Вежа блазнів

Рейневан, Дорота Фабер і ребе Хірам бен Еліезер перезирнулися, при цьому міни в них були неймовірно сконфужені.

— Сідайте, — врешті сухо сказав ксьондз. — Тому що я би почувався жахливим ханжею, якби вас не взяв.

* * *

Не минуло й години, як перед буланим мерином, що тягнув віз священика, виріс Вельзевул, шерсть якого лисніла від роси. А трохи пізніше на тракті з'явився Урбан Горн на своєму вороному.

— Поїду з вами до Стшеліна, — запросто кинув він. — Звичайно, якщо ви не заперечуєте.

Ніхто не заперечував.

Долею розбійників ніхто не поцікавився. А в мудрих очах Вельзевула не прочитувалося нічого. Або ж прочитувалося все.

* * *

І так вони собі й простували по стшелінському тракту, долиною ріки Олави, то серед густих лісів, то серед вересових полів і широких лугів. Попереду, як вістовий, біг Вельзевул. Собака патрулював дорогу, часом зникаючи в лісі, нишпорив по заростях та у травах. При цьому він не ганявся з гавкотом за зайцями або наполоханими сойками. Це було нижче гідності чорного собацюри. Урбанові Горну, таємничому незнайомцеві з холодними очима, що їхав поруч із возом на своєму вороному жеребцеві, не доводилося сварити або підкликати собаку.

Священиковим возом, у який було запряжено буланого коня, правила Дорота Фабер. Рудоволоса бжегська блудниця випросила це для себе у ксьондза, явно вважаючи, що це може бути платою за проїзд. А візником вона виявилася пречудовим, давала собі раду з возом із великою вправністю. Завдяки цьому ксьондз Філіп Ґранцішек, який сидів поруч із нею на козлах, міг, не побоюючись за екіпаж, подрімувати або дискутувати.

На возі, на мішках з вівсом, також дрімали або розмовляли — залежно від обставин — Рейневан та рабин Хірам бен Еліезер.

За возом, прив'язана до драбини, дріботіла худюща євреєва кобила.

Так вони собі і їхали, дрімали, дискутували, зупинялися, дискутували, дрімали. Потім трохи попоїли. Випили баклажечку горілки, яку витяг був із сапета [112] ксьондз Ґранцішек. Випили й другу, яку витягнув з-під шуби ребе Хірам.

Незабаром, одразу за Бжезьмежем, виявилося, що і ксьондз, і рабин їхали до Стшеліна з практично однією й тією ж метою — на прийом до каноніка вроцлавського капітулу, який відвідав місто і прихід. Але якщо ксьондз Ґранцішек їхав, як він сам зізнався, на виклик, щоби не сказати — «на килим», то рабин усього лише сподівався отримати аудієнцію. Ксьондз був переконаний, що шансів у рабина небагато.

112

Дорожня скриня, яку, щоби зробити їі легшою, іноді сплітали із лози, як кошик.

— Велебний канонік, — мовив він, — має там силу-силенну роботи. Цілу купу справ і судів, безліч прийомів. Важкі-бо настали для нас часи, ох, важкі.

— А ніби, — натягнула віжки Дорота Фабер, — часи коли-небудь були легкими.

— Я говорю про часи, важкі для Церкви, — уточнив ксьонз Ґранцішек. — І для істинної віри. Шириться-бо, шириться кукіль єресі. Зустрінеш когось, він тебе привітає в ім'я Господнє, а ти і не знаєш, чи він, бува, не єретик. Ви щось казали, ребе?

— Возлюби ближнього свого, — пробурмотів Хірам бен Еліезер, невідомо, чи не крізь сон. — Пророк Ілія може з'явитися в будь-якій іпостасі.

— Ет, — зневажливо махнув рукою ксьондз Філіп. — Жидівська філософія. А я кажу вам: уважність і праця, уважність, праця й молитва. Бо дрижить і хитається Петрова твердиня. Розповзається, шириться довкола кукіль єресі.

— Оце-ось, — Урбан Горн притримав коня, щоб їхати поруч з возом, — ви вже говорили, патере.

— Бо такою і є правда, — ксьондза Ґранцішека, видно, зовсім покинула сонливість. — Скільки її не повторюй, така правда. Шириться єретицтво, множиться віровідступництво. Як гриби після дощу виростають лжепророки, готові своїми брехливими повчаннями спотворювати Божий Заповіт. Істинно, істинно пророком був апостол Павло, коли писав до Тимофія: «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматися, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться» [113] . І запевнятимуть, змилуйся Христе-боже, що в ім'я істини чинять те, що чинять.

113

Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4; 3, 4.

— Усе на цьому світі, — зауважив знічев'я Урбан Горн, — діється під гаслом боротьби за істину. І хоча зазвичай мова йде про дуже різні істини, тільки одна з цього виграє. Істинна істина.

— Єретично воно прозвучало, — наморщив чоло ксьондз. — Те, що ви оповіли. Мені, дозвольте вам сказати, у сенсі істини більше по дорозі з тим, що магістр Йоганн Нідер у своєму «Формікаріусі» написав [114] . А порівняв він єретиків із тими мурахами, які в Індії живуть та які з піску золоті піщинки працьовито визбирують і до мурашника зносять, хоча жодного пожитку з того металу не мають, бо й не з'їдять його, і нічого з того не урвуть. Так само, пише у «Формікаріусі» магістр Нідер, і єретики, котрі у Священному Писанні копирсаються і зерна істини в ньому шукають, хоча й самі не знають, що їм з цією істиною робити.

114

[Примітка автора] [6] «…що магістр Йоганн Нідер у своєму «Формікаріусі» написав» — «Formicarius» Нідера, звичайно, анахронізм, цей сумнозвісний домініканський твір виник лише в 1437 році.

— Дуже гарно це сказано, — зітхнула Дорота Фабер, підганяючи мерина. — Про отих мурах, тобто. Ох, справді, коли я когось такого мудрого слухаю, то мені аж під ложечкою ссати починає.

Ксьондз не звернув уваги ні на неї, ні на її ложечку.

— Катари, — правив він далі, — чи, інакше кажучи, альбігойці, що руку, котра прагнула їх у лоно Церкви повернути, яко вовки кусали. Вальденси і лоларди, які насмілювалися зневажати Церкву і Святого Отця, а літургію собачим гавкотом називати. Мерзенні відступники богомили та їм подібні павликіяни. Алексіяни і патрипасіяни, що наважуються заперечувати Святу Трійцю. «Брати» ломбардські, ці ганчірники і розбійники, у яких на совісті не один священик. Їм подібні дульчиністи, прихильники Фра Дольчіно. Item різні інші відступники: присциліяни, петробрузіяни, арнольдисти, спероністи, пасагіяни, месаліяни, апостольські брати, пасторели, патарени й аморикани. Поплікани і турлупіяни, що заперечують divinitatem [115] Христа і відкидають таїнства, а поклоняються дияволу. Люциферіяни, назва яких явно свідчить, кому вони по-блюзнірськи поклоняються. Ну і певно що гусити, вороги віри, Церкви і папи… [116]

115

Божественність (лат.).

116

Вальденси (ліонські бідняки) — послідовники ліонського купця Петра Вальда, який у 1173 р. роздав своє майно, навернувся до життя в апостольській бідності та закликав своїх послідовників проповідувати Писання, перекладене народною мовою. Лоларди — народні проповідники, учасники антикатолицького селянсько-плебейського руху в Англії й інших країнах Зах. Європи (вперше з'явилися в Антверпені на поч. XIV ст.). Арнольдисти — послідовники Арнольда з Брешії. Присцилліани — прихильники Присцилліана, єпископа Аквілеї. вважали земний світ творінням Сатани. Петробрузіани — прихильники Петра з Брюї. Поплікани — інша назва павликіян. Патарени — інша назва катарів. Той, хто зацікавиться цим докладніше, може довідатися про решту єретичних рухів у відповідних джерелах.

— А щоби було смішніше, — вставив з посмішкою Урбан Горн, — усі названі вами єретики себе якраз і вважають істинно правими, а інших мають за ворогів віри. Що ж до папи, то визнайте все ж таки, отче, що часом важко буває з багатьох вибрати єдиного істинного. А щодо Церкви, то всі в один голос кричать про необхідність реформи, in capite et in membris [117] . Вас це не змушує замислитися, велебний отче?

— Я не дуже розумію слова ваші, — зізнався Філіп Ґранцішек. — Але якщо вам йшлося про те, що в лоні самої Церкви зростає єресь, то ви праві. Дуже близькі до гріха єресі ті, які у вірі блукають, у писі своїй із побожністю переборщують. Corruptio optimi pessima. [118] От хоч би казус усім відомих бичувальників, або флагелянтів. Ще в 1349 папа Климентій VI оголосив їх єретиками, прокляв і звелів карати, та чи це допомогло?

117

«У голові та членах» (лат.) — тобто «Зверху — і донизу», тобто як у середовищі церковної верхівки, так і серед простих віруючих. Один із ключових лозунгів Реформації.

118

«Падіння найкращого є найгіршим падінням» (лат.). Інакше кажучи, найстрашнішим є падіння найдоброчесніших, їхня деморалізація.

— Нітрохи не допомогло, — заявив Горн. — Вони й далі вешталися по всій Німеччині, людям на потіху, бо дівок серед них була незліченна кількість, а ті займалися самобичуванням до пояса голі, з цицьками наверха. Часом із дуже навіть гарними цицьками, і я знаю, що кажу, бо бачив їхні походи в Бамбергу, у Госларі й у Фюрстенвальді. Ох як підскакували в них ці циценьки, ох як підскакували! Останній собор знову їх засудив, але це теж нічого не дасть. Прийде яка-небудь моровиця чи інше лихо, і знову почнуться процесії бичувальників. Їм це, мабуть, просто-на-просто подобається.

— Один учений магістр у Празі, — включився у диспут трохи розморений Рейневан, — доводив, що це хвороба. Що деякі жінки саме в тому знаходять блаженство, що голими хльостають себе в усіх на очах. Тому-то серед флагелянтів було і є стільки жінок.

— Я не радив би посилатися на празьких магістрів у нинішні часи, — в'їдливо зауважив ксьондз Філіп. — Але щось у цьому таки є. Брати Проповідники доводять, що багато зла йде від тілесної хтивості, а вона в жінках непогамовна.

— Жінкам, — несподівано озвалася Дорота Фабер, — ліпше дайте спокій. Бо й самі ви не без гріха.