Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

Інтермедія «Мій давній голос» (1962)

Архітектура

Чуже проколювало небо готикою, хмурився химерами модерн, рябіла східня екзотика, щоб я помер. Але я ріс вежею Успення, видирався з сутеренних зажур, щоб згодом струнким і упевненим став всім на голови Юр.

«Юр» М. Сосенка

Юр восени самітній: дерева летять за вітром, дерева летять столітні, як журавлі за літом… Юр, як листок від печалі, легкий, і аж світиться наскрізь. Він в небо напевно відчалить, бо в нього осінній настрій.

«Юр» О. Новаківського

Хлюпає полум’ям день, бризка вогнем і вітрами, вогнем червоних дерев, вогнем стоязикої хмари. Лише серед лави барв, серед нетривкості й бурі несе себе вічності в дар сильвета собору Юра.

Будинок

О, яка солодкість ліній, гама барв медовосонна, угорі венери з ліні простягли лелійні лона. Слимаки дзвінких балконів закрутились ажурово, і різьби химерні грона зодягли дверей підкови. Все веселкою, дугою без контрастів і без кантів. Лиш внизу кричать від болю вдавлені у брук а т л а н т и.

«Муза» О. Новаківського

Осяяна сонячною повінню, вона дивилась з його полотен очима, що були повні невимовної скорботи. І тому, що він прагнув бунту і гострої, як вістря, музики, вона мусила бути його м у з о ю.

«Автопортрет» О. Новаківського

Він був замислений і величний, зайнявши весь сонячний простір, до людей повернув обличчя мудре і гостре. А вона була десь в перспективі, обличчя мала на руку оперте, обличчя безнадійне і красиве, і була його а в т о п о р т р е т о м.

«Пробудження» О. Новаківського

Дівчинка потягнулась спросоння, оголивши теплі коліна, струнка, як сонячний промінь, і сама серед стрункого проміння. Стіни клали на себе сонце. Воскресали давні ікони, що спали в павутинному мороці довгими віками. І зникла з їх лику байдужість, і полились благословенням їх очі, бо настало п р о б у д ж е н н я дівчинки в полотняній сорочці.

«Зима» О. Кульчицької

Спала Земля, підібгавши під себе ноги, в затишнім сніговім наметі, а поруч у віковічних барлогах зимували старі ведмеді. А поруч обгризали зайці червоне пруття ожини. І висли великі, як у казці, зірчасті сніжини… Землі було тепло в наметі, і уста вона склала в усміх, бо їй снилось, що ведмеді ласують медом, а зайці мають молоду капусту.

Туман

Набухло дерево гігантською сльозою, згубилось місто в білому полоні. Твого волосся золотистий сонях зазолотився на туманових полотнах. І знову ти покірна і несміла лиця зіперла лагідне овалля на лебединих рук веселку білу, так ніжно виткану із довгої печалі. А ніч струмить в моє страждальне місто крізь образ твій зворушливо прозорий. Набухле дерево хитнулось і зависло на веслах вій гігантською сльозою. Пробач мені! Я терпну від бажання спалити видиво у полум’ї червонім, щоб за вогненними палкими вітражами забронзовіла жінка в золотім шоломі.

«Лемкиня» П. Обаля

Стоїть мадонна в синіх лопухах, у небі голубого світла. Заплакане дитя раптово затиха, здивоване таким великим світом. Ось колихнулася колиска лопуха — метнувся птах сполоханий в долину, де димарі старих замшілих хат заквітли білим квітом диму. Повзуть кущі по лагідній горі, росте дзвіниця стрімко, як смерека. Вода хмарин на теплу синю рінь то напливе, то відпливає легко. І білий бог з осяяних верхів косу відкине, радісно уздрівши мадонну і дитя між лопухів, між синіх лопухів лемківського узлісся.

Могила Шашкевича

Жінка з чорного металу, жінка чорної печалі над могилою припала у мовчанні… Хрест стримів, як долі стержень, але біль поволі гаснув і крізь траурну одежу засвітилось тіло ясно. І торкнув їй спокій вічі, слід сльози з лиця зітерши… І спливає тільки вічність по складках її одежі.

Дійство друге

Прощання

Зріють у променях пальців коханої смаглі кетяги персів. Починається осінь, на журливому вирії станції відходить мій потяг розлуки вперше. Всі ночі жаги стоять під твоїми очима, в поцілунках — розпачу й солоду дисонанси. Двері в країну яблук опалих відчиниш, встане на клавішах сходів прощання соната. Світ твій обірветься жовтою флейтою фіртки, серце зірветься з черешки в траву побіч яблук. Стиглі кетяги персів торкатиме вітер, і ніколи собі не повіриш, що я був.

Монастирське подвір’я

Оп'яніли горобці від дикого винограду, справляють осінні оргії на ґзимсах келій. Бризнули в янгола гіпсові сльози градом, бо замість квіту лелії приніс до руки келих. Регочеться біс, визираючи рогом з-за огорожі, керничку вина з бузини копитами натолочив… Пензель сорому малює у тебе на лицях рожі, бо вином кохання напоєні наші очі. На плитах лопухів затерті усі наймення, годі з них відчитати смирення чи грішні мрії. З-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і з мене. І янгол плаче за цнотливим квітом лелії.

Літо

Вухами лопухів слухаю мушлю тиші, причаєний під білими кронами кульбаб. За розлуки ще один довгий тиждень, що на циферблаті соняха добігає, пробач. Я тепер у джмелине тремоло заслуханий більше, ніж у власне єство. Та інколи, від спогадів дощу обмоклий, гріюся під животворним омофором строф. І тоді ти мене то підносиш, то нищиш, спалюєш на зеленолезих ватрищах трав. І дуже шкода мені доброї мушлі тиші, найбільшої втрати серед тисячі втрат.