Вежа блазнів
Шрифт:
— У райському саду, — покосився на неї Ґранцішек, — змій не на Адама, а на Єву ополчився — і напевне знав, що робить. Так само й домініканці напевне знають, що кажуть. Але мені йшлося не про те, щоби жінок обмовляти, а тільки про те, що чимало з нинішніх єресей, за дивним збігом, якраз на хіть і на блуд спираються, через якусь, мабуть, мавпячу підступність, мовляв, раз Церква забороняє, то давайте чинити їй наперекір. Церква наказує бути скромним? То ми виставимо голий зад! Закликає до стриманості і доброчесності? То давайте злягатися як коти в березні. Пікарди й адаміти в Чехії зовсім нагими ходять, і трахаються всі з усіма, погрязнувши в гріху, ніби вони собаки, а нелюди. Так само робили «апостольські брати», себто секта Сегарельї. Кельнські condormientes, тобто «ті, що сплять разом», співживуть тілесно один з одним — не зважаючи на стать і споріднення. Патерніянці, названі так за іменем їхнього негідного апостола Патерна з Пафлагоні [119] , таїнства шлюбу не визнають, що
119
Історична область у Малій Азії. Нині — на території Туреччини.
— Цікаво, — задумливо промовив Урбан Горн.
Рейневан почервонів, а Дорота пирснула, чим довела, що предмет розмови їй не зовсім незнайомий.
Віз підстрибнув на вибоїні так, що ребе Хірам прокинувся, а ксьондз Ґранцішек, який саме готувався до чергової проповіді, прикусив собі язик. Дорота Фабер цмокнула на мерина, хльоснула віжками. Пресвітер зручніше влаштувався на козлах.
— Були і є й інші, — тягнув далі він, — які тим самим грішать, що й бичувальники, перебільшеною, себто, побожністю, від якої лише крок до збочень і єресі. Як-от хоча б подібні до бичувальників такі disciplinati, як battuti, як циркумпеліони, як bianchi, себто «білі», як гуміліяти, як так звані «ліонські брати», як йоахіміти. Ми знаємо це, бо воно і в нас у Шльонську під носом. Я маю на увазі свидницьких і ниських бегардів.
Рейневан, хоча й був дещо іншої думки про бегардів і бегінок, покивав головою. Урбан Горн не покивав.
— Бегарди, — спокійно сказав він, — яких звуть fratres de voluntaria paupertate, убогі з власної волі, могли бути зразком для багатьох священиків і ченців. Мали вони й чималі заслуги перед громадою. Досить буде сказати, що саме бегінки у своїх шпиталях зупинили моровицю в шістдесятому році, не дали поширитися епідемії. А це означає, що тисячі людей було врятовано від смерті. Воістину, бегінкам за це гарно відплатили. Звинуваченням в єресі.
— Авжеж, — погодився ксьондз, — було серед них багато людей побожних і самовідданих. Але були і відступники, і грішники. Багато бегінаріїв, та й тих їхніх хвалених госпісів, виявилися розсадниками гріха, святотатства, єресі та нечестивої розпусти. Чимало зла поширилося і від мандрівних бегардів.
— Ваше право так вважати.
— Моє право?! — вражено вигукнув Ґранцішек. — Та я простий ксьондз з Олави, що я там можу вважати або не вважати? Бегардів засудив В'єннський собор і папа Климентій, приблизно за сто років до мого народження. Мене ще на світі не було, коли в тисяча триста тридцять другому році Інквізиція виявила серед бегінок і бегардів такі жахливі речі, як розкопування могил і глумління над трупами. Мене не було на світі й у сімдесят другому році, коли, згідно з новими папськими едиктами, було відновлено Інквізицію у Свидниці. Слідство довело єретичність бегінок та їх зв'язок з ренегатським Братством і Сестринством Вільного Духа, з пікардською і турлупинською гидотою, внаслідок чого вдова князя Агнєшка закрила свидницькі бегінарії, а бегардів і бегінок…
— Бегардів і бегінок, — докінчив Урбан Горн, — переслідували і ловили по всьому Шльонську. Але ти і тут, певно, радо вмиєш руки, олавський плебане, бо це сталося до твого народження. Знай, що й до мого теж. Та це не заважає мені знати, як воно було насправді. Що більшість схоплених бегардів і бегінок замордували в катівнях. А тих, які вижили, спалили. При цьому чимала група переслідуваних, як воно зазвичай буває, врятувала свою шкуру, донісши на інших, пославши на тортури і смерть товаришів, друзів, навіть близьких родичів. Частина зрадників потім вбралася у домініканські ряси і продемонструвала воістину неофітський запал у боротьбі з єрессю.
— Ви вважаєте, — різко глянув на нього ксьондз, — що це недобре?
— Доносити?
— Із запалом боротися з єрессю. Вважаєте, що це недобре?
Горн різко повернувся в сідлі, вираз його обличчя змінився.
— Не випробовуй, — просичав він, — мене цими штучками, патере. Не будь, курва, таким собі Бернаром Гі [120] . Що тобі з того, що ти впіймаєш мене на каверзному запитанні? Подивися навколо. Ми не в домініканців, а в Бжезьмежських борах. Якщо я відчую небезпеку, то просто дам тобі по голові й кину в яму від бурелому. А в Стшеліні скажу, що ти дорогою вмер від раптового перегрівання крові, припливу флюїдів і гуморів.
120
Один з найвідоміших і найбільш кривавих інквізиторів середньовіччя,
автор «підручника» для інквізиторів. Діяв у Лангедоці (Франція).
Священик сполотнів.
— На наше спільне щастя, — спокійно докінчив Горн, — до цього не дійде, бо я не бегард, не єретик і не сектант із Братства Вільного Духа. Але інквізиторські штучки облиш, олавський пробощу. Згода? Га?
Філіп Ґранцішек не відповів, лише кілька разів кивнув головою.
Коли вони зупинилися, щоби розпростати кістки, Рейневан не втримався. Відійшовши трохи убік, він запитав Урбана Горна про причину його різкої реакції. Горн
спочатку не хотів говорити, обмежився кількома прокльонами і бурчанням про холерних доморослих інквізиторів [121] . Але бачачи, що Рейневанові цього мало, присів на повалений стовбур, підкликав собаку.121
[Примітка автора] «холерних доморослих інквізиторів» — спеціально для мовних пуристів та інших одержимих, які люблять повторювати, що «тоді так не говорили», пояснюю: слово «холера» як назву хвороби вживав ще Гіппократ, стосовно паскудних шлункових недуг. А оскільки люди у всі часи лаялися «хворобливо», отже, вже від часів Гіппократа слово «холера» могло вживатися як лайка. Брак доказів, що так було, зовсім не означає, що так не було.
— Ті всі їхні єресі, Ланселоте, — почав він тихо, — мене цікавлять не більше, ніж торішній сніг. Тільки дурень, а я себе таким не вважаю, не помітив би, що це signum temporis [122] і що настав час перейти до висновків. Що, може, є сенс щось змінити. Реформувати, чи що? Я намагаюся зрозуміти. І можу зрозуміти, що їх також заносить і розпирає від люті, коли вони чують, що Бога нема, що на десять заповідей можна і треба плювати, а поклонятися слід Люциферу. Я їх розумію, коли у відповідь на такі заяви вони верещать про єресь. Але що ж виявляється? Що їх бісить найдужче? Не відступництво і безбожництво, не заперечення таїнств, не ревізія догм або їх заперечення, не демонолатрія [123] . До найлютішого шалу їх доводять заклики до євангельської бідності. До смиренності. До самовідданості. До служіння. Богу і людям. Вони несамовитіють, коли від них вимагають відмовитися від влади і грошей. Тому з такою люттю вони накинулися на б'янкі, на гуміліятів, на братство Герарда Гроота, на бегінок і бегардів, на Гуса. Псякрев, та я вважаю просто чудом, що вони не спалили Поверелло, Франциска Бідняка! Але, боюся, щодня десь палає вогнище, а на ньому — якийсь анонімний, нікому не відомий і забутий Поверелло.
122
Знамення часу (лат.).
123
Поклоніння дияволу.
Рейневан покивав головою.
— Тому, — докінчив Горн, — це мене так нервує.
Рейневан кивнув ще раз.
Урбан Горн уважно дивився на нього.
— Щось я надто розпатякався. А таке патякання може бути небезпечним. Уже не один сам собі, як кажуть, горло власним задовгим язиком перерізав… Але я тобі довіряю, Ланселоте. Ти навіть не знаєш чому.
— Та знаю, — вимушено посміхнувся Рейневан. — Якщо ти запідозриш, що я доношу, то даси мені по голові, а в Стшеліні скажеш, що я помер від раптового припливу флюїдів і гуморів.
Урбан Горн посміхнувся. Дуже по-вовчому.
— Горне?
— Слухаю тебе, Ланселоте.
— Легко помітити, що ти чоловік бувалий і досвідчений. А чи часом не знаєш, хто з владоможців має маєтності поблизу Бжега?
— А з чого б то, — очі Урбана Горна звузилися, — ця цікавість? Така небезпечна в теперішні часи?
— З того, що й усе. З цікавості.
— Ну бо звідки ж іще, — Горн ледь підняв у посмішці кутики губів, але з його очей аж ніяк не зник підозріливий блиск. — Що ж, задовольню твою цікавість у міру своїх скромних можливостей. Поблизу Бжега, кажеш? Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми, Гермсдорф — маєток Галлів… У Шенау ж, наскільки мені відомо, сидить чашник Бертольд де Апольда [124] …
124
[Примітка автора] «Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми…» — у питанні назв місцевостей я дотримуюся історичних джерел, а згідно з ними теперішнє Пшилєсє біля Бжега в XV столітті називалося Конрадсвальдау, теперішній Скарбімєж — Гермсдорф, а теперішня Крушина — Шенау. Натомість назва Янковіце для того самого періоду є історично правильнішою, ніж онімечене (пізніше) Єнквіц. У подальшому тексті подекуди — дбаючи про читача, щоб зовсім не заплутався, — я все-таки вживаю сучасні назви, навіть якщо з невеликою шкодою для історичної істини. Дуже, зрештою, відносної.
— А хтось із них має доньку? Молоду, світловолосу…
— Аж так далеко, — обрізав Горн, — мої відомості не сягають. І сягати не звикли. Та й тобі цього не раджу, Ланселоте. Звичайну цікавість панове лицарі ще стерплять, але вони дуже не люблять, коли хтось занадто цікавиться їхніми доньками. І дружинами…
— Розумію.
— От і добре.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ