Велика, більша й найбільша

Біла стрілка на шкалі, мов крило літака, пливла над назвами незнайомих міст. Радіо гомоніло десятками різних голосів. То заходилося пронизливим свистом, то уривчасто вистукувало сигналами корабельного телеграфіста.

Горошок саме переїхав з Палермо в Грац і рухався до Загреба, як увійшла Іка з атласом.

— Яку спершу мапу дивитимемося? — спитала вона.

Горошок, знайшовши нарешті тиху приємну музику, облишив приймач і підсів до столу.

— Спершу, — сказав він, — мапу цілого світу.

— Гаразд.

Іка розгорнула атлас.

Вони розклали велику мапу, де було геть усе на світі: всі океани, суходоли, острови та півострови, гори, озера й ріки. З голубих морів випливали перед ними зелено-жовто-брунатні материки. За вікном шумів вітер, як океанські хвилі.

— Індія, — пригадав Горошок. — Індія, Китай і Африка. Якими шляхами він міг туди проїхати? Як ти гадаєш?

Обоє схилилися над мапою.

— От Варшава, — сказала Іка.

Нараз у кімнаті пролунав гучний чоловічий голос. Диктор кашлянув двічі, а потім сказав:

— Увага! Увага!

Горошок схопився на рівні ноги і заслонив собою Іку.

— Що це? — скрикнула Іка. А голос повторив:

— Увага! Увага! — і потім трохи тихше: — Говорить Варшава. Передаємо спеціальне повідомлення.

— Але ж я не настроював на Варшаву і… — почав був Горошок.

— Ти-и-и-хо! — шарпнула його Іка.

Голос знову залунав голосніше:

— Сьогодні, п’ятнадцятого вересня, вранці на Центральному вокзалі у Варшаві загубився трирічний хлопчик Яцек Кілар. У нього голубі очі і темне волосся. Одягнений у темно-сине пальтечко, сірий костюмчик, сірі черевички та панчішки. На голові — темно-синій беретик. Просимо всіх, хто дізнається щось про долю хлопчика, повідомити найближчий міліцейський пост або матір, Ганну Кілар. Варшава, вулиця Мейська, 1. Повторюю: Ганна Кілар, Варшава, вулиця Мейська, 1.

Голос замовк.

— Я справді не настроював на Варшаву, — вперто повторив Горошок. — Подивись-но, де стрілка.

Іка схилила голову набік.

— Бачу! Тільки чому це око так до нас підморгує?

Справді, чарівне зелене око приймача то світлішало, то темнішало, ніби підморгуючи до дітей, що вдивлялися в нього. Як і раніше, з радіоприймача линула далека тиха музика. Та коли Горошок торкнувся ручки, знову почувся той самий голос:

— Усіх, хто дізнається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти, — повторив він поволі і з притиском.

— Але ж ми нічого не знаємо! — скрикнула Іка.

Чарівне око швидко заблимало. Тут Горошок зиркнув на Іку так, ніби йому сяйнуло в голові.

— То й що, як не знаємо? — гукнув він. — Адже сказано було так: “Всіх, хто довідається щось…” Це значить, не обов’язково зараз усе знати. Можна довідатись і згодом!

Це була одна з тих нечастих хвилин, коли Іка лагідніла і притихала, признаючи Горошкові рацію. Вона навіть сказала це вголос.

А Горошок повторив:

— Всіх, хто довідається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти. Розумієш, Іко? А я ж зовсім не настроював на Варшаву. Розумієш, що це означає?

— Ні.

— Це означає„що сказано саме для нас.

— Для нас?

— Так.

— Але як ми можемо допомогти? — гарячково почала Іка. — Як? Як ми можемо щось довідатись? Та ще й батьки так пізно повернуться…

Горошок махнув рукою.

— Ти-и-и-хо! Вже скисла?

— І зовсім не скисла! — сердито огризнулася Іка.

Але Горошок зовсім не хотів починати суперечку.

— Це треба обміркувати, — сказав він, сідаючи біля вікна. — Сідай і думай.

Іка все ще сердилася, але сіла поруч. Та Горошок не звертав на неї уваги. Він насупився, зморщив лоба і склав руки навхрест на грудях. Потім з недовірою глянув на радіоприймач.

— Треба ще раз перевірити, — пробубонів він і запитав голосно:

— Передача була для нас?

Тиша. Тільки в приймачі щось невиразно забурмотіло.

— Я питаюся, передача для нас? — повторив хлопчик ще голосніше.

І тоді знову почувся знайомий гучний голос:

— Увага! Увага! Зви-чай-но!

Горошок зиркнув на Іку й похитав головою.

— От бачиш?

— Але як ми, власне, можемо йому допомогти? — сердито гукнула Іка.

— Увага! Увага! — повторив, віддаляючись, голос. — Треба спробувати.

І знову чути було тільки відгомін далекої музики. Горошок поліз до кишені, дістав носовичок і подав його Іці.

— Замість гніватися, краще витри собі носа.

Коли Іка це зробила, він заховав носовичка, а з іншої кишені дістав олівця, блокнота й почав занотовувати:

“Трирічний Яцек Кілар. Сині: пальтечко і берет; сірі: костюмчик, черевики та шкарпетки; голубі: очі”.

— Темне: волосся, — підказала Іка.

— Адреса матері?

— Ганна Кілар, Варшава, вулиця Мейська, 1. Номер телефону невідомий.

— …або найближчий міліцейський пост, — записував Горошок.

Іка знизала плечима.

— А який з них найближчий?

Горошок нарешті не витримав.

— Ет, дитино! Найближчий від того місця, де ми знайдемо Яцка.

— А де ж ми його знайдемо?

Горошок спересердя зламав олівця.

— А щоб тобі! Ти краще спитала б, як ми його знайдемо.

— Та я ж питаюся з самого початку, — холодно відповіла Іка, і це трохи спантеличило Горошка.

— Все треба обміркувати, — відповів він не дуже впевнено і знову згорнув руки на грудях.

Минула хвилина, потім друга, третя… Горошок зітхнув:

— Важка справа. Ду-у-же важка.

— Здається, що так, — озвалася Іка.

— Ми нічого не маємо, — зітхав Горошок. — Хоча б якийсь велосипед… або кілька злотих… або… Бо ж справді, — раптом спалахнув він, — як і де його шукати, того Яцка?

Але Іка не озивалася. Горошок знову схилився над блокнотом.

— Сині: пальтечко і берет, — бурмотів він. — Сірий…

— Горошок, глянь-но! — гукнула Іка.

Гукнула так, що Горошок одразу ж схопився з місця. Іка стояла біля вікна і показувала рукою в пітьму.

— Що там… — почав був Горошок і змовк.

Змовк, бо вгледів сам те, що показувала Іка: у глибині вже геть темного двору, там, де стояв “він”, то спалахували, то згасали два вогні. Спершу вони світились жовтим лагідним світлом, наче підфарники автомобіля, що їде по місту, потім спалахували яскравим білим світлом, буцімто ліхтарі перегонової машини, яка мчить автострадою, і вкінці… гасли. І знову: жовті вогні, білі вогні — і пітьма, жовті вогні, білі вогні — і пітьма.

— Подає сигнали, — придушеним голосом мовив Горошок.