Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

Щастя

Наше щастя писалось пальцем по піску, розлетілося щастя, як липове клиння. У наших державах панує культ припалої ниць калини. На наших емблемах на глум цвіте папороті святоіванське зілля, якого по нині ми не знайшли ніде в облудливім лісі, що порохном світить. На наших коругвах колір зачах амаранту найліпшого ґатунку. Тільки вуст яріє вишнева печать на твоїм невідісланім поцілунку.

Вулиця

Кохана, ось плече моє зіпертись, солодкий твій тягар, що вмерти можна. Цю вулицю побачила ти вперше, цю вулицю побачити не сміє кожен. Ця вулиця злодіїв й ворожбитів, у їхній цех вписатись маєм змогу: мене ти вкрала від усього світу, себе заворожив я від себе самого. Чекав на тебе вічність — цілий тиждень, зустрінемось небавом — через вічність. Чи буду той я, тою будеш ти ще, чи буде за вуглом злодійкуватий місяць?

Леґенда

Зустрічаєш мене, Ладо, на тихосвітніх горах у золотому шоломі, мов Софійська дзвіниця. Зустрічаєш так, наче прощалися вчора, а не десять століть розлуку кували зиґзиці. Довго роздоллям бездолля блукав я безбач, обриваючи з себе огудиння огуди, аж поки не знайшов на пергаміні берези твої, як варязькі човни, кармінові губи. Довго, ой довго ти спала у труні, кришталевій, у вертепі, що зіллям облямований цвілі. Висипало на береги звитяжне полян плем'я, мов колись на хрещення, на наше весілля.

Весілля

Врешті сталося те, що статися мусило, що було вимовлено золотоусто у снах. Зійшла на мене благодать твого усміху, наді мною обрання огненноязикий знак. Була собі з мене людинка з глини, глиняний світ спирався на глиняних ногах. Аж поки не об’явилася ласка твоя до мене — черленої печі животворящий огар. Ставлю поставники — трійці воскові — всі ми походим з-під знаку вогню. Весільні коні гублять срібні підкови, ще й вечір у срібну підкову місяця вгнув.

Лист

Облеснице, лисице, сластослове, все ближче листов’яну й листопаду. Твої листи — се вістуни пасльону, що на городі медогіркне владно. Погідна б’є година огудиння, данина спогадам ся дивна днина. Цілую рученьки тобі, солодка господине, бо у розлуці, як на довгій ниві. Воно ж устами мед твоїми добре пити, та тільки хто повірить нині твому слову? Ось-ось ще трохи і будемо квити за те причастя чорного пасльону.

Провесінь

Ось наша вулиця, вілл вутлі вулики, зачахлих дерев скам’янілі скульптури. За вуаллю слів роздмухуєм спогадів вуглик, пам’яті вузлик вустами розплутуєм. Набубнявів поцілунок — щось виженеться, із пенька серця стрілить бо якась паросль. Пережили ми жаль і таки вижили, тільки від сліз лишилося вижолобків пару. Ще часом смакує нам зречення недогризок, коли вже одною ногою на березі березня. Ось смужка музики з вузького вікна бризнула, і вулиця раптом розступилася в безвість.

Сьома ніч

Вже ніч по ночі сьому ніч впродовж твій місяць смутку просяває сонніч. Крізь місяць смутку й елегійний дощ мов сович із дупла за нами совить совість. Змиваю вранці сон: в непам’ять пріч, маро, світ чистий, як роса, висить на павутинні. Ромашки і ромен, рожевий ром, корчага й чара, що чарують зір гостинно. Без тебе день, а ти хто знає де, де то князівство дня, в якому ти княгиня? Я п’ю за тебе і за день, такий, як сьома ніч, а інший день хай згине!

Спогад

Банальна історія, зовсім таки банальна: ти квітку мені дала, як весільну чарку, — і вже тюльпана червоного таїни тайна веде нас у молодість, як прочанів. Он бачиш, лопухами заріс наш жертовник, на теребівлі нашій вирує терниння. Тільки з куманця місяця зелена втома, як спозадавна, ллється так само й нині. Де воно те, що пролетіло, як щастя, де воно те, що нареклося нам вічним? Помолімося мріям нашим дочасним під пречистою калиною, що чесно додівчила.

Вірш в датою

Ой є в мене таке зілля

Три корчики пижма…

Народна пісня

В її зільнику три кущики пижма, та й то символічно, бо де ж зілля в місті. Спливають із медом для неї тиждень за тижнем, усі її сто медові місяці. Поза очі лиховістять: ота чужоложка, ота полеговиця та ласолежниця, оте лежидащо, наша кара Божа, сторицею їй за то, що належиться!.. Мов павича хвіст, барвами має заздрість, в город каміння летить, прокляття ходить по п’ятах. А я також собі у вус не дую про завтра, датуючи вірш «осінь, шістдесят п’ятий…»

Топлення Марени

Гей, Марену топим, топимо Марену звечора на озері, звечора на озері. А ота Марена — липове бервено, то косою косить, вроками прозорить. Даймо на потіху їй дзвінкі дукати, стрічками розмаймо, обкладім вінками. Потанцюй, Марено, липове бервено, для твоєї шиї вже готовий камінь. Гульк — і по боввані розійшлись кружальця — знак, що осягли ми знову невмирущість. Але ж ти, Марено, наді мною зжалься: візьми мене лучче, візьми мене лучче.

Мадонна незайманості

Мадонна незайманості, покровителька лелії, тої, що саме обдарована сьомим квітом, край перелазу лузає соняшник безслів’я, а могла вечорами лічити віно. Коромислом зранку вона розважить долю: що з одного кінця — горе, з другого — щастя. Подейкують, що в її непорочний подолок злітається вдосвіта біле птаство. Чи не про неї оце пустив повість з нашого села злотоуст відомий: якось вночі зупинився райський повіз з архангелом Гавриїлом перед її домом.