Візантійська фотографія

— Отож бо й воно, пасажире, — підсумовує курдупль і розсмоктується у сірому кротовинні.

«Треба десь знайти ґудзик», — свідомий залишок в голові Шкіряного хапається за найпростішу думку і рефлекторно смокче цей віртуальний валідол, смокче, смокче: «дзик, зик, ик, ик, ик…» Він вибльовує ґикавку разом з повітрям, залишками вечері і голосом курдупля, що встиг стекти з вух у горлянку і пульсував там пекучим згущенням. Аж тепер в очах посвітліло і тупий потиличний біль відповз до хребта і замерз там, на спітнілій спині. «Завтра схопить поперек», — розуміє Шкіряний. Насидівся на цеглі.

Він виходить з руїн у теплий вересневий вечір, мед якого — запізніле, переросле, охолощене комаство, прополіс якого — янтарні плями першого листопаду. Він струшує головою: «Треба знайти ґудзика. Треба.» Внутрішній звір невгамовний спрямовує його до мети найтемнішим вектором углиб приладобудівного заводу, у пророслий крізь іржаві верстати бур'ян, у креси тихого урбанічного янчання малих урбанічних звірят, що вміють робити гнізда у старих трансформаторних кожухах. Він пролізає крізь продерту сітку огородження, потім — крізь пролам у стіні чотирнадцятого цеху. Цех зустрічає його щурячим переполохом. Прохід між верстатними рядами токарної групи нагадує алею єгипетських сфінксів, випотрошених, з відтятими головами і пенісами гофрованих кабельних розводок. Він обережно проходить алеєю і потрапляє у хобот здохлого транспортера, на порізану ґумову стрічку і слизькі замазучені валики півсотметрового механізму. Потім зіскакує на дах гаражного павільйону. Ще стрибок — і він у дворі будинку.

Третій поверх хрущоби. Підкова охороняє втоплене у дермантин двіркове вічко. Подвійний дзвінок. Зсередини кроки, гавкіт пса. Клацає замок. Тепле, насичене запахами їжі, повітря лоскоче Шкіряному ніс. Протяг натягує ланцюжок.

— Кіро, в мене тут аварія…

— Володя? — Кіра розслаблює пальці, котрими тримає поли довгого атласного халата. — До чоловіка гість прийшов… Привіт.

— Я тільки на кухню. П'ять хвилин.

Падає ланцюжок.

— Не роззувайся.

— Ґудзик з джинсів відлетів…

— Почекай.

Шкіряний витягує з-під кухонного столу табурет, сідає. На столі — пляшки, трилітровий слоїк з компотом. У духовці досмажується щось велике, колись летюче: у бік скляних дверцят, наче люфа, спрямована підкопчена пташина кістка. Миска з олів'є напівпорожня. З-під компотного слоїка розповзається велика, кольору козацьких штандартів, пляма. Обрисами вона нагадує мультиплікаційного зайця, вистреленого з гармати. Розплесканий динамікою невідомої рідини (судячи з кольору — щось полуничне, лісове, ягідне), заєць залишає далеко позаду стрілоподібні вуха і розбризканий пунктиром хвіст. Заєць біжить у бік цукорниці у передчутті мультиплікаційної солодкої насолоди, схованої у запальцьованій порцеляні.

— …Той, хто відкидає сучасну літературну естетику, нагадує мені ісламських містиків десятого століття, пошукачів чистої правди. Вони купляли раба і сорок днів тримали його у діжці з кунжутовою олією. Годували раба тільки горіхами та інжиром. Коли шкіра і, частково, м'язи раба розчинялись в олії, його виймали і записували передсмертні зойки і пророцтва, отриманню яких не заважала тепер шкіра…

— В кунжутовій олії? — перепитує незнайомий голос, низький, із свистячим стакато в закінченнях слів. — Чи ж кунжутова олія спроможна розчинити живу людську шкіру?

В Шкіряного починає свербіти між лопатками. З'являється Кіра з ґудзиком, голкою і нитками.

— Зробиш сам? — питає вона майже ствердно й щезає.

Шкіряний відгризає від мотка півметрову нитку, пропихає її у вушко великої «циганської» голки, робить неоковирний вузлик. Раптом голка впивається Шкіряному під ніготь. Він закушує крайню плоть пальця зубами, як колись, у дитинстві, коли хвороба — одна з чисельних хронічних хворіб книжного хлопчика — переслідувала його ліниве єство. Нігті тої, напівзабутої ним, дитини зростались і згортались у рурку, намагаючись перетворити пальці на рулети з живим м'ясом. Від тупого болю кінцеві фаланги (зрадливі фраґменти зрадливого тіла) безпорадно терпли. Лікарі не допомогли, але хвороба припинилась сама собою, ніби відізвана назад, до пекла, нечутним наказом чорного генералісімуса. Тільки після одужання маленький Шкіряний зміг мастурбувати у класичний спосіб, огортаючи своє слизьке звірятко повнотою радісної плоті.

— … Ні, ні. То не є справжня література, — пролазить на кухню з кімнати свистяче стаккато. — Ті люди є духовно засліпленими, вони не годні почути містичного сміху характерника серед степу, зболеного треносу поета-сковородинця. Вони засліпли, не бачать, не чують, не зуміють…

— Ну не так вже, Миколо, — голос господаря негучний, рокотливий, змащений домашнім застільним затишком. — То вже все минуле століття, чоловіче…

Шкіряний згадує, що чоловік Кіри пише вірші під псевдо «Бардо Тодол». Що з тибетської — Книга Мертвих. Йому раптом веселішає.

Ґудзик пришивається швидко. Зробивши потрібне, Шкіряний вихоплює поколотими пальцями з миски грудку олів'є, з'їдає, виходить до коридору і намацує кружальце англійського замка. «Не буду прощатися», — вирішує він.

На порозі виникає огрядна чорна постать Бардо Тодола.

— Володя!

— Вечір добрий, Левко, — Шкіряний машинально перевіряє наявність пришитого ґудзика.

— Випий з нами сто грам, Влодко, — господар тримає в руці фужер. — Заходь до кімнати, познайомлю тебе з колегою, заходь…

— Я лише на хвилинку, — Шкіряний швидким рухом злизує з губ майонез. Якимось чином він просмоктується крізь Бардо Тодола у вітальню. За столом, освітлений телевізійним сяйвом, сидить череватий пан в окулярах. Шкіряному він нагадує дореволюційного гімназійного чиновника з бестіарію сталінського Мосфільму.

— Ось, Миколо, — знайомить Бардо Тодол. — Це колишній одногрупник моєї Кірішки, Володя Шкіряний. Пише непогану прозу.

— Шкірятін, — уточнює своє прізвище Шкіряний і намагається щонайпривітніше посміхнутись череваневі.

— Жид чи москаль? — замість вітання питає Микола.

— Але ж ти, пуцю!.. — піднесено і конструктивно обурюється господар на цю нетактовність. — Не будь же таким, людина ж пише.

Накреслюючи фужером у повітрі знак незаперечності останнього визначення, Бардо Тодол розплескує прозору рідину кімнатою. Окремі краплі попадають на екран телевізора.

— Сідай на канапу, Влодку, — запрошує господар. — Ось маєш келих, маєш домашній спотикач. Найтрадиційніша технологія виготовлення, — обертається і кличе. — Кіро! Тарілку!

— Тарелю, — виправляє Микола.

— Посуд, — Бардо Тодол гучно сідає у велике, застелене чимось червоно-волохатим, крісло. Його спортивні штани стають гофрованими від бґанок. Біле адідасівське трисмужжя уподібнюється зграї моторошно довгих захвильованих глистів; оголюються товсті голінки у шкарпетках з охлялими манжетами. — Розповідай про життя молоде, Влодзю.

Шкіряний наливає повний фужер спотикача і випорожнює його одним довгим ковтком: «За зустріч!»

— Козак! — тішиться Бардо Тодол, знов наповнюючи фужери.