Візантійська фотографія
Шрифт:
24-та хвилина уроку
Іван Гундяк каже вголос: «А муха здохла!». Всі суб'єкти Симфонії повертаються в бік Гундяка-Бічунози. Тодоська сміється. Уляна Тарасівна відриває своє огрядне тіло від стільця на п'ять сантиметрів, трохи піднімається так, щоб зберегти позицію офіційної неприсутности на уроці й не порушити сакральної відчужености від того, що їй довірено перевіряти, і постпедагогічним голосом осмикує Бічунозу. «Іван!». Той здмухує вдосконалену модернополітами муху на підлогу і посміхається щиро і дурнувато, потрапляючи раптом цією посмішкою в темп розгорнення четвертої теми. Вчителька заспокоює клас. « Бічуноза дурний»,— повідомляє Тодоська Світлані Гундяк. — Над Модернополем сходить Сонце. О'Хін розпитує у місцевого мешканця, чому мерія Модернополя не призначає вчителів-концептуалістів у навколишні профанічні села. У відповідь мешканець Модернополя розпадається на літературу та літературний процес, причому обидві частини верещать. — «У Пісні Одинадцятій „Саду Божественних пєснєй“ стверджується вищість духовного розвитку людини», — каже вчителька і додає, вже зміненим на присутність інтриги голосом: «А тепер, дорогі мої, спробуйте скласти цитатний план Десятої та Одинадцятої пісней за тематичною схемою, яку ви бачите на таблиці. Даю вам десять хвилин на цю роботу. Робота — на оцінку. Хто перший складе план, нехай підніме руку, і я дам можливість…» — Славомир
25-та хвилина уроку
Олійник дивиться у вікно: паралельний клас виконує на спортивному майданчику фізкультурні вправи. Дмитро Сич ускладнює малюнок ДНК трьома запланованими кольорами. — У Постмодернополі сутінки. Як завжди. Заблуканий облудоїд Олійника вештається головною вулицею, зачіпаючи за відстовбурчені коди сфінксів. Його дратує строкатість асфальтового покриття і від роздратування він іноді трансформується. Тим часом на Бульварі Класифікацій відбувається Карнавал Літературних Архетипів. Церемоніймейстер вигукує в мегафон назви модифікацій архетипів, що проходять повз головну трибуну. «Архетип кохання!» — кричить він: «Модифікація Псевдонабоков-14!» Натовп лоліт з обличчями дівчаток 9-А класу заповнює Бульвар. Лоліт супроводжує марш Мендельсона і запах дешевого квіткового одеколону. «Архетип кохання!» — презентує церемоніймейстер: «Модифікація Псевдонабоков-15!» Сутінки виплескують на Бульвар неповнолітніх мулаток в уборах бразілійських карнавалів. Ламбада. Оберти стегон. Колір шкіри Наомі Кемпбелл. Запах невдоволеної пристрасти. «Архетип кохання!» — мегафон стократно підсилює захоплено-істеричне тремоло церемоніймейстера: «Модифікація Псевдорасін-3!» Величезна мавпа-незайманка на ім'я Юнія скаче Бульваром Класифікацій, шість розбещених владою у мавп'ячому вольєрі орангутангів-неронів женуться за нею. Серед глядачів Карнавалу непомітно з'являються облудоїд та О'Хін. Шпигун встигає на свято вчасно: після модифікацій архетипу кохання починається мілітарна частина карнавального параду. Потужні ракетні тягачі вивозять перед трибуну секретну зброю Постмодернополя — величезні реактивні носи типу «Де Бержерак». Масно-блискучі, титанові, з червоними соплами замість ніздрів, вони справляють грізне враження. «Архетип лицаря Модифікація Псевдоростан-6!» — урочисто проголошує мегафон.
26-та хвилина уроку
О'Хін фотографує реактивні носи ґудзиком-фотоапаратом. Правда, в ґудзику ніякого фотоапарата немає і шпигун знає про це, але боїться порушити архетип шпигуна. Він знає підступну вдачу простору Постмодернополя: достатньо хоч трохи вийти за межі традиційного архетипу, як цей простір сприйме тебе за річ-без-мети і модифікує у щось мерзенне. Так загинув попередник О'Хіна. Він забув удома чорні шпигунські окуляри і був модифікований у тварину-розвідника типу Псевдомерль-34. В мить, коли реактивні носи повертають у Провулок Псевдоглос, до церемоніймейстера підбігає модифікація охоронця і повідомляє, що повсталі з профанічних селищ оточують мури славетного міста. «Архетип вітчизни в небезпеці! Модифікація Псевдосталін-79!» — оголошує військовий стан церемоніймейстер і модифікується у римського полководця типу Псевдомоммзен-4. О'Хін для збереження себе в межах архетипу планує диверсію. Загони модифікантів мобілізуються для захисту мурів Постмодернополя. З пересувних платформ запускають реактивні носи типу «земля-земля» з метою знищення тилових баз повстанців. Старт носів наповнює місто трасформованим димом. Під його прикриттям шпигун реалізує план диверсії. Він змінює напрям вулиці Коментаторів і тим дезорієнтує просунення в бік ворога збірного загону солдатських модифікацій, мобілізованих з творів радянських письменників-фронтовиків. — Фіра Ґольдман виписує з хрестоматії: «Смерте страшна…» — Уляна Тарасівна цікавиться в Тетяни Юрківни: «Скільки годин ви запланували на вивчення Сковороди?» — «Одну, згідно плану», — відповідає та. — На мурах Постмодернополя баталія досягає апогею. Облудоїд та модифікація Лео Блюма (Псевдоджойс-2) героїчно відбивають атаку традиційних селян в ірландському національному одязі. — Галина Соболь піднімає руку і запитує в Тетяни Юрківни: «А якщо в плані буде п'ять пунктів, того буде досить?» — «Так, так», — задумано каже вчителька. — Балюта вирішує, що в трактаті Людвіґа Вітґененштайна забагато математики. Він, не читаючи, перегортає декілька сторінок і натрапляє на тезу: «5.1361. Майбутніх подій не можна виснувати з теперішніх. Віра в причинний зв'язок є забобоном». — Повсталі вбивають сім войовничих модифікацій Голема і захоплюють Бібліотечну Вежу над брамою Постмодернополя. В місті пожежа. Модифіканти відступають. Облудоїд вирішує трансформуватись у поета-традиціоналіста і дезертирувати з поля бою. На путівці між Модернополем та Постмодернополем трансформований облудоїд зустрічає двох подорожніх. «Ти хто?» — питають вони в облудоїда. «Я поет», — відповідає той, — «я вірш написав про рідне село». Облудоїд читає вірша. Подорожні посміхаються, і один з них говорить: «А ми ось — модифікації з шкільного підручника. Я — Псевдосковорода-10, а він — Псевдосковорода-11». Той, що назвався Псевдосковородою-10, знову посміхається і повідомляє облудоїдові: «Вчора ми заночували у профанічному містечку Несповську, а нині прямуємо до граду Постмодернополісу на славетний Карнавал». «Ви запізнились!» — каже облудоїд трагічним голосом поета-традиціоналіста. — «Постмодернополь захоплений повстанцями, і останні з його модифікантів віддали життя в боротьбі з ворожою навалою!» Всі троє плачуть.
27-ма хвилина уроку
Галина Соболь піднімає заплямлену чорнилом руку: «Я вже написала, Тетяно Юрківно!» — На надсвідомому путівці Псевдосковорода-11 сідає у високу траву і починає складати «Тренос, себто Плач, на падіння граду велія Постмодернополіса». У Симфонії Стану відбуваються зрушення. Опорна структура у формі Веселкової Арки дестабілізована повстанням та еміграцією модифікантів, вона втрачає наповненість кольорами. Перемагає сірий колір. На руїнах Постмодернополя кричить зґвалтована мавпа Юнія. — Соболь зачитує щойно складений цитатний план. Слухаючи її, Балюта відчуває, що хоче спати. — Бічуноза знову чухає ніс.
28-ма хвилина уроку
Ґольдман вирішує не дописувати свій план. Вона розкриває роман Желязни і вмощує його на коліна. — Від інтелектуального перенапруження в Стьобецької болить голова, і головний біль її викликає зливу над екзистенційним путівцем. Вона змиває обидві трансформації Григорія Савовича і перетворює облудоїда на пластикову іграшку. — Гортаючи збірку творів Сковороди, Тетяна Гундяк натрапляє на текст: «Стада сії билі соборіща обез'ян філософськіх, кої, кромє казістой маскі (разумей філософскую епанчу і бороду), нічево существа от істінния мудрості нє імелі». — У Симфонії починається занепад Теми Літератури. Розхитана Арка втрачає чіткі обриси, злива змиває Модернополь і профанічні села. Зарослий реальністю облудоїд переходить із надсвідомого можливого у пластикове, свідоме, грубо матеріальне, майже мертве наявне. При переході він минає три кордони буття: сутностей знаків, знаковий і суттєвий. На кожному кордоні його обшукують митники і відбирають ретельно сховані в пластикових безоднях ознаки складности. Вже зовсім спрощений облудоїд мовчки вертається
в торбу Гліба Олійника; він перебуває в такій простоті, що навіть не годен усвідомити, що торби не залишав. — У мить загибелі Модернополя та профанічних селищ падає на підлогу «Хрестоматія Української літератури», що належить Галині Гундяк. Від звуку падіння всі суб'єкти Симфонії здригаються, і це прискорює занепад четвертої Теми. — Пузло підспівує рефрен з пісні московських андерґраундних ваґантів: «Вавилон падає! Вавилон падає!» — 3 цього моменту в Симфонії стану визначається пауза. Ґольдман читає 99-ту сторінку «Створінь світла, створінь мороку»: «Цитадель Марачека, яка самим своїм існуванням свідчить, що деяким речам дано продовжуватися майже вічно,29-та хвилина уроку
і вони, навіть затоплені зубожінням та упослідженням, існують, незважаючи на всі…» — Галина Соболь отримує оцінку «п'ять» за складання цитатного тематичного плану згідно з пропонованою схемою. — У Симфонії з'являються дві можливі кандидатури на п'яту Тему, Це Знак Виродження та Знак Вавилону. Кожен із Знаків розгортає власну спіраль екзистенційного уможливлення, претендуючи на закріплену структурність. — Світлана Гундяк складає свій варіант плану і дає його на списування Тодоській. Світлана відчуває втому
30-та хвилина уроку
і це відчуття підживлює спіраль Знаку Виродження. Вона резонує втомі Синила, Соболь та Бічунози і ще більш підсилюється. Спіраль Знаку Вавилону розгортає просторову структуру за рахунок ображеної Маркевич, яка раптом перестає працювати з цитатами для плану, її невдоволення огортається оболонкою визначености і досягає конкретности прагнення та рішення. Вона згадує запрошення на вечірку до Лисого. «Там будуть „відик“ і доросліхлопці», — передбачає Юлія. — Спіраль Вавилонського Знаку притягує до своєї структури уламки Модернополя та Постмодернополя, формує з них цеглини майбутніх вавилонських веж. Боротьба двох знаків загрожує Симфонії анігіляцією. — Тетяна Юрківна двічі підряд дивиться на годинник.
31-ша хвилина уроку
Для збереження Симфонії Стану вищі сили буття приймають рішення об'єднати у п'ятій теміобидва конкуруючі знаки. Визначається назва нової Теми: «Валтасарова учта». Формою просторового розгорнення Теми обирається двоопукла лінза, темпом — Largo (тяжкоповільно). — Бічуноза пхикає. — «5.6. Межі моєї мови означають межі мого світу». — У надсвідомому окреслюються обриси Лінзи Виродження. Вона строката та хтива. — Чотирнадцять учнів із двадцяти двох дописують цитатний план. — «Тут привиди страховищ», — читає Ґольдман, — «і Сета, що вічно перемагає їх, ведуть вічну боротьбу крізь мармур спогадів — крізь вежі та стіни Цитаделі Марачека, найдавнішого міста світу».
32-га хвилина уроку
На строкатій та хтивій поверхні Лінзи будуєтеся Вавилон. Він цегляний і плинний, і мешканці його, зроблені з мороку та бажань суб'єктів Симфонії, будуються разом із ним. Спочатку вони зовсім прозорі для темряви, аж поки не з'являється цар Вавилону-на-Лінзі Валтасар Перший, котрий наповнює червоним непрозорим світлом, світлом підземних інфернальних вогнищ. Це мерехтливе і мертве світло зупиняє плин псевдоцеглин, і місто набуває статики, чорнішає. Його горельєфи, зроблені із залишків Постмодернополя, зберігають безпричинну невизначеність і здатність до модифікацій; піддані Валтасара застигають перед ними у роздумах про інші світи, радісніші, аніж Вавилон-на-Лінзі. Всі його мешканці мають прізвище Гундаксар і безліч потрійних імен, їх усіх безперестанку мучить головний біль, вони двостатеві. Вони бояться лінзотрусу й царя і не пам'ятають своїх предків. У них і немає предків. Уся їхня наука займається дослідженням залишків Постмодернополя, її культ — багатобожжя металів, хресно-хрестоматійні ходи перехідних періодів, розщеплення Цілісности на доступні шлункові елементи. Лінза Виродження їх ненавидить ненавистю матері, що приречена породжувати покручів. Лінзотрус. — Золотаренко відчуває сильну втому. Йому раптом здається: ще мить — і голова впаде в обійми розгорненої хрестоматії. В якусь хвилину його свідомість перетинає кордон чуттєвости і досягає надсвідомого простору знакових сутностей, де уможливлюється Симфонія. Він бачить Лінзу Виродження. Нажаханий видовищем, Золотаренко повертається у наявне і озирається. Його очі зустрічаються з очима Фіри Ґольдман, і він червоніє. — Лінзотрус припиняється. З цієї нагоди цар Валтасар оголошує свято з палацовою учтою.
33-тя хвилина уроку
Запрошений до учти Гундаксар Ян-Вангус-Нострадамус, офіційно ліцензований та акредитований при царському палаці пророк Вавилону-на-Лінзі, бачить у кришталевій кулі якусь істоту, яку вважає астральною потворою. Насправді він бачить Тетяну Юрківну, яка записує в класний журнал тему уроку. Записавши тему, вона каже учням: «Час, відведений для написання плану, вичерпався. Хто не встиг зробити зараз, зробить удома, а я перевірю на наступному уроці». — Ян-Вангус-Нострадамус перекладає вимовлене вчителькою: «Вичерпався час Плану Вашого». Він визначає видіння як пророцтво другої категорії, записує його на дорогоцінному пергаменті, зробленому зі шкіри найкращого друга царя. Потім він вирушає на Валтасарову Учту. — «Суб'єкт не належить до світу, — досягає Славомир Балюта тези Вітґенштайна за позицією 5.632, — а є межею світу». Балюта намагається відчути себе кордоном світу, але відчуває тільки сверблячку на тілі. «Треба попрасувати сорочку», — вирішує співголова філософського товариства і затримує погляд на Тетяні Юрківні. Балюта згадує, що Марсель Пруст поділяв жінок на тих, що збуджують чоловіків, коли спокусливо вписані розкошами тіла у спальний інтер'єр, і тих, котрі гармоніюють очікуванням інтимних пестощів із незайманими речами світу (плескіт води, тремтіння листя, тремтливість денної трави, де блукають маленькі потвори, ворожі гарячим оголеним тілам). Балюта вирішує, що Тетяна Юрківна належить до другої категорії за класифікацією Пруста, і накреслює тему та приблизний план розмови з нею відразу після відкритого уроку, коли він запросить це дитя природи на лісовий недільний бенкет для членів філософського товариства імені Миколая Хомського. Він уявляє, як вони удвох залишать нестерпно п'яних бенкетуючих філософів (якраз після тосту за здоров'я покійного Хомського), заглибляться в жовті, золоті, пурпурові, імбирні хащі застиглого в жовтневості й передчутті листопадовости, грудневости лісу, як масне і хворе осіннє сонце плесне шафраном та стронцієм на оголену шкіру Тетяни і залишить на ній блукаючі фіолетові тіні, немов плями розчавлених улітку афин на рожевому шовку, вицвілому від липневого непереможного сонця… — У царському палаці раби Валтасара запалюють смолоскипи.
34-та хвилина уроку
Смолоскипів сто сорок чотири. Гофмаршал Вавилону-на-Лінзі Гундаксар Ігва-Гур-Амалія слідкує за сервіруванням столу. Раби ретельно полірують плиту, зроблену із уламку Постмодернополя — всі гості царя знають, що на цій плиті невидимою рукою будуть накреслені літери пророчих слів. Їхня поява, згідно з бенкетною програмкою, очікується між стриптизом та подаванням на стіл фаршированої ментальности. — «А тепер, — каже Тетяна Юрківна, — Олена прочитає нам напам'ять дві басні Григорія Савовича Сковороди — „Ворона і Чиж“ та „Жаби“. Будь ласка, Оленко, вийди до дошки». Оленка Паньків напівзляканим рухом відриває запаковане у шкільну уніформу тіло від стільця, приречено просувається до вчительського столу і заклякає поряд із Тетяною Юрківною у парадній нерухомості взірцевого вартового.