Твори в 4-х томах. Том 4

— До побачення, містере Хадсон. Слухайте. Ви повинні знати, де ваші люди, щоб при потребі негайно їх зібрати.

— Дуже вам вдячний, містере Холлінз.

У коридорі він побачив знайомого капітана, що вийшов із шифрувальної кімнати. Обличчя капітана було темне від засмаги, набутої у грі в гольф і на пляжі в Хайманітасі. Вигляд він мав здоровий, і ніщо не виказувало його біди. Він був молодий, але відомий як добрий знавець Далекого Сходу. Томас Хадсон знав його ще тоді, коли той керував агентством продажу автомобілів у Манілі з відділенням у Гонконгу. Він вільно говорив тагальською мовою і добре знав китайську. Певна річ, володів і іспанською. Отож і був тепер у Гавані.

— Привіт, Томмі! — мовив капітан. — Коли ви повернулися?

— Сьогодні вночі.

— Як дороги?

— Помірно вибоїсті.

— Глядіть, перекинетесь ви колись у тій бісовій машині.

— Я водій обережний.

— Завжди такий були, — сказав капітан, якого звали Фред Арчер. Він обняв Томаса Хадсона за плечі. — Дайте потримаюся за вас.

— Навіщо?

— Щоб піднестися духом. Як потримаюся за вас, так і підношуся духом.

— Ви давно обідали в «Пасіфіко»?

— Та вже тижнів зо два тому. Запрошуєте?

— В будь-який час.

— Удень я не можу, а от увечері хоч сьогодні. У вас щось намічається на вечір?

— Ні. Пізніше — так.

— У мене теж. Де ми зустрінемось? У «Флорідіті»?

— Приходьте одразу ж, як зачиниться ваша контора.

— Гаразд. А потім мені треба буде повернутися сюди. Отже, дуже набиратись нам не можна.

— Ніколи не повірю, щоб ви, лобурі, працювали і вночі.

— Я працюю, — сказав Арчер. — Але це рух не всенародний.

— Дуже радий знову бачити вас, містере Фредді, — мовив Томас Хадсон. — Ви також підносите мій дух.

— Вам не треба підносити дух, — сказав Арчер. — У вас усе на висоті.

— Ви хочете сказати, було на висоті.

— Було. А потім знову було. А потім знов і знов.

— З чорною мастю — ні.

— Чорна масть вам ні до чого, друже. У вас і так усе гаразд.

— Буде час, запишіть мені це, Фредді. Я залюбки читатиму вранці.

— Ви, як і раніш, маєте на своєму катері свободу дій?

— Ні. Замість свободи, я маю матеріальну відповідальність за оте залізяччя, яким його оснастили, — щось близько тридцяти п'яти тисяч доларів. Підписав такий папір.

— Знаю. Бачив у сейфі той папір з вашим підписом.

— Це ж чортзна-яке нехлюйство — отак його кинути.

— Ваша правда.

— У вас усі такі нехлюї?

— Ні. І взагалі останнім часом багато що змінилось на краще. Правда, Томмі.

— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — На тому й погодимось.

— А до нас зайти не хочете? У нас кілька нових хлопців, вони вам сподобаються. Особливо двоє з них симпатичні.

— Вони щось знають про наші справи?

— Та ні. Звісно, що ні. Знають тільки, що ви ходите в море, і хочуть з вами познайомитись. Вони вам сподобаються. Добрі хлопці.

— Відкладемо знайомство до іншого разу, — сказав Томас Хадсон.

— Гаразд, шефе, — мовив Арчер. — То я прийду до вас, коли наш вертеп зачиниться.

— До «Флорідіти».

— Та я ж і кажу.

— Щось у мене з головою негаразд.

— Звичайнісінька неуважливість, — сказав Арчер. — Хочете, я приведу з собою когось із тих хлопців?

— Ні. Хіба що тільки вам самому цього дуже хочеться. Там може бути хтось із мого гурту.

— Я думав, вам, волоцюгам, на березі вже й бачити один одного неохота.

— Часом нудьга бере хлопців.

— Їх слід би зганяти докупи й замикати.

— Однаково повтікають.

— Ну йдіть, — сказав Арчер. — Там уже відчинено.

Фред Арчер зайшов у двері навпроти шифрувальної кімнати, а Томас Хадсон попростував назад коридором і, не викликаючи ліфта, спустився сходами вниз. Надворі так яскраво світило сонце, що аж очам стало боляче, а з північного заходу все ще дув сильний вітер.

Він сів у машину й звелів шоферові їхати вулицею О'Рейлі до «Флорідіти». Поки машина об'їжджала площу перед будинком посольства й Ayuntamiento [104] він побачив, як високо здіймаються хвилі при виході з гавані і як раз у раз злітає вгору й важко падає буй у протоці. Море там бурхало й вирувало, і прозора зелена вода розбивалась об скелі біля підніжжя фортеці Морро, а білі гребені хвиль виблискували проти сонця.

104

Міська управа (ісп.).

На вигляд воно прекрасне, сказав він собі. Та й не тільки на вигляд — воно справді прекрасне. І я сьогодні неодмінно вип'ю за нього. О боже, подумав він, якби ж то я справді був такий залізний, яким мене вважає Фредді Арчер. А я і є такий, хай йому чорт. Завжди йду безвідмовно й завжди сам того хочу. Якого ж біса ще їм треба? Щоб я на сніданок вживав «Торпекс»? Чи застромляв його собі під пахви, як тютюн? То був би чудовий спосіб надбати жовтяницю, подумав він. А з чого ти раптом почав про це думати? Жижки затрусилися, Хадсоне? Ні, неправда, заперечив він собі. Просто кожному притаманні свої реакції. Багато з них ще й досі не класифіковано. Принаймні я цим не займаюся. Але мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді, аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш. Чортзна-як болісно, особливо тепер. І все-таки я б волів бути таким, яким мене вважають. Ну гаразд, годі. Про це теж не думай. Коли не думаєш про це, його наче й немає. Де там, у чорта, немає! Але такий уже мій життєвий метод, подумав він.

У «Флорідіті» було вже відчинено: він купив дві ранкові газети, «Crisol»і «Alerta» [105] , пройшов з ними до стойки й сів на високий табурет з самого краю ліворуч. За спиною в нього була стіна, що виходила на вулицю, а з лівого боку стіна за стойкою. Він замовив Педріко подвійний заморожений дайкірі без цукру, і той усміхнувся до нього своєю звичайною усмішкою, що дуже скидалась на оскал покійника, померлого від перелому хребта, проте була щира й недвозначна. Томас Хадсон узявся до газет. Бої точилися в Італії. Він не знав тих місць, де билася П'ята армія, але ті, де була Восьма, пам'ятав і саме думав про них, коли до бару зайшов Ігнасіо Натера Рєвельйо і став біля прилавка поруч нього.

105

«Горнило», «Варта» (ісп.).

Педріко поставив перед Ігнасіо Натерою Рєвельйо пляшку віскі «Вікторія», склянку з великими грудками льоду та пляшку канадської содової, і той квапливо зробив собі хайбол, а тоді обернувся до Томаса Хадсона й поглянув на нього крізь зелені скельця своїх окулярів у роговій оправі, вдаючи, ніби тільки-но помітив його.

Ігнасіо Натера Рєвельйо був високий і худий, вдягнений у білу полотняну сорочку, які носили кубинські селяни, білі штани, чорні шовкові шкарпетки й ретельно начищені коричневі англійські черевики, мав червоне обличчя, жовті вусики-щіточки й короткозорі налиті кров'ю очі за зеленими скельцями окулярів. Волосся в нього було рудувате, зализане назад. З того, як він жадібно вхопився за склянку, хтось міг би подумати, що то перша, яку він сьогодні п'є. Насправді це було не так.