Велика, більша й найбільша

Очі в Іки блимнули, наче в кішки.

— Стривай. Це ж він нам подає сигнали.

— Ти так гадаєш?

— Я цього певна.

— І гадаєш, що… що з його допомогою…

— …ми зможемо знайти того хлопчика, — закінчила Іка бадьоро і впевнено. — Ходімо?

— Куди ходімо? — несміливо перепитав Горошок.

Та Іка набралася великого духу. Вже так у них водилося: коли один починав вагатися, у другого ставало сміливості на двох, коли один стомлювався, другий робився невтомний. Так і цього разу, коли Горошок на хвилину завагався і перепитував себе, чи не слід ще раз усе обміркувати з самого початку, Іка повелася, мов той капітан військового корабля.

— Одягаймося. Бери светр, плащ, шарф. Чуєш?

— Але…

— Алекати будеш потім. Зараз немає часу. Ми повинні встигнути, перш ніж повернуться батьки. Ага… на всяк випадок візьми зброю.

Горошок одразу відчув себе певніше. Мовчки поклав до кишені здоровий пугач, обмотав шию шарфом, накинув плащ.

Ще раз розглянулися. Все було як слід. Лампа і радіо вимкнуті, стільці на своїх місцях, книжки акуратно розкладені на полиці.

— В дорогу, — сказав Горошок.

— В дорогу, — повторила Іка.

На порозі затримались на мить. Горошок дужче стиснув Ічину руку. Адже за вікнами знову блимнули спершу жовті, потім білі вогні. А коли запала темрява, в тому мороці їм моргнуло ще раз, ніби на прощання, зелене чарівне око радіоприймача.

Надворі було вже зовсім темно. Подекуди з вікон падали бліді прямокутники світла, навіть не сягаючи землі. А вітер? А дощ? Здавалося, що надворі не середина вересня, а пронизливий, холодний, мокрий листопад. Дощ сліпиь очі, вітер гудів і завивав в антенах і ринвах, шарпав за одяг, валив з ніг.

Але гірше, що в кутку, де стояв “він”, уже не блимало світло. Там було темно, хоч в око стрель. Та коли ти щось вирішив, то хіба може ніч, вітер чи дощ завернути тебе назад?

Звичайно, ні!

Попереду йшов Горошок. Він краще бачив у пітьмі. Іка навіть насвистувала з тих мелодій, які невідомо звідки знаєш і пригадуєш тільки в дорозі.

Аж от Горошок зупинився.

— Чуєш? — запитав він.

Іка перестала свистіти і тоді теж почула: попереду ніби муркотів здоровенний лагідний кіт. А простіше сказати — працював мотор автомобіля, готового рушати. Одночасно темряву перед ними прорізало м’яке спокійне світло. Діти зупинилися біля машини, в кабіні якої цієї миті заясніли циферблати приладів.

— Добрий вечір, — тихо сказала Іка, а Горошок чемно вклонився.

Ніхто їм не відповів, тільки дверцята машини без жодного звуку розчинилися.

— Треба зняти плаща, — сказав Горошок, — щоб не замочити сидіння. Ти бачиш… — затнувся він, — …ти бачиш, що це за машина?

Освітлена приладами кабіна сяяла бездоганним блиском лаку, нікелю і шкіри. Ніби автомобіль допіру зійшов з заводського конвейєра.

— Добрий вечір, — повторила Іка, знімаючи плаща, — ми сідаємо, товаришу… товаришу Капітане.

І перша прослизнула на м’яке сидіння. Слідом за нею сів Горошок і легко клацнув дверцятами. Одразу ж на щиткові з приладами засвітилася шкала радіоприймача, і поважний, але привітний голос сказав:

— Добрий вечір. Я, щоправда, не зовсім звичайний капітан, але можете мене так називати. Чекаю на вас уже годину.

Горошок хотів пояснити, в чому річ, але тільки кашлянув. Зате Іка відповіла невимушено, як давньому знайомому:

— Даруйте нам, бо про все ми дізналися лише кілька хвилин тому.

Голос якось недовірливо кахикнув, а Іка трохи зашарілася, тим більше, що Горошок несхвально глянув Гна неї.

— Вибачайте, Капітане, взагалі нас повідомили раніше, але… але ми мусіли все обміркувати, — сказав він із притиском.

— Ха-ха-ха, — зареготав Капітан, — розумію… Все це було… трохи дивно, га?

— Власне, — сказав Горошок.

— Власне, — прошепотіла Іка.

— Любі мої, — сказав Капітан, — дивуватися будемо потім. А зараз… поїхали! Ану, ану… — раптом його голос став дуже суворий, — тільки, будь ласка, нічого не чіпати. Я вестиму сам. Маєте право водія? Не маєте. Отож!

— Даруйте, — шепнув Горошок, відсмикуючи руки од керма.

— Нема за що, — вже лагідніше відповів Капітан. — Домовились?

— Авжеж.

— Тоді поїхали. На Центральний вокзал, так?

— Так.

І подорож почалася. Мотор зашумів дужче, легко ввімкнулася перша, потім друга передача, і от Капітан разом з Ікою і Горошком, засвітивши фари, виїхав поволі за браму на мокрий вуличний асфальт. Тихо зарипіла щіточка на вітровій шибці, і Капітан, одразу набравши швидкість сорок кілометрів за годину, покотив до Центрального вокзалу.

Машина йшла чудово. Мчала так швидко, як тільки дозволяли правила вуличного руху. Але як розумно, як плавно й — обережно! Розминалася з іншими автомобілями, блимаючи сигнальними вогнями, робила плавні повороти.

— Браво, Капітане! — вигукнула Іка.

Проте Капітан навіть розсердився.

— Даруйте, — од казав він сухо, — але, їдучи містом, я не розмовляю.

— Це мені даруйте, — пробубоніла збита з пантелику Іка.

Ще поворот, хвилинна зупинка перед світлофором на перехресті — і от уже величезні освітлені вікна Центрального вокзалу.

Горошок штурхнув Іку під бік і показав на здорові дзиґарі над входом.

— Поглянь-но, маємо чотири години до повернення батьків.

— Тож не марнуйте час, — втрутився Капітан, гальмуючи проти головного входу. — Я чекатиму тут.

Горошок та Іка мовчки натягнули плащі, вийшли з машини і рушили до почекальні.

Самі знаєте, як то воно на Центральному вокзалі. Там може загубитися не тільки трирічний малюк, там тридцятирічний чоловік може розгубитися. І що тут дивного? Зважте самі: до входу безперервно під’їздять автомобілі, до них підбігають носильники, забираючи валізки у пасажирів; від трамвайних, автобусних і тролейбусних зупинок безперервними потоками рухаються люди з речами; перед касами, кіосками, довідковими бюро, виходами на перон — юрби людей, весь час хтось когось кличе, люди прощаються, зустрічаються, лунає гучномовець:

“Увага! Увага! Швидкий поїзд “Варшава-Прага-Париж” рушає з першої колії першої платформи. Просимо пасажирів зайняти свої місця”.

“Починається посадка на пасажирський поїзд до Вроцлава, друга колія третьої платформи”.

“Черговий Міцяк, зайдіть до начальника вокзалу”. “Швидкий поїзд “Москва-Берлін” прибуває на третю колію п’ятої платформи”…

І от, коли у цю тісноту, гамір і колотнечу потрапили Іка й Горошок, не слід дивуватися, що в першу хвилину вони трохи спантеличилися. Бо ж досі все, власне, робилося наче само по собі, майже без їхньої участі. А що далі?