Вирвані сторінки з автобіографії

ТАТО

...Наш майбутній тато відпустив молоду дружину вчитися на стаціонар Чернівецького педучилища. А тоді вже і я знайшлася. Швидко. Тітка Гафія каже, що я дитя першої - шлюбної - ночі. Мені завжди гарно від такого знання.

Але тато не відривав маму від навчання. Їздив із дитиною у гості на квартиру, яку наймала мама із однокурсницею Анною Минайлюк у півпідвалі на вулиці Островського у робітника Чернівецького гумовзуттєвого заводу Яші Рабиновича(До слова: Анна Миколаївна Минайлюк стала мамою мого однокласника Миколи - випускника Львівської політехніки, теперішнього головного інженера нафтопроводу «Дружба»).Рабиновичі дали мамі ключ від квартири, довіряли їй сімейні видатки й таємниці, й ніколи не замикали від неї кімнату ,де зберігались фамільні коштовності. А Сруля Срульовича Рабиновича, окрім дружини Дори, Яшою називали всі: не «положено» було в радянські часи місцевих людей окремої національності називати власним іменем, як «не положено» було місцевих буковинців-автохтонів призначати на керівні посади. Номенклатура на Буковині завжди була «приїжджа».

Один із моїх осмислених дитячих спогадів - гостювання Рабиновичів (Яші зі своїми дітьми Євою і Фімою) у нашій новій хаті в Розтоках. Це вже десь 1965-1966 роки. Згодом Рабиновичі, як і майже 30 тисяч чернівецьких євреїв, виїхали на свою землю обітовану. Цікаво було б дізнатися про їхню подальшу долю. Бо я, як у тумані, а все ж пам'ятаю довгов'язу постать трохи старшого за мене Фіми з рудим кучерявим волоссям, що гасає нашим подвір'ям, а його тато Яша шипить гусаком на неслухняного сина: «І ви мнє будєте сказать, что ето прілічно?!»

МАМА

Коли я слухаю мову або читаю «опуси» декотрих нардепів, мені кортить, щоб моя мама-вчителька написала з ними диктант. Так, як учили в тодішньому педучилищі, бігме, не навчали в мої часи і в університеті. І точно, не навчають в університетах теперішніх. Навіть за гроші. Але мама Павліна згодом, уже з трьома дітьми на руках, таки закінчила історичний факультет Чернівецького держуніверситету. За тридцять вісім безперервних років учителювання в одній школі заробила два ордени – Жовтневої революції (20.08.86, посвідчення № 102645) і «Знак Пошани» (10.07.81, посвідчення № 1452804), а також звання « Відмінник народної освіти » - (посвідчення від 7.01.86).

Ви чули, щоб у ті часи сільським учителям давали такідержавні нагороди за просто так чи за гарні очі? Мама вивчила стількох і таких, що можна би книгу писати лише про це. І знов грішна думка... коли я подеколи читаю україно- і людиноненависницькі епістоли, писані шулерськими руками, мені кортить, щоб моя мама прочитала нотацію таким «діячам» на тему міжнаціональної толерантності й мультикультурності, а найчастіше - просто історії. На прикладах живих і мертвих, відомих і незнаних. Але тих, хто укладає конституційні засади міжлюдських відносин без парламентів і дипломованих провокаторів. Мама стількох навчила цьому за час свого вчителювання! А її навчили - батьки і закони співжиття в усі часи толерантних буковинців. Дуже повчальний досвід.

ТАТО

...А наш тато, що з 15 років пропрацював у колгоспі, прищепив своїм дітям те, що передається тільки в родині: працьовитість і почуття справедливості. В армії в Люберцях (під Москвою) тато шоферував. Дотепер на фотографіях усіх однополчан називає поіменно.

А вчитися не мав змоги. Безпаспортному колгоспникові повоєнного часу дорога до міста була «заказана». Його університетами стала важка фізична праця: в лісі, на пилорамі. Тому наш тато все вміє робити руками - від гри на цимбалах і сопілці до дерев'яних карнизів і «півників» із жерсті. Хіба що фальшивих грошей не вміє робити. Але, коли свого часу тата призначили колгоспним комірником, він вступив до Кіцманського сільськогосподарського технікуму (це я вже школу закінчувала, вже два братики-близнюки протирали черевики у футбол). Та за рік тато покинув науку - не давалися йому формули із хімії і фізики. Пам'ятаю, як тато сердився то на себе, то на стиль навчання: «Загублять людську працю... Ми всі там - працюючі колгоспники. Від корів і коней. Нам конкретні знання потрібні, а не формули. Формули - для молодих, в інститутах... а тут би краще вчили краще ґаздувати...»

Я ніколи не здогадувалася татового диплома. Але коли навідуюся до батьків, неодмінно лізу на горище хати, розкриваю величезну паперову коробку і перебираю - перебираю старі квитанції і касові ордери. Коли тато працював комірником, подеколи котрийсь із їздових привозив до нас додому то мішок кукурудзяної муки, то комбікорму, то жому. І вивантаживши те добро в комору чи стодолу, незмінно подавав мені папірець із печаткою - «касовий ордер»: «Поклади на місце, - казав їздовий.
– Тато казав, що знаєш, куди». Я заносила квитанцію про сплату виписаного в колгоспі товару у верхню шухляду дерев'яної шафи у спальні, підтверджуючи увечері татові наявність того фінансового документа. Часом думаю: навіщо батько дотепер тримає ті пожовтілі папери?!

...Але подеколи мені кортить нагодувати ними тих, хто безсоромно й нахабно перед усім світом чваниться своїми розкошами: «Вони не ваші, ті розкоші! Ви вкрали і привласнили їх у таких, як мій батько». Це свята правда. Колись, на початку 90-х, тато віддав свої сертифікати на зароблене всім життям одному підприємству, яке зранку до вечора з радіо і телевізора видурювало ті частки народного добра у совісних і довірливих, як тисячі й мільйони таких, як мої батьки... На тім татові дивіденди й закінчилися, не починаючись.

Чи слід дивуватися, що в нашій родині так гостро розвинуте почуття справедливості? Адже яблука від яблуні, якщо й котяться, то не так чуже й далеко...

БАТЬКИ І ДІТИ

...Подеколи, коли тато дратується перед екраном телевізора, виловлюючи ВСІ новини, він каже мамі: «Жінко, ми з тобою також олігархи. У нас троє дітей. У нас п'ятеро внуків. Ми ні в кого нічого не вкрали. Ми нікого не вбили. Не обмовили. У нас чиста совість. Хіба це не багатство?»

...Із своїх скромних зарплат колгоспника й сільської вчительки батьки завжди викроювали копійку. Брали кредит - «розстрочку» - і вкладали ці гроші в дітей. Як? Дуже просто? Мама передплачувала до десятка газет і журналів, виписувала словники і книжкові новинки через мережу «Книга поштою» (дотепер пам'ятаю адресу; Київ, вул.Попудренка, 38). Возила дітей у Чернівці в театр. Напередодні першого класу моїх братиків - 1976 рік - батьки зробили нам мандрівку в Москву. Була тоді «Третьяковка», концертний зал Кремля, Большой театр і Мавзолей Леніна (це окрема смішна і повчальна водночас тема). І це також окрема тема, як батьки позичали гроші, щоб придбати одному із синів-школярів саксофон всесвітньовідомої чехословацької фірми «Супер Аматі», ціна якого тоді становила 650 радянських рублів, а іншому - фортепіано, бо обидва вчилися у сільській музичній школі. Один із них закінчив музучилище із класу диригування. Але музикантом не став, а став кандидатом юридичних наук. Та, власне, і я баяністом не стала, хоча батьки мені так само придбали інструмент, бо вчилася і я по класу баяна і, мабуть, ще й тепер зіграла би непомильно «Суліко». Тоді навчання трьох дітей у музичній школі коштувало луже багато (порівняно із зарплатою). Тато мав 75-80 рублів. Мама (завуч школи з виховної роботи) - 90-110. Чоботи фірми «Цебо» тоді коштували 120, перстень із бурштином - 180. Персидський килим - 350. Підвищена студентська стипендія - 50 рублів. Туш для вій - 16. Автобусний квиток із Чернівців до Розтік (через перевал Німчич) - 1 руб. 40 коп. Наша мама їздила на сесії в університет, маючи в кишені 3 рублі. 2,80 вона витрачала на дорогу. На 20 копійок привозила трьом дітям дві вафельні трубочки. Начинка в них була така, що нині й не порівняєш ні з чим!

ЖИТТЯ СКЛАДАЄТЬСЯ З ДЕТАЛЕЙ

...Життя складається з деталей і ці деталі мають назву.

...Коли 1977року маму викликали на бюро райкому партії (вчителька, комуністка, завуч школи), перед усім складом бюро (самі чоловіки!!!) зачитали лист «доброї» людини із села: мовляв, як може виховувати наших дітей така

вчителька, свекор-удівець якої щонеділі ходить до церкви у свіжовипраній і прасованій вишитій сорочці?! Хто пере йому сорочку, як не невістка?! Переказувати тодішню партійну дискусію - шкідливо для здоров'я. Але мамине резюме було наступне: «Мій свекор живе в моїй хаті. Він батько батька моїх дітей. А ви, кожен із вас, хотів би мати таку невістку, яка би не прала сорочок батькові свого чоловіка?! Ви мені пропонуєте його здати в будинок перестарілих?»

Тоді нашу маму захистив перший секретар Путильського райкому партії Андрій Васильович Коцюба : «Я би хотів мати таку невістку, як Павліна Власівна!» Мамі дісталася догана - за прасовані свекрові сорочки.

Але чи ви розумієте суть того часу?! Адже мама була за крок від виключення з партії. На ті часи дітям була би заказана дорога в науку. Бо щоразу, в усіх університетських анкетах я справно пояснювала, що робили мої батьки під час окупації. Уперше (свята наївність!) я написала: ходили під столом (уявляєте!). А воно ж було правда: моя мама - 1940 року народження. Тато - 1934. Та й окупація на Буковині була не така, як в усій решті України. Отака історія, доктори історії без текстів дисертацій!