Твори в п'яти томах. Том 1

Тілько... тілько... мріє,

Та й пропало... Довго, довго

Стояла Ярина.

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина.

Не вирнула; похилилась,

Заплакала знову...

А за нею й старий батько,

Та й пішли додому.

Минають дні, минає літо.

Настала осінь, шелестить

Пожовкле листя; мов убитий,

Старий під хатою сидить;

Дочка нездужає Ярина,

Його єдиная дитина

Покинуть хоче; з ким дожить?

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,—

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

Мов лату на латі,

На серце печалі нашили літа.

«В твоїх руках все на світі.

Твоя свята воля!

Нехай буде так, як буде,—

Така моя доля!»

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї.

І сонечко серед неба

Опинилось, стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало.

І Ярина вийшла з хати

На світ божий глянуть,—

Ледве вийшла... Усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо, та тихо,

Ніби вчора народилась...

А лютеє лихо...

В самім серці повернулось

І світ заступило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса ⁴

Тричі причащалась.

У Почаєві святому ⁵

Ридала, молилась,

Щоб Степан той, тая доля

Їй хоча приснилась!..

Не снилося. Вернулася.

Знову — забіліла

Зима біла. Знову весна

Рястом червоніла;

Знов Ярина вийшла з хати

На світ дивуватись.

Та не святих вже благати —

Ворожки питати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю за три шаги

З воску виливала.

«Он бачиш, кінь осідланий

Маха головою.

А он їде, а онде йде

Дідусь з бородою.

Ото гроші. Бач, віскривий.

Якби догадався

Та втер йому; отже, й утер.

Дивися — сховався

За могилу, лічить гроші.

Знову іде шляхом,

Заплющившись, з торбинками.

То, бач, ради страху,

Щоб татаре або ляхи

Часом не спіткали...»

І радісінька додому

Ярина верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає —

Не малий рік. А Степана

Немає, немає.

І стежечки, доріженьки

Яром та горою,

Що топтані до ворожки,

Поросли травою.

А Ярина у черниці

Косу розплітає;

Старий батько коло неї

Падає, благає,

Хоч годочок, хоч літечко,

Хоч Петра діждати ⁶,

Хоч зелених. Діждалися,

Уквітчали хату

І любистком, і клечанням;

У сорочках білих

У неділю, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують;

Слухають; щось грає —

За ворітьми,— мов на кобзі,

І тихо співає:

«У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

«Благослови, отамане,

Чайки ⁷ поспускати

Та за Тендер ⁸ погуляти,

Турка пошукати».

Чайки і байдаки спускали,