Твори в 4-х томах. Том 4

— Ти ще справжня красуня, Ліл, — мовив він до неї.

— Ой Томе, я тепер така товста. Мені аж соромно. Він поклав руку на її дебеле стегно і сказав:

— Ти мила товстунка.

— Мені соромно йти через бар.

— У тебе це прекрасно виходить. Пливеш, наче корабель.

— Як наш приятель?

— Чудово.

— Коли я його побачу?

— Коли завгодно. Хочеш зараз?

— Ой ні… Томе, про що це Віллі говорив? Я не все зрозуміла.

— Та він просто казився.

— Ні, не казився. Щось там про тебе й про якесь твоє лихо. Це він про твою сеньйору?

— Hi. K бісовій матері мою сеньйору.

— Що ж то за лихо?

— Нічого. Просто лихо, та й годі.

— Розкажи мені. Ну, будь ласка.

— Нема чого розказувати.

— Мені можна все розказати, ти ж знаєш. Он Генрі завжди розказує мені про свої прикрощі й плаче ночами. І Віллі розказує жахливі речі. То вже не прикрощі, а справжні страхіття. І ти міг би. Всі мені розказують. Тільки ти не хочеш.

— Якщо я розкажу, мені легше не стане. Навпаки, мені від цього тільки гірше.

— Томе, Віллі став страшенно лихий на язик. Невже він не розуміє, що мені боляче чути такі слова? Невже не знає, що я сама таких слів ніколи не кажу і, скільки живу, не робила ніякої свиноти й ніяких розпусних штук?

— Тим-то ми й звемо тебе Цнотлива Ліл.

— Якби мені хто сказав: робитимеш оті штуки — розбагатієш, а ні — то будеш довіку бідна, я б краще залишилась бідна.

— Я знаю. Ти просила бутерброд?

— Потім, я ще не хочу їсти.

— То, може, вип'ємо ще по одній?

— Гаразд. Слухай, Томе, поясни мені одну річ. Щось Віллі казав про якогось кота, і він нібито в тебе закоханий. Це ж неправда?

— Ні, правда.

— Та це ж просто жах.

— Ніякий не жах. І я в нього теж закоханий.

— Ой, ну що ти таке кажеш! Не глузуй з мене, Томе, прошу тебе. Он Віллі глузував так, що я аж заплакала.

— Я справді люблю цього кота, — сказав Томас Хадсон.

— Навіть чути про це не хочу. Томе, а коли ти повезеш мене до бару для божевільних?

— Десь цими днями.

— І божевільні справді приходять туди, як звичайні люди, і розмовляють, і п'ють?

— Точно так само. Єдина різниця, що на них сорочки та штани з мішковини.

— А правда, що ти грав у бейсбольній команді божевільних проти команди прокажених?

— Правда. Божевільні ще ніколи не мали такого забійника.

— Як же ти з ними спізнався?

— Просто їхав колись із Ранчо Бойєрос і спинився по дорозі, бо місце сподобалось.

— І ти справді повезеш мене до того бару?

— Авжеж. Якщо ти не боїшся.

— Я боюся. Але з тобою не так боятимусь. Я ж тому й хочу туди, що там страшно.

— Там є дуже симпатичні божевільні. Вони тобі сподобаються.

— Мій перший чоловік теж був божевільний. Але він був буйний.

— А як ти вважаєш: Віллі божевільний?

— Ну ні. Просто в нього важкий характер.

— Він зазнав багато лиха.

— А хто ні? Просто Віллі надто вже хизується цим.

— Та ні, я б не сказав. Я ж його добре знаю.

— Давай поговоримо про щось інше. Бачиш, он біля стойки чоловік, що розмовляє з Генрі?

— Бачу.

— Йому в ліжку потрібні тільки свинотні штуки.

— Бідний він.

— Ні, він не бідний. Він багатий. Але йому до душі тільки porquer'ias [110] .

110

Свинство (ісп.).

— А тобі ніколи не подобалось porquer'ias?

— Ніколи. Можеш спитати кого хочеш. І ніколи в житті я не мала нічого з жінками.

— Ти доброчесна, Ліл, — сказав Томас Хадсон.

— Хіба ти хотів би, щоб я була інакша? Ти й сам не охочий до porquer'ias.Тобі треба просто полюбитися, відчути себе щасливим і заснути. Я ж тебе знаю.

— Todo el mundo me conoce [111] .

111

Весь світ мене знає (ісп.).

— Ні, неправда. Про тебе багато всякого вигадують. Але я тебе знаю.

Томас Хадсон пив котрий уже заморожений дайкірі без цукру і, піднісши проти світла важку склянку, що взялася памороззю по вінцях, дивився на прозорий напій під пінявим верхом, і він нагадував йому море. Збитий до піни верхній шар скидався на слід за кормою, а прозора рідина під ним була як морська хвиля, коли ніс судна розтинає її на мілководді над вапняковим дном. Колір був майже той самий.

— От якби ще було питво кольору морської води, коли в тебе вісімсот сажнів під кілем, а кругом повний штиль, і сонце просто над головою, і в морі тьма-тьмуща планктону, — промовив він.

— Що-що?

— Нічого. Будемо пити це мілководне питво.

— Томе, що з тобою? Щось негаразд?

— Ні.

— Ти сьогодні страшенно зажурений і наче трохи постарів.

— Це північний вітер винен.

— Але ж ти завжди казав, що північний вітер додає тобі пороху, бадьорить тебе. А скільки разів ми, бувало, любилися, коли задувало з півночі?

— Не злічити.

— Ти завжди любив північний вітер і навіть купив мені оце пальто, щоб я надягала, коли він дме.

— Авжеж, пальто гарне.

— Я вже не раз могла його продати, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти навіть не уявляєш собі, скільки було охочих.

— Сьогодні вітер саме для нього.

— Розвеселися, Томе. Ти ж завжди веселий, коли вип'єш. Допивай що там у тебе в склянці й замов собі ще.

— Якщо я питиму це надто швидко, в мене почне ломити лоб.

— Ну, то пий помалу, поступово. І я вип'ю ще один h'ighbalito.

Вона сама налила собі з пляшки, яку Серафін ще перед тим поставив перед нею на стойку, і Томас Хадсон, подивившись на її склянку, сказав: