Вежа блазнів
Шрифт:
За селом Хекріхт, поблизу Вйонзова, порожній до цього часу тракт дещо пожвавився. Крім селянських підвід і купецьких возів, появилися кінні й озброєні люди, тож Рейневан вирішив за краще прикрити голову каптуром. За Хекріхтом дорога, яка бігла мальовничим березняком, знову спорожніла, і Рейневан полегшено зітхнув. Трохи передчасно.
Вельзевул черговий раз довів свою велику собачу мудрість. Досі він жодного разу навіть не загарчав на солдатів, які проходили повз них, зараз же, безпомилково рознюхавши наміри, пес коротким, але різким гавкотом попередив про озброєних вершників, які зненацька
— Гей, ви там! Стояти! — крикнув один з лицарів, молодий і поцяткований веснянками, як перепелине яйце. — Стояти, кажу! На місці!
Кінний пахолок, що їхав поруч із лицарем, встромив ступню в стремінце арбалета, спритно натягнув тятиву і наклав стрілу. Урбан Горн легкою ходою виїхав трохи вперед.
— Не надумай тільки стріляти в собаку, Нойдеку. Спершу роздивися його. І тоді зрозумієш, що ти його колись уже бачив.
— Рани Господні! — веснянкуватий затулив очі рукою, щоби захиститися від сліпучого мерехтіння березового листя, яке ворушилося під подувами вітру. — Горн? Це справді ти?
— Ніхто інший. Накажи пахолкові облишити арбалет.
— Добре, добре. Одначе пса притримай. Крім того, ми тут у справі розслідування. З погонею. Так що мушу тебе запитати, Горне, хто це з тобою? Хто їде?
— Перш за все, — холодно сказав Урбан Горн, — уточнимо от що: кого ж це ваші милості переслідують? Бо якщо крадіїв худоби, скажімо, то ми відпадаємо. З багатьох причин. Primo, у нас немає худоби. Secundo…
— Гаразд, гаразд, — веснянкуватий уже встиг роздивитися священика і рабина, зверхньо махнув рукою. — Скажи-но мені лише: ти їх усіх знаєш?
— Знаю. Цього досить?
— Досить.
— Просимо вибачити, велебний, — другий лицар, у саладі [125] та при повному обладунку, злегка поклонився ксьондзові Ґранцішеку, — але ми турбуємо вас аж ніяк не для розваги. Скоєно злочин, і ми йдемо слідами вбивці. За наказом пана фон Райдебурга, стшелінського старости. Отой — це пан Кунад фон Нойдек. А я — Євстахій фон Рохов.
— Що ж це за злочин? — запитав ксьондз. — Господи! Убили когось?
— Убили. Недалеко звідси. Шляхетного Альбрехта Барта, пана у Карчині.
125
Салад (sallet) — півкруглий шолом з вузькими оглядовими щілинами, злегка загнутими крисами і витягнутим «хвостом» ззаду.
Якийсь час панувала тиша. У ній пролунав голос Урбана Горна. І цей голос змінився.
— Як? Як це сталося?
— Дивним чином це сталося, — повільно відповів Євстахій фон Рохов за хвилину, протягом якої підозріливо розглядав Рейневана. — По-перше, у самісінький полудень. По-друге, в бою… Якби це не було неможливо, я б сказав, що у поєдинку. То був один чоловік, верхи, озброєний. Убив ударом меча, та ще й дуже впевненим, який вимагає великої вправності. В обличчя. Між носом і оком.
— Де?
— Чверть милі за Стшеліном. Барт якраз повертався з гостини в сусіда.
— Сам? Без людей?
— Він так їздив. У нього не було ворогів.
— Упокій, Господи, — промурмотав Ґранцішек, — його душу. І освяти…
— У нього не було ворогів, — повторив, перериваючи
молитву, Горн. — Але підозрювані є?Кунад Нойдек під'їхав ближче до воза, з явною цікавістю подивився на бюст Дороти Фабер. Куртизанка обдарувала його приємною посмішкою. Євстахій фон Рохов теж під'їхав. І теж вишкірив зуби. Рейневан був дуже радий. Бо на нього не дивився ніхто.
— Підозрюваних, — Нойдек відвів погляд, — є кілька. Тут поблизу вешталася досить підозріла компанія. Чи то якась погоня, чи то кровна помста, щось таке. Тут навіть бачили таких суб'єктів, як Кунц Аулок, Вальтер де Барби і Сторк із Горговиць. Подейкують, що якийсь молодик збаламутив лицареві дружину, а той не на жарт заповзявся на вертихвоста. І ганяється за ним.
— Не можна виключати, — додав Рохов, — що саме цей переслідуваний вертихвіст, випадково на пана Барта наткнувшись, запанікував і пана Барта вбив.
— Якщо так, — Урбан Горн подлубався у вусі, — то ви легко дістанете цього, як ви кажете, вертихвоста. Він мусить мати не менше семи футів зросту і чотири фути в плечах. Такому важкувато сховатися серед звичайних людей.
— Це правда, — сумно визнав Кунад Нойдек. — Слабаком пан Барт не був, першому-ліпшому хирлякові не піддався б… Але може бути, що там були застосовані чари або закляття. Кажуть, той звабник чужих жінок водночас є чаклуном.
— Матінко Пресвята Богородице! — вигукнула Дорота Фабер, а ксьондз Філіп перехрестився.
— А втім, — докінчив Нойдек, — там видно буде, що й до чого. Бо як тільки ми того перелюбника схопимо, то вже випитаємо у нього подробиці, ох і випитаємо… А розпізнати його так чи сяк не буде важко. Ми знаємо, що він молодечої статі та що на сивому коні їде. Якби вам такий трапився…
— То ми негайно про це донесемо, — спокійно пообіцяв Урбан Горн. — Удатний молодик, сивий кінь. Не проґавиш. І ні з ким не переплутаєш. Бувайте.
— А чи ви, панове, не знаєте, — зацікавився ксьондз Ґранцішек, — чи в Стшеліні іще перебуває вроцлавський канонік?
— Атож. Суд вершить у домініканців.
— А чи це його милість нотар Ліхтенберг?
— Ні, — заперечив фон Рохов. — Його звати Беесс. Отто Беесс.
— Отто Беесс, препозит [126] при Святому Йоанні Хрестителі, — забурмотів ксьондз, як тільки лицарі пана старости рушили своєю дорогою, а Дорота Фабер вйокнула на мерина. — Суворий муж. Вельми суворий. Ой, ребе, даремні твої сподівання, що він тебе вислухає.
— А от і ні, — озвався Рейневан, який уже кілька хвилин радісно усміхався. — Вас приймуть, ребе Хіраме. Я вам це обіцяю.
126
Старший із каноніків капітулу.
Усі подивилися на нього, а Рейневан тільки таємничо посміхнувся. Після чого, дуже повеселілий, зіскочив з воза і пішов поруч. Трохи відстав, а тоді до нього під'їхав Горн.
— Тепер ти бачиш, — стиха сказав він, — як воно все обертається, Рейнмаре Беляу. Як швидко слава прилипає. Околицями роз'їжджають наймані вбивці, мерзотники на кшталт Киріелейсона і Вальтера де Барби, а як кого уб'ють, то тебе ж першого підозрюють. Зауважуєш, яка у долі іронія?
— Зауважую, — відбуркнув Рейневан, — дві речі. По-перше, те, що ти все-таки знаєш, хто я такий. Мабуть, від самого початку.