Вежа блазнів

— Мене звати, — після недовгого вагання вирішив сказати Рейневан, — Рейнмар Беляу. Послухайте. Зробімо так. Якось мусимо стягнути віз із містка, тоді випряжемо кобилу, я на ній охляп скочу із цією віссю в передмістя Олави до коваля. Якщо треба буде, то й коваля сюди привезу. Ану, за роботу!

Та виявилося, що все не так просто.

Від Дороти Фабер користі було мало, від старого рабина — жодної. Хоч худюща шкапа завзято гамселила копитами об підгнилі колоди та впиралася в хомут, віз посунувся не більше Рейневан сам-один

підняти його не зміг би. Тож врешті-решт вони повсідалися біля зламаної осі і, важко дихаючи, почали розглядати міног і пічкурів, від яких аж ворушилося піщанисте дно річки.

— Ви казали, — запитав Рейневан рудоволосу, — що ви на шляху в широкий світ. І куди ж провадить ваш шлях?

— За шматком хліба, — невимушено відповіла та, витираючи носа тильним боком долоні. — Поки що, раз уже пан єврей милостиво взяв мене на воза, їду з ним до Стшеліна, а потім, хтозна, хоч би й до самого Вроцлава. Я завжди знайду роботу за своєю професією, але все-таки хотілося б якнайліпшої.

— За вашою… професією? — до Рейневана почало доходити. — Це… це значить… що…

— Ось-ось. Я… Як це ви кажете… Ця, ну… Блудниця. Донедавна була в бжегському борделі «Під короною».

— Розумію, — серйозно кивнув головою Рейневан. — І ви їхали разом? Ребе? Ти? Взяв на віз… Гм… Куртизанку?

— А чого б то я мав не взяти? — широко розплющив очі ребе Хірам. — Узяв. Таж, прошу пана, я би почувався жахливим ханжею, якби того не зробив.

Замшілі колоди задвигтіли від кроків.

— Маєте клопіт? — запитав один із трьох чоловіків, що вийшли на міст. — Може, допомогти?

— Добре було б, — визнав Рейневан, хоча неприємні пики добровільних помічників та їхні бігаючі очі йому дуже, ну просто дуже не сподобалися. Як виявилося, не дарма. Одразу ж після того, як кілька пар міцних рук зіштовхнули віз із колод і він опинився на лужку за містком, найвищий із трьох типів, зарослий бородою по самі очі, заявив, розмахуючи дрючком:

— Ну! Роботу зроблено, теперка тра платити. Випрягай, пархатий, коня, скидай шубу, жени калитку. Ти, паничу, знімай куртку і вилазь із чобіт. А ти, красулько, вилазь із усього, що на тобі, інакше тобі прийдеться платити. Ану, до голої дупи!

Камрати зареготали, вишкіряючи свої попсуті зуби. Рейневан нахилився і підняв кілок, яким підважував віз.

— Диви-но, — тицьнув у його бік дрючком бородатий, — який панич бойовий. Ще його життя не навчило, що як кажуть чоботи віддати, то тра віддати. Тому що босяка ходити можна, а от на поламаних куксах — ніяк. Гей! Ану, лупіть його!

Субчики спритно відскочили від свистячого кола, яким оточив себе Рейневан, один напав ззаду і вправним копняком під коліно повалив хлопця на землю, але ж і сам завив та заточився, прикриваючи очі від пазурів Дороти Фабер, яка сіла йому на карк. Рейневан дістав дрючком по плечах, скулився під копняками й ударами кийків, побачив, як один з типів ударом кулака звалив єврея, який спробував було втрутитися. А потім побачив чорта.

Розбійники почали кричати. Страшно.

Те, що напосілося на розбійників, було, звісно, ніяким не чортом. Був то величезний смоляно-чорний пес у нашийнику, наїжаченому голками. Пес метався поміж розбійниками, немов чорна блискавка, а нападав не як пес, а як вовк. Рвав іклами і відпускав. Щоби взятися за іншого. Щоби кусати за литки. За стегна. За задниці і ще дещо. А коли вдавалося — за руки і за лице. Вереск розбійників став навдивовижу пронизливим. Аж волосся ставало сторч.

Пролунав голосний, із переливами свист. Чорний собацюра тої ж миті відскочив від розбійників, сів і завмер з настовбурченими вухами. Ніби статуя з антрациту.

На міст виїхав вершник. Вбраний у короткий сірий плащ, стягнутий срібною пряжкою, облягаючий вамс [109] і шаперон [110] із довгим хвостом, який спадав на плече.

— Щойно тільки сонце опиниться понад вершечком он тієї ялини, — голосно промовив вершник, випроставши в сідлі вороного огиря свою аж ніяк не могутню фігуру, — я пущу Вельзевула вашим слідом, мерзотники. Ось скільки у вас часу, негідники. І оскільки Вельзевул бігає швидко, раджу вам не баритися. А от чого не раджу, то це зупинятися, як уже побіжите.

109

Верхній одяг з відкритою горловиною.

110

Популярний у середньовіччі головний убір, переважно у формі тюрбана. Як правило, мав довгого «хвоста» — ліріпіпу.

Негідникам не треба було казати двічі. Вони побігли до лісу, накульгуючи, зойкаючи і боязко озираючись. Вельзевул же, ніби знаючи, чим їх страшніше налякати, дивився не на них, а на сонце і верхівку ялини.

Вершник вйокнув до жеребця. Під'їхав ближче, з висоти сідла подивився на єврея, Дороту Фабер і Рейневана, що якраз підводився з землі, обмацуючи ребра і витираючи кров з носа. При цьому від уваги юнака не сховалося, що особливо уважно вершник придивлявся до Рейневана.

— Ну-ну, — сказав той нарешті, — класична ситуація. Як у казці. Болото, міст, колесо і великі клопоти. Та ще й порятунок, як на замовлення. Чи ви, бува, не прикликали когось на допомогу? Не боїтеся, що я накажу вам підписати цирографи [111] ?

111

Власноручно підписане письмове зобов'язання (заст.).

— Ні, — відповів равин. — Не та казка.

Вершник пирснув тамованим сміхом.

— Я — Урбан Горн, — повідомив він, усе ще дивлячись просто на Рейневана. — То кому ж це ми із моїм Вельзевулом так вчасно допомогли?

— Ребе Хірам бен Еліезер із Бжега.

— Дорота Фабер.

— Ланселот із Воза, — Рейневан, попри все, якось не мав довіри до рятівника.

Урбан Горн знову пирснув, стенув плечима.

— Гадаю, шлях ваш лежить у бік Стшеліна. Я обігнав на тракті подорожнього, який їде у той самий бік. Якщо дозволите дати пораду, то вам краще було би попросити його підвезти вас, ніж стирчати тут до ночі над зламаним колесом. Так буде краще. І безпечніше.

Ребе Хірам бен Еліезер кинув на свій екіпаж тужливий погляд, але киванням бороди визнав за чужаком рацію.

— А тепер, — чужак глянув понад ліс, на верхівку ялини, — бувайте. Мене кличе обов'язок.

— Я думав, — наважився Рейневан, — що ви їх просто лякали…

Вершник подивився йому в очі, і погляд його був холодний. Просто-таки крижаний.

— Лякав, — зізнався він. — Але я, Ланселоте, ніколи не лякаю на вітер.

* * *

Подорожанином, про якого казав Урбан Горн, був ксьондз. Він їхав на чималому возі, товстенький, із глибоко виголеною тонзурою, одягнений у плащ, облямований тхорячим хутром.

Ксьондз зупинив коня, не злазячи з козел, вислухав розповідь, подивився на віз зі зламаною віссю, уважно роздивився кожного з трьох прохачів і нарешті втямив, про що ці прохачі уклінно просять.

— Себто як це? — поцікавився він нарешті з великою недовірою. — До Стшеліна? На моєму возі?

Прохачі стали у ще більш прохальні пози.

— Я — Філіп Ґранцішек з Олави, плебан церкви Розради Божої Матері, добрий християнин і католицький священик, маю взяти на віз жида? Повію? І волоцюгу?