Візантійська фотографія

Тут він забуває наступний текст, сідає і втрапляє виделкою у велику золотаву бараболину, що миттєво сходить схизмами і парою. Він нетямно дивиться у надра розваленої бараболини: «Скерцо-цо, цо-цо, цо-цо…»

В телевізорі ескімоси з пропитими пиками забивають бейсбольною битою морського котика. Останнє, що чує з розмови митців Шкіряний, стосується бурячкового рядка, як методу народного письма в творчості Пашковського. Виходом з чергового факультету навалюється безбарвний безголосий морок…

Він вважає, що після мороку до нього прийде сон, приналежний чину видінь. Йому і справді ввижається щось подібне.

Він хоче ще щось пояснити тим людям, вбраним у молитовний одяг, але їх єство вже відкрилось для кроків, розміреності, відхилень і Сонця дороги. Мова мандрованих прискорюється дієслівною насиченістю, їхні руки пестять заяложені до чорноти сучки дорожніх посохів, і сверблячка розповзається під мозольними панцирами прочанських підошов, провіщуючи порохняву спеку східного шляху. І ось вони прямують до Ніси, щоб побачити священний вогонь Атахші-Вахрам, щоб спалити на ньому мури своїх немудрящих селянських таємниць. Він хоче зупинити їх, щоб розповісти все те, що не розповів учора (це «учора» не має часової визначеності, йому тисяча років і він просто не розповів тим прочанам за всю тисячу років найголовнішого), і серед того — історію Ферекіда Сіроського, що помер від вошей у Сімдесяту Олімпіаду, того що був учителем Піфаґора. Він хоче пояснити їм, чому Ферекід сказав, що час — це те, у чому скерований Всесвіт, і чому для вчителя Піфаґора хаос був невіддільний від води. На східних дорогах Парфії та Атропатени мандрівники зустрінуть так мало хаосу, що спечуться у дерев'яні рурки їх славлячі Ахура-Мазду горлянки. Він хоче розповісти тим людям про Завзяття і Зрив, що їх учні Ферекіда вважали найпрадавнішими богами. А ще хоче пояснити їм, чому Бахрам наказав стратити Мані і висвітлити для них сенс життя Парфанія з Делосу, учня великого Плотіна, що стомлював Невідомого Бога блуканням невідомими землями. Він хоче застерегти їх від помилок Ксенофана Колофонського, що вчив про кулястість Бога, як межову ознаку його межовості і казав, що Несущого ніде не може бути — у нескінченості, казав він, не може бути ні зв'язаного, ні відчутого. І це зніяковіння варто пояснити тим, хто йде до Ніси. Він супроводжує їх поглядом і відчуває помилкову, ранкову, народжену від усіх зупинок, потребу віддати свою плоть східному шляхові, омандрувати своє існування і так просто-нахабно виштовхнути ліниве і незґрабне сотворіння за межі долі, бо все, що існує на дорозі, збентеженому світові вже не належить. І теж бере свій яблуневий посох, освячений відлюдниками з печер святого Сави Єрушалемського, теплий і твердий, як прутень поганського бога, і робить перший крок на Схід, і здобуває потяглість, невідому немандрованим поселянам. Він відчуває, як дорога входить в нього своїм порохнявим, строкатим, зустрічним і минущим (до слизького болю у гомілках — минущим) життям і називає всю ту дорогу Знаком Свіжості, він, котрий не був спроможним назвати навіть мале кошеня. Він встановлює гармонію спеки і спраги, що нищать одна одну у кроках і прочанській солідарності і, сповнений гармонії та любови до подорожніх, згадує імперативну тріаду для Переліку Сущих і втішається поділом смертних, запропонованим Парфанієм на кордоні Ефіопії, коли той читав лекцію диким нубійцям про три таємничі відмінності, що поділяють людей на три чини перед Господом Деміургом: чин філософів, чин жінок і чин чудовиськ… Так, за досвідом доріг, що увійшов у нього, він прираховує своє грішне єство до чину чудовиськ, спорожнює сечовий міхур біля межового каменю на кордоні провінції Сірія і, посміхнувшись смородові власних чресел, йде до Ніси невизначеним фрагментом довільного існування…

Він знаходить себе у міському сквері, побіля пам'ятника Міцкевичу. Мантачки, що ними збиті дошки паркового ослону, боляче давлять йому на ребра. Шкіряний повільно сідає, намагаючись не втрапити до калюжі кольорового блювотиння, в котрому ще досить впевнено впізнається рецептура олів'є. Тільки тепер — на п'ятій хвилині свідомого існування — ранковий холод страшенно актуалізується. Шкіряний перевіряє гульфік і кишені. Ключі на місці. На відміну від двадцятигривневої купюри. Він повільно встає. Його трохи хитає, вухами прокочуються хвилі дивної музики, шумів, морзянки. Ліва нога затерпла і джинси підозріло вогкі. Жовтий, як шкарпетки Бардо Тодола, вересневий світанок також має проблеми з манжетами: вітер стискає і формує повітря навколо позеленілого Міцкевича спазматично, нерівномірно. Від повітряних спазмів впале листя збирається у радіальні смуги і танцює велетенським пропелером на всохлих червоних черешках. Хвилину-другу Шкіряний спостерігає цей поганський танок, похапливо обмацуючи змерзлі клуби, де вже загніздився вертикальною, тонкою струною мацакатий первинний біль остеохондрозу. Раптом його погляд натрапляє на Пластилінового Птаха, приліпленого до бильця ослону. З його хвоста стирчить трикутний шматок тонкої бляхи. «В тих поетів дурні жарти», — дратується Шкіряний і бере Птаха за металеве пір'ячко. Так, з пластиліновим потвориськом у руці, він залишає простір з танцюючим навколо польського класика листям, і йде назустріч світанкові вулицею Цимбалюка. Біля магазину з написом «Авокадо» стоїть, ніби прислухаючись до скреготу глибинних земних пластів, Бомж. Шкіряний сповільнює ходу. Бомж жодним чином не реагує на його появу. Шкіряному здається, що обличчям, одягом, торбою Бомжа пробігають величезні, розміром з доброго таргана, воші. Бомж витягає з торби чорне кошеня і говорить кудись у простір, у стіну сплячого будинку:

— Купи. Дві гривні.

— Що там з малою?

— Купи, — Бомж дивиться в ранкове безлюддя з партизанською впертістю старого невдахи. Кошеня мружить очі.

— Ось. Вісімдесят копійок. На сто грам тобі стане.

Обличчям Бомжа накреслюються двійко рівчаків, два бґанковища, марсіанські канали, що визміюються зі сльозовиків і, попри кратери згаслих фурункулів, збігають до екватору ротової печери. Шкіряний згадує двоюрідного брата, його обличчя з такими от каналами, але блискучими від сліз. От він стоїть і плаче, нічвидою у смугастих трусах, тлустий двоюрідний брат у дверях бічної кімнати, і в руці його — смердючі шкарпетки (в нього з дитинства страшенно смерділи ноги). Брат каже: «Вони чомусь сьогодні смердять інакше. Вони завжди смерділи тухлою рибою, а тепер чомусь ацетоном. Я, певне, скоро помру». І плаче… І невдовзі, дійсно, помирає…

— На, — Бомж тицяє Шкіряному кошеня.

— Не треба, старий. Йди, похмелися.

— А та мала сучка жива, — Бомж забирає гроші, садовить у торбу чорне котисько і озирається навколо.

— Втратила око? — Шкіряний піднімає Пластилінового Птаха. Біль меншає, пульсуючий дріт огортається ізоляцією.

Бомж йде у напрямі скверу. Хлястик сандаля на його скаліченій нозі малює невидимі коми. Там, де западину в асфальті вкрила потріскана всохла грязюка, ті коми все ж набувають знаку. Знак зупиняє погляд Шкіряного на грязюці і знов він сподоблюється почути verba et voces:

«… Найважче у живописі, Володимире, намалювати запорошене середовище і всохлу грязюку. От був в Одесі один такий художник, Зайцев.»

«Це той, що написав „ Синю чайхану?“»

«Ні, інший. Його в Одесі ще, напевне, пам'ятає кілька старих алконавтів. Він постійно ходив Ланжероном із старим армійським чайником. Отаким. Ну, ти в армії не служив, не знаєш. Він з тим чайником день у день ходив до бази Плодоовочепрому і брав у чайник найдешевшу бормотуху. Від марочних портвейнів у нього була печія. В марочні портвейни додають перепалений цукор і від того починається печія… Ти ж не знаєш всього цього, у вас тут на Галичині горілчана культура, а там на півдні — культура винного алкоголізму. Краснєнькоє. Різні там вина. Масандрівські, молдавські, болгарські… Сонце. Легкий кайф. Смачно, не те, що всі ці сивушні „корони“. Так от, цей Зайцев єдиний тоді в Союзі вмів малювати всохлу грязюку. Один до одного. Ніхто так не вмів. Академіки так не вміли. Був він самітник. Я до нього раз прийшов у майстерню. Навколо майстерні — двір, зо п'ять псів бігають. Весь двір у псячому гівні, йдеш, як мінним полем. В майстерні все заставлено: картини, книжки — не пройдеш. А посередині — отака — в людський зріст, пака партійних газет. Він ідейний був художник. Передплачував з року в рік „Правду“, „Правду України“, і складав їх, закладки робив. Але оселедець у портреті Брєжнєва також загортав. От… Прийшов я до нього, а він так — жи-и-ик — двома пальцями відрахував у тій паці газети, і витягує з-поміж них літографію: потріскана грязюка. Тріщини, тіні — один до одного. Лінія, колір, напівтон… Ти розумієш, Володимире, один до одного! Показав і сховав… Найвищий пілотаж».

Конспект відкритого уроку

Повість-катена [12] , в котрій оповідається про педагогічний процес, помсту, кохання, гру з облудоїдом, а також про виникнення, велич та занепад двох славетних міст — Модернополя та Постмодернополя

[координати екзистенційної Симфонії Стану, місто С., 3-го жовтня 1995 року, загальноосвітня школа 1—З ступенів № 12, кабінет № 16, 9-А клас]

12

Катена— від catena (латин.)— скоба, дріт для скріплення блоків.

ТЕМА УРОКУ:Життя та творчість Г. С. Сковороди.

МЕТА УРОКУ:Дати стислий огляд життєвого і творчого шляху письменника, коротко познайомити учнів з ідейно-художнім змістом сатиричного вірша «Всякому городу нрав і права» та двох-трьох байок. Розкрити учням місце Сковороди в давній українській літературі. Виховати повагу до передової культури нашого минулого та її діячів.

ОБЛАДНАННЯ: Літературний плакат «Г. С. Сковорода», ювілейні видання творів Сковороди і твори про нього: поема П. Тичини «Сковорода», роман В. Шевчука «Предтеча»; ювілейні марки і конверти, пам'ятні значки з портретами Г. Сковороди, фонохрестоматія (згідно з посібником для вчителів: Ф. М. Поліщук «Вивчення давньої літератури у 8 класі». — К: «Радянська школа», 1984. С. 77 — 78.)

[урок веде вчитель Тетяна Юрківна, 26 років, кваліфікаційна категорія — «спеціаліст 2-ої категорії»; на уроці присутні: 22 учні 9-А класу, завуч Уляна Тарасівна та студент 5-го курсу університету міста С., співголова «Філософського товариства ім. Миколая Хомського» Славомир Балюта; на уроці присутні також дві сторонні книжки: «Tractatus Logico-Philosophicus» Людвіга Вітґенштайна (видання українською мовою. К: Основи, 1995 p., переклав з німецької Євген Попович) та фантастичний роман Роджера Желязни «Створіння світла, створіння мороку»; «Логіко-філософський трактат» читає Балюта, а роман Желязни — учениця 9-А класу Фіра Ґольдман].

ОРХЕСТРА: просторове розташування суб'єктів Симфонії Стану.

СИМФОНІЯ СТАНУ: зріз сорокап'ятихвилинної екзистенції

1-ша хвилина уроку

«Антициклон — це двоопукла велетенська повітряна лінза» — згадує чомусь Світлана Гундяк, і звуки «п-у-к» у слові «двоопукла» накладаються у фонетичній шкірі її свідомости на звуки «а-й-б», що їх вимовляє Тетяна Юрківна, говорячи: «народився мАЙБутній письменник та філософ у 1722 році…»; Світлана синтезує з комбінації п-а-й-б-у-к образ великого, тлустого, чорного, кошлатого, моторного багатоокого павука, що біжить стелею, стіною, підлогою; Світлана повертає обличчя до жовтої стіни, немов хоче простежити траєкторію можливого павука, і рух її хвостоподібної зачіски відволікає Славомира Балюту від першої тези «Логіко-філософського трактату» Вітґенштайна: «Світ є все, що є подією» — «…У невеликому містечку Чорнухах, у родині малоземельного козака» — продовжує Тетяна Юрківна, а Фіра Ґольдман розгортає на колінах роман Желязни, і, перш ніж вчителька встигає сказати: «Відкрийте зошити і запишіть…», читає: «А Безіменне мертве? — Не знаю…»; «…дату», — закінчує Тетяна Юрківна. — У цей момент у можливому бутті народжується перший, визначений як елемент Симфонії Стану, екзистенційний потік у monoclonos [13] , котрий започатковує спіраль симфонічного згорнення надсвідомого. Поза знаком. — У наявному розгортаються учнівські зошити — шурхіт супроводжує текст перед очима Балюти: «1.13. Факти в логічному просторі є світом. 1.2. Світ розпадається на факти». — Сторінки розкритих зошитів, їхні зім'яті паперові периметри, їхні поліетиленові обкладинки, їхні тексти, що вдавлені в папір чорнильними, кульковими, капілярними пристроями для письма, їхні візиткові написи уможливлюють інтродукцію Симфонії. — «Білі, червоні, чорні троянди…» — читає Фіра і перегортає сторінку.

13

Monoclonos (латин.)— з одним відгалуженням.

2-а хвилина уроку

Гліб Олійник виймає смужку паперу і не встигає записати вчителькою: «…в Академії Сковорода навчався добре, писав красиво і…» — 3 дурним пластмасовим стукотом падає на підлогу пенал Христини Гундяк (такий собі яскраво розмальований пенал з антитрадиціоналістським Міккі-Маусом на вічці, котрий своїми розмірами, строкатістю та мультиплікаційною бадьорістю довів би до блювотного спазму Рене Генона, Юліуса Еволу, Мірче Еліаде та пізнього Гайдеггера разом узятих). — «2.012. У логіці, — читає Балюта, — немає нічого випадкового. Якщо річ може бути складовою частиною стану речей, ця можливість має бути вже наперед закладена в ній». Співголова філософського товариства спостерігає, як Христина піднімає пенал, як при цьому трансформується її спідниця, і не розуміє щойно прочитаної Вітґенштайна. — Світлана Гундяк припиняє думати про павука і записує пропоновану вчителькою дату: Грудень 1741 року (Сковорода вступає до придворної капели в Петербурзі, фельдмаршала Мініха везуть Володимирським трактом на Схід, Фрідріх Пруський проводить першу ніч з Аурікою фон Манґров, алхімік Серторіус відмовляється від зустрічі з Бенедиктом Чотирнадцятим і спалює свій трактат «Sospiro pro ultimum», князю Ле Гуану приводять наложницю з блакитними очима, приймає отруту Клод де Ре, маршал Франції, народжується Торонга — майбутній Імператор зулусів тощо). — Гліб Олійник починає малювати карикатуру на свого ворога хулігана Лисого, і в Симфонії Стану виникає ПЕРША ТЕМА — тема помсти, котра розгортається екзистенційною спіраллю в площині, що на тридцять станових визначеностей відхилена від площини розгорнення monoclonos. — Записуючи дату «1741», Павло Мітов виходить зі стану повільноплинного екстазу, що був спровокований ще вдома ранковою дефекацією, і помічає декольте Тетяни Юрківни. — Балюта досягає тези 2.01231: «Щоб знати предмет, не конче знати його зовнішні властивості, але доконче знати його властивості внутрішні». — Завуч Уляна Тарасівна відчуває першу методичну помилку молодої вчительки і формулює її у зошит, як «відсутність роботи з класом при обговоренні біографії письменника». — Фіра Ґольдман припиняє читання роману, щоб подивитися на потилицю Віталія Золотаренка.