Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

Повертається старе з-перед віків черепкових.

Не раз розсипалися в руїни матеріальні твори людської творчости, але незнищенним залишався духовий зміст «чуда людської праці і віри». Тяглість духового змісту національної культури ще від далеких трипільських первопочатків є темою більшости його віршів. Їх проникає щось наче відчуття закону про поворот усіх речей. Ми тепер є на звороті вниз цього коловороту: оборот «жорнового камення кривавого місяця» розчавив величаву красу «первісної ночі». Поет — і разом з ним сучасне покоління — живе «у світі, де дотліває пам’ять». «Рушили по підсоннях соняшникові хащі», щоб закрити зарослям звалища минулого; Золотий Тік «взявся та й заріс вівсом»; «позбігалися будяки до храму Божого та й гатять головами в трухляві двері». Пільна криниця, що оновляла сили наших предків і була предметом їх почитания, покрилася «мереживом жабуриння».

Але матеріальні і духові сліди минулого існують на землі, вони є свідки безперервної тяглости тисячоліття культури. Не лише «Криниця», «Стріха», розбиті черепки, поржавіла бляха ікони, «Кам’яні баби» — також і місця на землі говорять мовчазною мовою про драматику минулих сторіч. От, хоч би площа перед Єзуїтським собором, де тепер діти годують голубів, це те саме місце, де на костирях палили «єретиків». Там колись:

«посилало вогнище несите з мойого предка в небо білий дим».

Незмінною залишалася і духова спадщина попередніх сторіч: світовідчування з доби хліборобської, скотарської навіть ще й ловецької культур. Поганська мітологія, якій приділено багато талановитих описів; демонологія раннього християнського середньовіччя («чорти під бузиною зняли вереск, ягіддям об’їдаються», вірш «Відьма») — це справжні персонажі давнього вертепу.

Кілька прикладів про наявність у закамарках пам’яті тривалости подій, що відбувалися ще в «каганцевій містиці» доісторичних часів. Старий мідяний світильник «прожертий червінню міді», на якому стирчить тепер огарок свічки, нагадує, що він освічував ночі «ще пращурам перед хрещенням». В блиманні його світла «опівночі на долівці оживали шкури ведмедів», пращури наші «допивали з медуш» найстарший напиток, мед, «з’їдали воску бурштин». В підсвідомості пастухів триває і живе успадкований нахил сповняти обрядові забобони номадських племен, щоб приєднати ласку для щасливого плекання худоби — цієї біологічної основи буття скотарів трипільської культури. Вони «на підвіконні ставлять миску молока і меду», і Калинець укладає для них таку «Молитву пастухів»:

…Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів, про їхні дбаймо живодайні вим’я й вола. На нашім небі нам завісив статку ріг якийсь козячий бог — волососяйний Волос. Вже й сам Перун по стількосот роках моцарського метання берла блискавиці вергає днесь літеплі стріли молока з дійних дійок у духом’ян дійниці.

Видавалося б, що тут маємо повнозвучний відгомін з київських неокласиків. Нагадується Рильський і Зеров з безпосереднім вичуттям природи й українського побуту. Певно, поетичні первні природи є спільні, але поза ними щораз наново повторюються поганські боги та вірування і християнська обрядовість, що своєю багатопостатністю різнять Калинця від попереднього покоління. Звідкіль взялися вони? Вони здвигаються з черепків трипільської культури, з руїн церков і закривають собою нігілістичні заміри паліїв, виповнюють порожнечу. Це не є заклик до повороту в минуле, ані не є вірування в старе, бо воно відмолоджуване, це не є повторення пропащого, а творча знахідка національної духовости, щоб у часі апокаліпсу відродити з неї нове. Не сміє існувати порожнеча віри, як не сміє існувати пустеля історії. Безперервною є історія наростання національної літератури.

Щоб не накопичувати нових імен, повернемо ще раз до Бажана. В «Молитві пастухів» Калинець продовжує іншими мотивами там, де обірвалася струна молодого Бажана, коли він також переносився в ранньо-історичні часи. Пригадаймо собі його сонет «Папороть»:

Мов карб — цей місяць-білозір, Мов сни старі — ці хмари білопінні. І бачу я: в незнаному тремтінні Поганська ніч лягла на чорний бір. Снується дим опівнічних офір. Несуть жерці на слані рядна лінні Німим богам свої дари уклінні: Важучий мед і соковитий сир. Поганська ніч — таємний час оман. Пливе з озер мережаний туман І духманіють папороті трутні. І виходжа на росяний майдан Весільне коло молодих древлян — Слов’янських зельних піль веснянки незабутні.

Покликуючися на Бажана — можна також на біологізм Антонича покликатися — зовсім не маємо на гадці закидати Калинцеві «впливологію». Ні, нам ідеться підкреслити, що наш автор самостійно й оригінально творить у традиції української літератури, знаходячи в ній своє власне нове слово.

* * *

У д і й с т в і д р у г о м у тематика змінена на любовну. Цікавішим мотивом, що повторюється в кількох віршах є праукраїнська пошана до дівочої невинности. Він хотів би після любовних переживань далі бачити дівчину в ореолі її «цноти», але якось не виходить так, бо: «з-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і мене», а в іншому випадку «мов сович з-за дупла за нами совить совість». Або, коли «світ чистий, як роса, висить на павутинні», поет «змиває сон», бажаючи змити «в непам’ять мару» пережитої ночі. Даремно! Його серце все одно прагне «князівства дня, в якому ти княгиня». Заки він закохався, «була собі з мене людинка з глини», а потім почувався інакшим, сильним. В дальших любовних перипетіях пізнав, що в любові є багато омани, облуди, ілюзії:

Наше щастя писалось пальцем на піску, розлетілося щастя, як липове клиння

і поет відчув «біль за реальністю речей», співав «осанну тому світові, що в вікнах, бо поза ним чи не ілюзія сама», згадав обряд «Топлення Марени», легенду про Ладо в «кришталевій труні» і т. д.

Дійство закінчується двома осінніми віршами. Надходить «Осінь» у пастельних фарбах і несе «самотність у білій пустелі постелі».

У міжвіконні осінь, ос'oнь, сіно на острів осоту сонце воском стіка…

«а я не живий і ти (осінь) вже також не жива». Чому він не живий, це пояснено перед тим у «Сподіванні на осінь»:

На священному дубі уверх ногами лилики душ наших покірно повисли.

* * *

Т р е т є д і й с т в о описує контрасти між реальним і вимріяним світом, пережиті самим поетом, або персоніфіковані долею сучасників чи уривками фактів дійсності. Блимання огарка свічки на старому мідяному світильнику освітлює сцену вертепу, а сценою тою є «пращурів земля». На мерехтливому «кінчику полум’я танцювала ж наша журба». Нема вже побратимів, намножилося недрузів, родини розірвані і невідомо чи себе «позбираєте вціле з різних доріг і доль»; нудна прозаїчна робота на прожиток забирає маляреві час — через неї пропадають творчі мотиви; професор спалює мистецький образ Холодного; «преглупе міщанство» не розуміє малярів, поетів; старі архівні документи нагадують про мандрівку через Карпати мандрівника-маляра, про переслідування священиків і братчиків епіскопом в XVII ст., що, затаївши своє ім’я, анонімно накликував до погромів. До цього циклу належать уже згадувані вірші «Беринда», «Корови», «Мужній вірш». Дійство закінчується — у протилежності до попереднього — не осінним настроєм, але барвистим черешневим «Червнем». Цей кінцевий вірш поезій журчить своїм ритмом як бистрі гірські потоки.

* * *

Згідно з традиціями нашої початкової драматургії, дійства вертепу для відпруження і передишки глядачів мають бути відділені від себе інтермедією, а не павзами з буфетами і з порожньою балаканиною вагомих у власній уяві міщан, що вичікують на третій дзвінок. Таким був смак, розумний естетичний задум творців зав'язку української драми. Спудеї Могилянської Академії вигадали, що глядачів треба в перервах забавляти смішними — на їхній тодішній смак — жартами інтермедії. Калинець інтермедію прийняв, але виправив її незадовільний зміст. Він не хотів нищити настрою дійства веселощами і показує в перервах різновидні тканини ніжної лірики. Поезії обидвох інтермедій писані стилем інакшим, ніж дійства, немов би твори іншого поета — доказ ширини діапазону і поетичних умілостей автора.

П е р ш а і н т е р м е д і я це відчутливі реакції молодого поета на красу нашого образотворчого мистецтва. В основному вони є чуттєвим відзивом споглядання на малярські образи, а деколи є також одуховленим доповненням їх такими фарбами, яких на палітрі нема — договоренням мрійливого задуму маляра чи поглибленням настрою, що оточує образ. Це інтермедія перша. Коротка вона. Шкода, що для читача закоротка.

І н т е р м е д і я д р у г а. Модерністичний сюрреалізм, форми верлібру, який відкидає шкільні приписи граматичної інтерпункції і механіку класичної метрики, що багатьом поетам перешкоджала передавати в автентичному виді свої дійсні поетичні пережиття. На початку цієї інтермедії Калинець прибиває на сосновій дошці вертепу (чи не дерев’яним кілком?) листок калини і проголошує, що це є «Калиновий герб» — герб у геральдиці невідомий і дослідникам поетики до цього часу також ще незнаний. З пояснення кінцевого вірша цієї інтермедії виходить, що це є новий герб, посмертно наданий Калинцем «шляхетному родоводові мандрівних дяків», що без пашпортів і путьовок мандрували колись по Україні вздовж і вширш, куди серце запрагло, щоб навчати людей ученого письма, правди, співу, любови, порядности і побожности.

Після осінних віршів попереднього дійства І н т е р м е д і я д р у г а починається зимовими образами. Зима така, що «мороз на бігу копита коням прибиває», а вовкам «пахнуть заячих слідів конюшинки». А заяці? «Догризаючи бурячиння хмар метнулись зайці до втечі», за ними «інквізиція з рушницями… чобітьми і псами» по снігу рушила. Настрашений такими подіями вечір «у ріг місяця тривогу сурмить». Зима ранком «облачилася» в урочисті церковні «срібні ризи»; замерзлі «в інею дерева видзвонюють, як павуки в церкві» кришталами; на вікнах «закінчує мороз крила архангелів». На небі діються дивні події з часів ловецької культури: дик «на іклах поніс сонце… зарити», олень з надломаним рогом, до якого прилип листок «з діадемою місяця промчав» і «оберемками хмари, як сіно, підкидав рогами». Двірник — до паламара подібний — «доглянцовує сонце, припорошене снігом». На землі «церква навхрест дошками забита, попримерзали янголи крильми до шиб», «зів’яв дзвін як гарбузова квітка». Інакше було восени: «гупають яблуками бубни садів»… Крім цих описів природи ще кілька віршів на закінчення, як казка маленькій Звениславі, згадки про першу наївну любов «жовтодзюбих», спогад про старого вчителя, що вчив про казкову країну золота, якої «на мапі не знаходжу» і згадувані вірші про Мамаєвого коня і Калиновий герб.