Відьми і любов

– Привіт, ти хто?

Озвусь до жінки

– Де? Що? То?

– Розкажу їй билинки

Свого життя,

Може душу розтоплю.

Те каяття...

Якщо це можливо...

– Я шукаю хлопця,

З яким проживу вік.

Ці морози мені не до лицю,

Та я маю пройти цей пік.

Коли повернуся додому,

Урівноважена як золото,

То все буде по моєму:

І зелене олово.

– Що за дурниці?

Твої нісенітниці -

Мені не по душі.

Так хто ти?

– Ворожка наказала,

Пройти білий світ.

Я ридала,

І ридала б цілий вік.

Але це майже кінець,

І тут я маю набратись мудрості, Що всім і тобі притаманне.

Я вже багато знаю,

І скоро моє весілля.

Але ще два роки маю,

Щоб прибути на нього.

Та чи зможу?

Яких людей лиш не зустрічала,

Нікому не вгоджу -

Хоч різні всі.

– Які вони скажи,

Чому ти прийшла

Розкажи.

– Від дому я пішла,

Без житла було холодно.

До пустелі дійшла,

Стало все рівно.

Помирати думала,

Та ріка врятувала.

Але про горе не знала,

І краще б не чула.

Є люди: злі, плачучі,

Мудрі й терплячі.

А ви бездушні,

У вас душа крижана.

Хоча ви в тому не винні...

– От тобі на,

Дожились, мораль читає.

Та в наших краях,

Моралі ніхто не знає.

– О це ах,

Як не знає.

Я жила лиш нею...

– Той хто не знає, лиш спочиває.

– Вірно-вірно - спокій

Несе безлад,

Та не спокій.

Треба навести лад.

– Який ще лад,

Ти, що говориш?

Потріскається лід,

Від того, що ти несеш.

– Ти кричиш,

А ми навіть не познайомились!

Що мовчиш?

Чи вже засмутилась?

Тиша у відповідь мені,

Яка безкультурність.

Не говорить нічого,

Застигла мов лід.

– Ти єдина за п'ять років,

Хто зі мною говорив.

Я, що дарма пройшла мільярди кроків?

А ти все рівно мовчиш.

– Іра, ти мене вразила,

А як Арем і ваше весілля?

Ти, що його убила,

Чи знову якесь зілля?

– Ти хто,

Звідки мене знаєш?

Не то,

Що, не відьма не переконаєш.

– Антарктида тепер пеклом зветься, Тут, а не під землею хаос.

Як ти говорила, так і сталося, Все зруйнувалося.

– Віка - це ти?

– Тихіше, а то почують.

– Але ж ти лишилась у раю жити.

Що, не відьма не переконаєш.

– Знаєш, люди з часом проклинають, Я не знаю, як тут опинилась.

Жила-жила,

І лиш оп, і тут я.

Я не пам'ятаю,

Як сюди прийшла.

– Звісно, це та відьма,

Що, Арема забрала.

Як мені набридла ця тьма,

Це вона тебе сюди принесла.

– А, що ж сталось - поясни.

– Ми їхали в авто з весілля,

А по дорозі купа піни:

Я ж не знала, що то зілля...

Вийшла, а відьма Арема,

Арема мого викрала.

І сказала, що Арему світить тюрма.

І якщо я пройду, я майже пройшла, То поверне його.

Але звідси дороги нема...

– Чому це, чого?

Я знаю вихід.

– Нема виходу навкруги тьма.

– Є, я просто відчула,

Що, ти маєш прийти,

Тому я і не йшла,

Бо вірила, вчилась вірити.

– Та я не розумію тієї відьми, І жорстокість Арема того дня.

Але все було добре, і ми

Їхали додому.

– Не плач, це все явно

Не по простому.

– Може тому, що я не пила вино?

– Ти зав'язала?

Повір, я цього не знала.

Ти добре зробила...

Ой, пробач я себе збила.

Побігли скоріш,

А то ти зовсім замерзнеш.

Чому стоїш,

Чекаєш доки полетиш?

– Знову твої жарти,

Хоча чому знову?

Ти кинула карти,

І почала жартувати.

– В тебе сміття в голові,

Яке жартувати?

Та по антарктидній волі,

Про це заборонено й казати.

І в пеклі не жартують:

Тут язиками лід лижуть,

В льодяну воду голяка плигають, Та ще багато чого витворяють.

– Так, але це не пекло,

Мені тут так не звикло.

Ти пам'ятаєш, що таке пекло?

Це не антарктида - тьма,

Пекло й досі є в землі...

А тут ілюзія нечиста,

Дивись, он в білій млі,

Видно якісь міста.

– Де ти в антарктиді

Бачила міста?

Де в пеклі, великій біді,

Була поблажлива правда чиста?

– Це відьма те зробила.

Ненавиджу її...

Лиш ночами вила...

– Скажи хто, може знаю я її.

– Ім'я таке у неї дивне,

Що не розумію я.

Та в ньому є щось певне,

Все одне й одне "Але".

– Алея, Гура, Луханея?

– Ні-ні чи Лора, чи Гвінея.

– А може нечиста Лугвінея?

– Та ні, це Луксівея.

– Луксівея?

– Так вона.

– А ти нічого не плутаєш?

– Це її вина.

– Ні, не її вона.

Ковтнула б вина,

Але хочу сказати оце:

Луксівея моє відьмацьке ім'я.

А я цю капость зробити не могла.

– А може Луксінея?...

Ти зробити це не мала...

А може тебе підставили?...

– Так напевне,

Певен світ ілюзій різних.

Але до чого я тут?

І до днів твоїх непростих.

А зізнайся в горі в муках,

Чи любиш ти Арема?

В цих сльозах і розлуках.

І чи не вигадала сама

Собі, покарання йти вічно:

Щоб, досягти спокою.

Скажи чесно...

Не будь брехухою такою,

Не бреши мені!

І не обманюй себе.

– І лиш чари Віки,

Охопили мій розум,

І я повірила її словам,

І упала у відчай.