Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

* * *

Дивним світлом розквітла наша поезія після революції і в 1920—1930 рр. прямо кавалерійським рейдом здобула відразу почесне місце в світовій літературі. Очевидно, ми думаємо тут не про кількість, а про якість, серед якої так часто вистачає один безприкладний вірш, щоб здобути безсмертність. Калинець займає в сучасній українській поезії високе і тільки собі притаманне місце:

хвоста задерши пергамент по луці брикає…

На уявному пергаменті Калинець стародавнім прабатьківським гусячим пером понаписував свої модерні вірші. Що його пергамент має норовисту натуру брикати і хвоста задирати — Калинець угадав. Не вгадав тільки того, що його розбриканий пергамент потрапить до рук переписувачів, які заставлять його брикати по закордонних луках замість тихцем просуватися по рідних пасовиськах. Ми тішимося тією непередбаченістю і несподіванкою.

Творець і лицар Калинового гербу написав зневірено про себе: «а чи не останній я з шляхетного родоводу мандрівних дяків?» Цей запит стосується і його попередника Олекси Влизька: «Романтики, ви вже останні, до скроні кольт!» Злам душі в обох випадках є зрозумілий, але ніяк не виправданий. Романтика і романтики є неперехідним явищем, бо передають вічну властивість людської душі — тугу за даллю, нехтування малим і стремління до великого і прекрасного. Калинець є суцільною постаттю з вибраною самим собою метою залишитися чистим романтичним поетом у служінні красі з національною шатою. Як перед ним, так і після нього появлятимуться споріднені духи, але ми віримо, що він стоятиме в першій фалянзі серед них.

Роман Семкович

Вертеп

Підпираючись костуром ямбів, натягнувши кирею традицій, прощаюсь з віком атомним, бо щось мені не сидиться. І вже мандрівним спудеєм топчу снігові верета, промінявши жупища келій на біблійну скриньку вертепу. Затихає хупаве місто. Стіл. Заметіль. Гостина. У кратерах макітр замішане тісто солодке стигне. Бринять ракети веретен в галактиці каганцевої містики. На сосновім деці вертепу починається перше дійство.

Дійство перше

Криниця

Сумно на тебе дивитися, кринице, пільна кринице з прогнилим цямринням, оточила ти себе свитою кропиви ницої, ще й хизуєшся мереживом жабуриння. А була ти, небого, богинею у правітчизні, молилися предки до твого непороччя, пили вони жадібно тіло твоє пречисте, солодкою водою причащали очі. Де твоє нині ділося блакитне свічадо? Хто тебе чару дівоцтва позбавив? Скільки на землі зі смагою прочанів, а жоден з летаргії не розбудив тебе збанком.

Молитва пастухів

Лишімо душам відчайдушників — мужів на підвідконні миску молока та меду. Самі позбудьмось бутночсті й молитву прокажім за сутність будня, альфу і омегу. Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів, про їхні дбаймо живодайні вим'я й вола. На нашім небі нам завісив статку ріг якийсь козячий бог — волососяйний Волос. Вже й сам Перун по стількосот роках моцарського метання берла блискавиці вергає днесь літеплі стріли молока з дійних дійок у духом’ян дійниці.

Стріха

Підперта здавна тендітними колонами мальв, ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям, і дивною мозаїкою з бурозелених смальт та свіжою латкою сонячного околоту. Звисають з тебе булави маку і срібний часник — проминулого літа скупі оздоби і радощі. Відходять зі спасами добрі твої часи, що відбивав бузько на базалуччя ратуші. Перегнали давно тебе наймолодші із груш, гнилиці опалі загрузли в твоєму лоні. Жаль мені стріхи, бо сам я, мов комин, загруз білими спогадами в її мосяжній соломі.

Кам’яні баби

Ми велети, що зі сонця посміли глумитись, покарані зухвальці, обернені в камінь. Тепер тільки від круків побираємо мито білими козацькими кістками. Стоїмо як ідоли чорної пустелі, віхи знамення татарви й вовкулаків. Впаде смерк смерті на зелені оселі, коли сонце вибухне на мертві відламки. Скинемо каменю чари, які нас тиснуть, зненавистю все просмалять наші вічі. До слушного менту ми затаїлись у тирсі з правом раз у рік на відьомські віча.

Відьма

Гасає вітер свавільно на майдані за ринком, де кози пасе остання в містечку відьма, де імператор чортополоху здивований прикро, що сонну імперію непрошений гість відвідав. — Не за горами зима, — журиться відьма козами. З левади, де зорі пасуться, найпахучіше сіно. Та коня де дістати, і дишель зламався у Воза, а на віник тепер, ік старості, ледви чи б сіла. Як реп'яхів, не позбутися надокучливих мислей, що минувся той час — навіть вже не присниться, коли до Великого Воза запрягався місяць і відьмі привозив сіна цілу копицю.

Ходорів 1967

Се посвячення пасок, се посвячення передсвіту, се весільне коловання сонця, яке не добачаєм. Хлопці зірвали двері дзвіниці і вето місцевої ради — вдарили на сполох великодніми дзвонами. Отож не пудьмося спросоння: а що нам буде? Застановімося ліпше, хто ми і для чого ми. Чи ми земля, якої давно не любим, чи дюралюмінієві крила, до яких ще не доросли? Ми за коловоротом, попрощали нас верби, що, як наші бабуні, у чорному отченаші. Вертаючи з танцювальної зали, вимкнули хлопці транзистори і колоруч церкви поколували опівночі гагілки.

Вечірня

Співав дід на крилосі тропарі й кондаки натхненно, як Мишуга, що вичаровував солодко Йонтка арію. Із трухлявих ґонтових бань сталевих хрестів антени висилали дідовий голос херувимам до раю. Тремтіла єдина зоря зеленим оком радіо, вливалися солов'ї і липи тріщали в ефірі. Зачарований Саваоф, завмерши за хмар балюстрадою, щонеділі святе дозвілля приносив діду в офіру. При місяці зачиняв паламар, як святий Петро, церкву, певний, що ніхто в світі краще заспівати не зміг би. Увечер дід перед золотим язичком люстерка з голови скидав і клав на дно скрині крисаню німбу.

Різдво

Я сьогодні новонароджений, я відцурався брезклого віку. Починаю в яслах із козами румигаги кометні віники, смакувати молошне літепло незайманопервісної цноти. Очищений від поліпів політики, перебираю зоряні чотки. Я знайшов себе у країні колядок на шорсткім солом'янім килимі. Наді мною калиноуста Лада схилилась вишневою калиною.