Відьми і любов

Та святиться Ім’я Твоє,

Та прийде Царство Твоє,

Та буде воля Твоя

Як на небі так і на землі.

Хліб наш насущний

Дай нам сьогодні

І лиши нам борги наші,

Як же і ми лишаємо

Боржникам нашим,

І не веди нас до спокуси,

Та захисти нас від лукавого.

В ім’я Батька і Сина і Святого Духа

Амінь.

написано: 25 грудня 2011 року.

Дорогами життя

1

Два роки ми з Аремом жили,

І зовсім ми не тужили.

Жили ми у добрі і згоді,

Любили один одного.

Та сталося горе,

Якось дня одного.

Лорія вирвалася з пекла,

І очима своїми

Моє щастя обпекла,

Тепер поранене воно.

Арема забрала,

А мені наказала:

– Обійдеш весь світ – знайдеш.

Якщо дійсно кохання в серці є, То ти на край світу підеш.

А знайдеш його -

То віддам.

– Мучиш мене чого,

І всю мою долю.

– Якщо зіб’єшся на шляху,

Втратиш сили волю.

То ніколи більш в житті,

Не побачиш Арема свого.

Він загине в небутті,

Зілля чорного мого.

Я на шлях твій,

Пастки поставлю,

Щоб Арем лишився мій.

Та й тебе прославлю,

Як закохану безнадійно.

І можеш не йти,

Бо тяжкі пастки поставлю,

До останньої тобі не дійти.

А ще й твої мрії сплавлю

На невдалі думи.

Хай сміється з тебе:

Вся рідня і куми.

– Я не знала

Намірів Лорії,

Тому не чекала

Такої історії.

2

Холодно так стало,

І думати ні про що.

Але серце відтаяло,

Запитаю навіщо?

Було тоді так добре,

Мило й просто.

Хотілося співати до, ре.

Було в душі так чисто,

Чисто як в озері,

Озері прозорому.

Так добре коли в грі,

Потрапляються самі козирі.

Але тепер все гірше,

Тепер тьма настала.

Тепер холодніше,

Чи я хворою стала.

Ні, це думки нові,

Та про, що не знаю.

Не знаю на якій вони мові,

Та дізнатись бажаю.

Бо розум щось шепче,

А серце не чує.

Розум сказати хоче,

Та вітер в голові гуляє.

Тяжко донести й вібрацію

Того, що можливо.

Так, я маю рацію,

Але це вже не важливо:

Бо серце і розум,

Вже не друзі.

Хто в тому винен,

Чому все так?

Винуватити когось без смислу,

Бо винна сама.

Про волі думку згаслу.

Крапка, тире, кома.

Сум, чому слова,

Безліч різних дум.

Яка їх мова?

Знає цю мову розум.

Все, так час прийшов,

Чому ж то він мовчав?

Куди він сам йшов?

Час проти слів повчав.

3

Так жарко стало,

І тіні ніде нема.

Погано як небувало.

Змінила б тему,

Та змінити не можу.

Якби хоч дощ пролив.

Навкруги брусків наложу.

І мене хтось уколов.

Ці кактуси в пустелі.

Їх море, море, море:

Як вікон у готелі,

Як землі, що трактор оре.

І дощ пролив у пустелі,

Це не можливо.

Стоять передімною скелі,

Чого не важливо.

Бо лиш одне я знаю,

Вони мені подобаються.

Вони те, що я мрію,

Вони з неба сиплються.

Це дощовий рай,

Рада сильно я.

Серця мого не край,

Бо щаслива я.

Дощовий рай,

Дощовий рай,

Серця не край,

Щось інше бажай.

Тоді я пішла -

Бо то міражі.

Я не по річці пливла,

І в ній були не вужі.

То не вужі мене кусали -

То кактус мене колов.

То не вужі повзали,

І говорили безліччю мов.

Пішла тоді далеко,

У місто чи у даль.

Запахло молоком,

Побачилась вода - кришталь,

Де журавель сам.

Він одинокий як я.

Чи це сон якийсь?

Ні це реально.

Бо Бог почув зітхання,

І райський дощ пролив.

Було моє бажання,

Як у раю мов.

4

Серед пустелі самотності

Лише двоє нас.

Досить, нуль наглості,

Тут лиш я і ти,

Я і ти пустеле.

Та не друг мій ти,

Ой леле.

Потрібно діяти.

Бо здається, що сум

Полонив мене.

Безліч різних дум,

І це все не мине.

Цей історії сюжет,

Загадка світу.

Це бізнесу бюджет.

Не подякую літу,

Бо в пустелі горе:

Кактусів море,

Якийсь дух оре.

І трактор пустелю оре.

Невже щось можна вдіяти,

І виходу нема.

Куди тепер іти,

Тут бездна, яма.

Але вдалі я чую слова,

І манить мене у даль.

Це радості мова,

Покидає мене печаль.

Біжу, лечу як стріла,

На голос, що в далечині.

Як його почула,

Всі невдачі забула.

5

Море тихе стало,

Яке не бувало.

Хвилі не бушують,

Русалки не співають.

Кораблі затонулі,

На дні спочивають.

І риб в тому морі

Немає давно.

Все заснуло в чорнім горі,

І в крові, і в печалі.

Лиш на дні затонулий лист,

То королеві Англії звіт.

Весь із золота і сталі,

А всередині просте:

«Моя пані мила,

Ми вже близько.»

Та лист від короля Артура,

Не дійшов і по сей день.

А королева Хавсі Лура,

Сльози лила цілий вік.

Не впустила короля,

Бо звіту не мала.

А звіт той в кривавому морі,

Матінка природа забрала.

Я пройдуся по берегу моря,

Хлипну рукою води.

Хоч не відчую того горя,

Та не побачу тієї біди.