Відьми і любов

Дух природи з відповіддю не забарилася.

– Як ти можеш так,

Ти розмовляла з Сатаною.

Ти підписала погибельний контракт.

– Я не підписувала!

– Мало ти знала.

– Я лиш бажала,

Та чому вірити йому мала.

– Та не потрібні тобі духи,

Без того хлопця.

Літають на світі мухи,

І ті знають, що він не в полоні.

– А де ж тоді?

– Він не в біді,

А зі мною навіки.

Лиш згадує вроду Віки,

А тебе вже забув.

Ваша любов як поїзд загув.

– Але духи теж не винні,

То по моїй вині.

Може хоч їх визволиш.

– Та ні, ти облиш,

Бачу не дуже хочеш.

– Ти для них силою значиш.

– Не обманюй себе,

Духи не для тебе.

І вже давно на волі,

І в їх вже інші долі.

– Передай Арему:

Що хай не забуває.

Коли він впав у бід яму,

Я його врятувала.

– Це передам,

Бо любов у твоїх очах.

– Щедра ви мадам,

Вклонилася б я вам.

Та цього не можу,

Бо вам цим не вгоджу.

Не корч ти свою рожу,

Бо ти жадібніша і гірша

Ніж Сатана,

Бо він хоч любить.

– Не моя вина,

І він душі губить.

– І Віку хоче погубити,

Хоче її душу вбити.

Щоб самому жити,

А їй яму рити.

От така дика пригода,

Побачити світ нагода.

І за все проста нагорода,

З глиняного стакану живлюща вода.

Духів не визволила,

А лише Сатану розізлила.

Духа природи молила,

Щоб з полону любові відпустила

Арема мого,

І любов його.

Позаздрила б собі,

Якби було добре мені.

8

Дух вже рік Арем,

Сльози ллються морем.

Обернулося все горем,

Бо тебе я люблю.

Духа любити не можливо:

Бо чути його не можу,

А чи бачу вже не важливо.

Як би Арем прийшов в життя,

Відправилися б в небуття

Неземного щастя,

Королева якого Настя.

Та прийшла у Халеона4,

Вклонилася й сказала:

– Не моя вина,

Я про твою смерть не знала.

Якби ти прийшов,

В життя мов.

– І дух тихо мовив:

– Я тебе за собою вів.

– Але вже трьох полюбив!

Духа природи живої...

– Я ще не бачив дівчини такої, Вона з чарівними очима.

Ах, ті очі тьма…

І Віка, чи знов приворожила,

Чому так стала мені мила.

Мене в чари охопила,

До себе поманила.

– Я так цього не хотіла.

– Не сумуй бо третя ти.

Із тобою хочу бути,

Із тобою хочу жити.

Не потрібні й хетоїти,

До життя як повернутись.

І куди скрутитись,

В який час схаменутись.

Чи заснути і забутись?

– Я не піду до Сатани -

Ми з ним запеклі вороги.

І ті чари: такі вони,

Що виростуть чортові роги.

Я у Бога попрошу,

Я йому молитву прошепчу.

І скажу, що хочу,

Щоб ти прийшов в життя.

І так зробила я,

Бог Арему життя дав.

Він не відмовляв,

А просто так подарував.

І за одно Віці попросила,

Віку радість охопила.

До Віки друзів я не мала,

Але мати бажала.

Ура, тепер природи дух відпала, Та вона Арема й не кохала.

Хоча про це все мало знала,

Та любові жадала.

А Віка… навіщо їй життя дала?

Я так довго домагалась,

Бажань своїх, що розуму лишилась.

І про любов Арема до Віки забула, І так сумно стало,

З того, що я зробила.

Мені ж любові мало,

А я здалася і забула.

Повернувся Арем в образ,

Лишив гори образ,

За порогом.

Так легше для всіх нас.

Але й любов мою відкинув,

В яму, в бездну її кинув.

І про неї навіки забув,

Як трактор почуття загув.

А як все було…

Як в чарівній казці.

Та все загуло,

Бо лише казки так кінчаються.

І не щастить мені,

А час той летить.

Не по моїй все вині,

Та я ціню ту з Аремом мить.

Та не довго я думала,

Бо Арем прийшов до мене з діалогом.

– Про що замріялась?

– З якимсь темним монологом.

– Та так мрії,

Як ти говориш нездійснені.

Попросила б матері Бога Марії, Щоб здійснила, та не можу.

– Облиш слова,

Тепер ми друзі.

Ось браслет із олова,

Це браслет вірної дружби.

– Дякую на добрім ділі,

Та якось не вмію це носити,

На це руки мої невмілі,

А ти не міг коханій подарувати?

– Я хотів їй із срібла,

Бо вона така добра,

А ще й дуже мудра.

– Я б сказала видра!

– Ти їй не завидуй.

– Що знов приворожила?

– Та ти не вигадуй,

По душі вона мені мила.

– То піду тоді я в сад,

До Віки я піду.

Скажу - не любить клятий гад!

Та на твою біду,

Я знаю ти приворожила.

Що ти говорила!!!

Яке закляття читала?!!

– Навіщо запитала?

– Бо ти в друге нечиста!

Чому Сатані тебе не віддала!?

– Та кажу, я вже не та,

І наміру не мала.

– Я засмутилась і пішла,

Ідею собі знайшла.

Пішла до річеньки губитись,

І не буду більш за долю битись.

Закрила очі і впала,

Та того не чекала…

Відьма мене викрала,

І щось наказала.

– Сиди і мрій на своїм горі,

Скажи дякую Лорі.

Що ти забула в цьому морі,

Золота чи срібла?

– Нічого, лиш любов.

– Ой, ось внесіть

Ті сльози,

Які не давали жити.

– Які ще сльози?