляв.

— Заїдемо спершу до «Флорідіти», — сказав Томас Хадсон.

— Та звідси ж усього чотири квартали до посольства.

— Знаю. Але я сказав, що спершу хочу до «Флорідіти».

— Воля ваша.

Вони в'їхали в саме місто, куди не сягав вітер, і, минаючи крамниці та склади, Томас Хадсон чув дух залежалого в лантухах борошна й борошняного пилу, запах щойно розкритих ящиків з товарами, аромат підсмаженої кави, що бадьорив краще, ніж ранкова чарка, і приємні пахощі тютюну, що стали ще міцніші, коли машина повернула праворуч, до «Флорідіти». То була одна з вулиць, які він любив, але ходити нею пішки вдень уникав — надто вузькі були на ній тротуари й надто жвавий рух; а вночі, коли рух припинявся, кави там не смажили, і вікна складів були замкнені, отже, й тютюном не пахло.

— Зачинено, — сказав шофер.

Жалюзі обабіч входу до кафе були ще спущені.

— Так я й думав. Тоді повертай на Обіспо і їдьмо до посольства.

Цією вулицею він ходив пішки тисячі разів і вдень і вночі. А от їздити нею не любив, бо вона скоро кінчалась; але відкладати далі свій звіт полковникові він не мав причин і, допивши все, що лишилося в склянці, сидів і дивився на машину попереду, на людей на тротуарах, на машини, що перетинали їм шлях на перехрестях, а саму вулицю приберігав на потім, коли зможе пройтися нею пішки. Машина спинилася перед посольством, і він зайшов до будинку.

У вестибюлі належало записати своє прізвище, адресу й мету приходу за столом, де сидів сумний службовець з вищипаними бровами й тоненькими вусиками над самою верхньою губою. Він звів очі й посунув до Томаса Хадсона бланк. Той навіть не глянув на бланк і зайшов просто до ліфта. Службовець знизав плечима й пригладив свої вищипані брови. Можливо, він трохи занадто вирізнив їх на обличчі. Проте вони однаково кращі й акуратніші, ніж густі й кошлаті, і добре пасують до його вусиків. А тонших вусиків, ніж у нього, взагалі не може бути, якщо це справжні вусики. Навіть Еролл Флінн не має тонших, ані Пінчо Гутьєррес, ані Хорхе Негрете. І все-таки той сучий син Хадсон не мав права отак пройти повз нього, навіть не глянувши.

— Що це за maric'on [103] з'явився у вас при вході? — спитав Томас Хадсон ліфтера.

— То не maric'on.То так собі, ніхто.

— Ну, як тут у вас?

— Добре. Чудово. Все як завжди.

Він вийшов на четвертому поверсі й рушив коридором. Тоді зайшов у середні з трьох дверей і спитав морського офіцера за столом, чи є полковник.

— Він сьогодні зранку полетів до Гуантанамо.

103

Гомосексуаліст (ісп.).

— А коли повернеться?

— Сказав, що, можливо, полетить ще на Гаїті.

— Для мене щось є?

— У мене нічого.

— Він нічого не казав мені передати?

— Сказав, щоб ви були під рукою.

— Який у нього настрій?

— Препоганий.

— А вигляд?

— Жахливий.

— Він нічого проти мене не має?

— Та начебто ні. Сказав тільки передати вам, щоб були під рукою.

. — Є щось таке, про що мені слід знати?

— Не знаю. А має бути?

— Облиште ці штуки.

— Гаразд. Певно, вас добряче пошарпало. Але ви не працюєте на нього в цій конторі. Ви ходите в море. А мені начхати…

— Спокійно.

— Ви будете в себе вдома?

— Так. Але сьогодні день і вечір пробуду в місті.

— Він сьогодні не повернеться ні вдень, ні ввечері. А коли з'явиться, я вас викличу.

— Ви певні, що він нічого проти мене не має?

— Кажу ж вам, що ні. А в чому річ? Гризе сумління?

— Ні. І ніхто проти мене нічого не має?

— Скільки мені відомо, навіть адмірал нічого проти вас не має. Отож ідіть собі та напийтеся за мене.

— Насамперед я нап'юся за себе.

— І за мене напийтесь.

— З якої речі? Ви ж і так щовечора напиваєтесь, хіба ні?

— Цього не досить. Як там Хендерсон?

— Гаразд. А що?

— Нічого.

— А все-таки?

— Нічого. Просто спитав. Скарги маєте?

— Ми не з тих, що скаржаться.

— Який муж! Який діяч!

— Ми звинувачуємо.

— Не маєте права. Ви цивільний.

— Ідіть ви в пекло.

— Мені не треба йти. Я вже там.

— Подзвоніть мені, як тільки він повернеться. І прошу вас переказати панові полковникові моє вітання й доповісти панові полковникові, що я з'являвся у його розпорядження.

— Слухаюсь, сер.

— А «сер» до чого?

— Задля ввічливості.

— До побачення, містере Холлінз.