Твори в 4-х томах. Том 4

— А вдома?

— Та чимало.

— Ти просто мерзенний п'янюга, — сказав Віллі. — Педріко, ще три подвійних заморожених дайкірі і що захоче дама.

— Un highbalito con agua mineral [109] , — попросила Цнотлива Ліл. — Томмі, ходім зі мною, сядемо з того краю стойки. Вони не люблять, коли я тут сиджу.

— Ану їх к бісу, — сказав Віллі. — Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.

109

Хайбол з мінеральною водою (ісп.).

— Авжеж, ти тут цілком на місці, моя голубонько, — докинув Генрі. Тоді побачив біля стойки двох плантаторів, знайомих його батька, і, не чекаючи замовленого коктейлю; подався до них.

— Вважайте, що його вже нема, — сказав Віллі. — Тепер він і про ту карлицю забуде.

— Він дуже неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Страшенно неуважний.

— Бо отак ми живемо, — сказав Віллі. — Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, хай їм чорт, теж треба шукати вміючи.

— А от Том не неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Том сумний.

— Облиш свою маячню, — сказав їй Віллі. — Чого це ти розпатякалась? Той, бач, неуважний, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити про людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою?

Цнотлива Ліл заплакала — справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють у кіно. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.

— Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала, — мовив Віллі.

— Віллі, не смій мене так називати.

— Годі, Віллі, — сказав Томас Хадсон.

— Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу, — мовила Цнотлива Ліл. — Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.

— Ти ж дама, — сказав Віллі. — Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним — це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.

Томас Хадсон поклав руку йому на плече.

— Пий собі, Віллі. Всім нам невесело на душі.

— Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, то враз би стало сумно.

— Ти ж сам мене спитав.

— Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?

— Горя не виплеснеш.

— То ти плекаєш його в собі, — сказав Віллі. — От уже не думав, що ти такий клятий горелюб.

— Годі, Віллі, мені це не потрібне, — спинив його Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.

— Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.

— Я теж, — сказав Томас Хадсон. — Так що не пускай бульки.

— Он як? То, мабуть, у тебе міцніші нерви. Але останнім часом вигляд ти маєш досить потовчений.

— Просто багато п'ю і дуже стомився, а відпочити ще не встиг.

— Від твоєї щось чути?

— Аякже. Три листи.

— Ну і як?

— Гірше й бути не може.

— Он як, — сказав Віллі. — Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.

— Я й так щось маю.

— Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?

— Та все так само.

— Мене просто нудить від того бісового кота, — сказав Віллі. — їй-богу.

— Дуже тяжко йому все це дається.

— А я що кажу? Якби я так уболівав душею, як цей кіт, то давно б уже з глузду з'їхав. Ти що питимеш, Томасе?

— Ще раз те саме.

Віллі обняв Цнотливу Ліл за широкий стан.

— Слухай, Ліл, — мовив він. — Ти хороша дівчина. Я не хотів тебе образити. Ти вже пробач. Просто накотило на мене.

— Більш ніколи такого не казатимеш?

— Ні. Аж поки знову не накотить.

— Бери своє питво, — сказав Томас Хадсон. — За твоє здоров'я, сучий ти сину.

— Оце розмова, — озвався Віллі. — Оце впізнаю старого морського вовка. Сюди б зараз того кота Бойза, нехай би попишався тобою. То ти збагнув, що я мав на думці, коли казав поділитися?

— Еге ж, — відповів Томас Хадсон. — Збагнув.

— От і добре, — мовив Віллі. — І годі про це. Геть сміття без вороття. Ви погляньте на цього чортяку Генрі. З нього ж так і ллє. І чого він пріє, та ще такого холодного дня, як сьогодні?

— Через дівчат, — сказала Цнотлива Ліл. — Він на них просто схибнувся.

— Схибнувся, кажеш? — перепитав Віллі. — Та йому просвердли в голові дірку, то звідти так і попре жінота. Схибнувся. Ти що, сильнішого слова не знайшла?

— По-іспанському це сильне слово.

— Схибнувся? Та що це за слово! Ось я матиму після обіду вільну хвилину, то придумаю тобі слово.

— Томе, ходімо все-таки на той край, там я себе вільніше почуватиму, і ми зможемо спокійно поговорити. І замов мені, будь ласка, бутерброд, бо я від самого ранку все з Генрі їздила.

— А я йду до «Баскського бару», — сказав Віллі. — Приводь його туди, Ліл.

— Гаразд, — мовила Цнотлива Ліл. — Як не сама приведу, то пришлю.

Вона статечно пропливла через весь бар, повз чоловіків, що сиділи біля стойки, з деким перемовляючись, декому усміхаючись. І всі відповідали їй приязно й шанобливо. Майже кожен з тих, до кого вона озивалась, за останні двадцять п'ять років коли-небудь любився з нею. Як тільки вона сіла й усміхнулася звідти до Томаса Хадсона, він забрав чеки за випите і теж пішов на той край. У неї була дуже приємна усмішка, чарівні темні очі й гарне чорне волосся. Щоразу, як навколо чола й на проділі починала пробиватися сивина, Цнотлива Ліл просила в Томаса Хадсона грошей на те, щоб дати лад волоссю, і коли поверталася з перукарні, воно знов було чорне й лискуче, як у молодої дівчини. Шкіра в неї була гладенька й скидалася б на оливкову слонову кістку, якби була в природі слонова кістка такого кольору, і до того мала ледь помітний димчасто-рожевий відтінок. А Томасові Хадсону колір її шкіри нагадував добре витриману деревину махагуа на свіжому зрізі, коли її пошліфувати дрібним піском і злегка навоскувати. Він більш ніде не бачив такого димчастого, ледь зеленкуватого кольору. От тільки рожевого відтінку махагуа не мало. Рожевий відтінок Цнотлива Ліл наводила рум'янами, але він був майже такий самий природний, як у дівчат-китаянок. І оце гарне обличчя дивилося на Томаса Хадсона з протилежного краю стойки і за кожним кроком здавалось дедалі гарнішим. Та ось він спинився поруч, і стало видно огрядне тіло, і рожевий відтінок став штучний, і все враз утратило свою таємничість, хоч обличчя й тепер залишалося гарним.