Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

кінь крилатий здивовано за плечима тупцює навозився чимало усяких на світі а такого не бачив що воліє на парнас пішки перти

З цього самовизнання випливає, що Калинець постановив прожити своє творче життя щирим піхотинцем і знехтувати режимними пегасами, які вже стільки поетів знесли в підпарнасові провалля на певну літературну смерть. Треба припускати, що ця постанова стоїть у авторовому первопочинові, як поета, бо недаремно його перша збірка носить назву «Вогонь Купала», назву, яка зовсім непопулярна тепер в Україні серед перегонів при виконуванні маніакальних планів. Свою погорду до служального віршоробства він висловлює дуже коротко: «хай на підложжі підлості пасуться титули, останьмо чисті». Тому не диво, коли світосприймання Калинця не залишається без осудження:

Вилущую слова із скаралущі сущого, сей прикрий присмак присмерку. На велелюдних судищах осудження із писків прискає, як присок.

Однак осудження офіційною критикою не виводить його з рівноваги: «інколи, від спогадів дощу обмоклий, гріюся під животворним омофором строф». Серед скарбів рідної мови поет щасливий і знаходить найвищу насолоду — говорячи за Ґете — у власному співі:

Як мило тут. І милощі. І милість, пройнята лиш ікона вістрям свічки. Струмує з рани милосердя променем на милю, а, може, навіть і на цілу вічність.

Він з радістю «ласує» в старомодному словнику Памви Беринди з початків XVII ст. [2] , щоб відкривати суть і первень мислі, вміщеної в зародок слова. Він розсмаковує, з яких джерел «спливли з віками і вінками» окремі струмки думок інкарнованих у слово живе та в архаїчне слово. Калинець глибоко відчуває, що «завжди минуле нам на п’яти наступає». У розумінні розвиткової тяглости і обов’язку супроти будівників нашої культури він закликає поетів продовжати глибинну працю над досконаленням краси і багатства рідної мови: «здвигаймо далі над словами бані титлів, вершім самотньо храм».

2

Лексикон славеноросский альбо імен толкованиє. Київ. 1627.

* * *

Два вірші — «Корови» і «Мужній вірш» схоплюють синтетично головну тематику збірки — крім еґотичних мотивів — і характеризують типову для трьох «Дійств» лаконічну простоту стилю. Короткими штрихами, наче вістрям крем’яного наконечника по стіні печери, Калинець ріже невикінчені, але міцні, обриси п'ятьох образів:

Чорні твої корови, як буй-тури, Іване, несуть на рогах первісну ніч величаво. Кривавого місяця жорновий камінь нашу землю загірню поганством розчавив. Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва. Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити. Очі тварин сумом в сутіні фосфорують, спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми. Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом, застигли корови біля тирла на чатах.

Третій образ: «похилилася жінка у ніч, як печалі коругва» в відчутті нерозгаданих відзивів спадщинности чи, може, в тривожному прочутті незнаного майбутнього — є зміцнений кінцевим, п’ятим, образом: «застигли корови біля тирла на чатах» — наче і вони таким самим інстинктом прочувають, що щось відходить з-поза «тисячоліття ширми» і щось невідоме наближається. Ота печальна застиглість «на чатах», напружене очікування і прочуття, це той настрій, який проникає поезії всіх «Дійств» і деяких віршів «Інтермедій». Тугу сучасників окреслює закінчення вірша так:

Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен, а самі тягнемось до нашого первопочатку.

В людях обзивається зов крови, який кличе зберегти духову тяглість із нашим первопочатком.

«Споконвіку дослухаємося голосові крові» — це той лейтмотив, що незмінним рефреном повторюється в «Мужньому вірші». Від трьох поколінь з різних сторіч линуть із цього незмінного голосу крови три різні молитви. Перша — до Перуна від наших ранньо-історичних предків, що навмання «волоком» все далі пливли, щоб він «ощедрив» їх тріумфом над митрополією тодішнього політичного і культурного світа, Царгородом. Друга молитва до Матері Божої — від запорізьких січовиків, щоб вона оберегла хоробре надхнення січових сміливців протистояти загибелі, що зависла над їхньою країною. Третя молитва до Вітчизни Вітчизн — від теперішнього покоління, яке не може зростися з безкорінною цивілізацією XX сторіччя, щоб Вітчизна дала силу митцям і поетам піднести нашу культуру до духових вершин — схрестити «хоч пензлі, як списи».

У глибинах віків Калинець знаходить і оспівує красу окремих фраґментів, що зосталися з різних розвиткових епох, з підйомів і каталізмів нашої культури. Поставленням своїх поетичних образів на віддалях вікового тривання, Калинець створює елегійний клімат часово бездонної туги. Клімат цей особливий тим, що він просякнений ще й «прикрим присмаком присмерку». Атмосфера цього «присмаку присмерку» згущена в більшості віршів «Дійства першого» — вона пов’язує їх у споєний цикл — обзивається в «Другій інтермедії» («Топлення Марени») і досягає деяких віршів «Дійства третього».

* * *

Д і й с т в о п е р ш е це ряд живих образів, застиглих образів тривання. Це реально існуюча на землі і в духовості живих людей ґалерея різновидних форм буття тієї самої незмінної суті в ході сторіч. Головною тематикою є тут найстарші свідки безперервної тяглости духового буття нашої культури з часів Трипілля, ранньої доби християнства та їх живих залишків на землі і в душах сучасних поколінь. Починаючи образами духового світу праукраїнських племен, автор пряде нитку через затишне хатнє тепло приготувань до святкових християнських урочистостей: «Стіл. Заметіль. Гостина. У кратерах макітр замішане тісто солодке стигне». Атмосферу і поспіх рукодільної праці хліборобського затишшя він перекидає аж на зоряний небозвід:

Бринять ракети веретен в галактиці каганцевої містики.

Навіть буденний настрій господарського подвір'я відбивається аж на вигляді сонця:

кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони крильми. Обдзьобане сонце було таке жалюгідне.

Нитку безперервности, що тягнеться далі через руїни княжого Галича до сучасної доби, описує словами старовинної простоти:

У румовищах поміж череп’ям дзбанків, мечами і пряслами, що знаходимо щоденно, напіткали невідомої діви останки з начільником — золотою діадемою. …Чи се не твоя, городе, суща подоба: поросло городище забуття дерном, лишилася дещиця слави по тобі, сливе діви золота діадема.

Україна була колись «правітчизна свічок», тепер вона «вітчизна огарків». Поет бачить, що: «спить земля прабатьків під цвинтарним плотом», що похилена «дзвіниця, як вежа в Пізі, кланяється дрантивою головою могилам». На його очах:

Тріщали предвічні зруби, летіли гонти, як пір’я: руйнували дерев’яне чудо людської праці і віри… Це умирали століття, це помирало прекрасне…

І сумували святі з сільської церковці, що: «втікає світ з-під ніг, гей втікає». Подібні катаклізми — але інакшими почуттями — переживали вже наші предки з часів Дажбога, коли Володимир Великий поставив Десятинну церкву на знак, що настала година сумерку богів поганських. Але першу будівлю Десятинної церкви — цього символу перемоги над поганськими віруваннями — спалила пожежа: «об руїни крешуть червоних блискавиць коні»: І зрадів тоді Перун:

З димом Десятинну і десяток інших — хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька! Зализує звали язиком зеленим місяць — цей язичного апокаліпсу рахманний свідок.

На якийсь час не стало Десятинної церкви:

Осиротіли подніпровські горби високорівні. З-під скосогору з драгви Перун вилазить.

В коловороті вічних повторень — завмирання і відроджування всього живого, в оборотах осінного й весняного сонця — в силу незбагненного закону: