Вирвані сторінки з автобіографії

До речі, Андрій Васильович Коцюба щороку 2 серпня вітає нашу маму із днем народження.

...Та це не єдиний «цурис», як кажуть на Буковині, тобто не єдина пригода із тодішньою владою, яку може згадати наша мама. Тепер вона все це розказує із величезним задоволенням. І навіть із гумором. Тоді це могло їй дорого коштувати.

Десь під кінець 80-х у наше село нібито для зустрічі з нібито своїми виборцями приїхав тодішній депутат Верховної Ради СРСР від Чернівецької області генерал Варенников (пригадуєте, він згодом в Україні під час ГКЧП посідав чільне місце). Виборів як таких у радянський час не було. Була 99,99 - відсоткова імітація народного волевиявлення із призначенням депутатами лояльних осіб незаплямованої «українськістю» репутації, а далі кілька разів на рік були засідання сесій рад усіх рівнів, де депутати просто голосували за наперед заготовлені партією рішення.

Отож, як на радянський час, приїзду гірське село (у «край чудес и беззакония», - любить казати мама)депутата союзного рівня зі своєю свитою - подія надзвичайна. У сільському клубі зібрали людей, начальство, поговорили для «про форми» - та й по всьому. Мама каже, все було розписано, прісно так, як тепер прісним є лаваш. І ось моя мама, завуч із позакласної роботи місцевої школи, підходить до генерала Варенникова і питає, чи міг би він завітати до школи, щоб подивитися на умови навчання дітей, поспілкуватися зі школярами, педколективом? (Це тепер депутатів - цеглі ніде впасти, а в радянські часи - чи не 4-5 на всю область). «Чому б ні?», - відповів депутат-генерал і пішов пішки від клубу до школи. (У нас вдома зберігаються фотографії зустрічі Варенникова зі школярами). Поки діти, вчителі й техробітники засипали гостя запитаннями (а в нашому селі всі говірливі) - «добрі» сільські люди уже обривали телефони райкому партії, райвиконкому і райвідділу КДБ. Ще кавалькада депутатських машин підбирала свій хвіст на сільському повороті, як Павліні Власівні повідомили, що їх із директором школи на завтра викликають у райком «на килим». За самодіяльність, утрату політичної пильності та втручання у графік роботи депутата Верховної Ради Союзу. «Розбір» польотів закінчився просто: « визнати роботу партійної організації Розтоцької СШ недостатньою із подальшими організаційними висновками». Це означало виключення з партії і зняття з роботи.

Але ангели літають над розумними і не дуже розумними головами завжди. Пролетів якийсь притомний ангел тоді і над Путильським райкомом партії. Хтось сказав на тій «головомийці»: «У Павліни Власівни дві високі державні нагороди і донька письменниця, а та така - що їй рота пластирем не заліпиш. Буде ще більший скандал. Це ж все-таки була зустріч із генералом, а не з бандерівцем. Ну, а що траву біля школи до зустрічі з депутатом не фарбували... ну, що зробиш...»

Той, хто це казав, знав що каже: колись у Розтоках у вітрині придорожнього продуктового магазину задля демонстрації повного сільського благополуччя виставили зірвану з сусіднього городу петрушку - в той день через село мав проїжджати перший секретар обкому із кимось із Києва. І той, із Києва, що перевіряв роботу лісового господарства в районі і сплав лісу рікою, на прощання, після надцятої чарки, сказав: «Усе у вас добре. Все розумію. Лише не зрозумів, як на річці розминаються плоти-дараби, коли одна дараба йде за течією, а друга - проти течії?» Директор лісгоспу, зрозумівши зі спеціалістом якого рівня має справу, не кліпнувши оком, відповів: «Дуже просто! Одна дараба заходить у прибережні кущі, а друга - пливе далі». Коли б не сам директор лісгоспу мені розповідав про це - я, слово честі, не повірила би. А тепер, 2010 вірю усьому. Тобто вірю в можливість того, що буває - що й тверезий співає. Бо розум в аптеці не купиш, бо розум - варт гроші.Це не я придумала - так кажуть у Розтоках і всіх навколорозтіцьких полонинах.

ОДА

«Якщо Василь Онуфрійович включає румунську весільну музику, це значить, що має приїхати хтось із дітей», - прогноз нашої найближчої сусідки Надійки - непомильний.

Василь Онуфрійович і Павліна Власівна Матіоси добре знають, що троє їхніх дітей раді хоч щотижня святкувати їм не те що золоте весілля, а кожен день їхнього життя. Аби тільки здоров'я у тата й мами! Аби тільки ніколи не боліло сердечко. Не сльозилися очі. І щоби Бог їм відміряв іще стільки, скільки самі захочуть! Бо вони нас навчили бути справжніми і цінувати справжнє. Вони завжди цікавиться, що і як роблять їхні діти. Коли ми помиляємося, нас по голові не гладять. Але коли чують про нас добре, знаю, що мовчки і стримано, а все-таки пишаються. І хоч ми їх не обсипали сріблом-злотом, у нашій уяві - вони золоті: наш тато Василь із профілем римського цезаря, і наша мама Павліна - з очима святої Мадонни...

...І так уже п'ятдесят другий рік. Разом.

А ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ ДОЛЯ...

13 травня 1981 р. О сьомій годині ранку, у вівторок, після тридобової праці, як водиться в Розтоках, розійшлися музиканти, які відходять із весілля тільки після останнього гостя. Вони ще ліниво і втомлено йшли сумежком (стежкою між городів), як зателефонували з райлікарні й сказали Василеві Онуфрійовичу Матіосу, що помер Онуфрій Іванович Матіос.

Весілля було у мене. І дід помер мій. Багато років після другого вдівства він жив у хаті свого сина, а мого батька Василя. Батьки на своєму подвір'ї побудували йому «кухоньку» з цегли, де був передпокій, ванна кімната із залізним зеленим «титаном» для обігріву води, а також житлова кімната на 15 метрів.

Отже, похорон мав бути у нас.

Ще в неділю я у весільній фаті й зі своїм молодим цілувала діда у лікарняній палаті Путильської лікарні, і вся лікарня «висіла» тоді у відчинених вікнах; ще не зів'яли квіти, подаровані на лікарняному подвір'ї тодішнім директором нашої школи Євгеном Миколайовичем Константинюком і першою красунею району Лялею Шутак , що відбували тоді стаціонарне лікування (легка їм глина!), в Путилі, - а зараз ось сусідські жінки скручують весільні квіти і знімають килими з весільної «палатки», де ще кілька годин тому «набувалося» майже 250 весільних гостей.

Там, де 9 травня клали весільний вінок на мою голову і велика естетка, вчителька ручної праці Ганна Дмитрівна Гав'юк зодягала молоду у біле, «закріплюючи» мої товстезні коси під фатою 64 (шістдесятьма чотирма!) шпильками-«гарналями», - там 13 травня стояла домовина. А на столах, де іскрилося непокірне весільне шампанське, - рівно палахкотіли страшенно яскравим світлом поминальні свічки.

Ще вчора я була в білому, а сьогодні я зичила чорні одежі. І тією самою вулицею, де я йшла «княжною» до клубу, що стояв «перед» Йорчихою, я сьогодні ішла за дідовою труною «за клуб» - «поза» Йорчиху.

...В університет я приїхала в чорному - і не пам'ятаю, щоб «виставляла» за весілля чи за поминки. А в гуртожитку №2 на вулиці Стасюка мене чекав лист від моєї подруги з Харкова, в якому вона питала, чи в мене все добре, бо їй снився сон, що я в білому іду широкою вулицею, а на спині у мене - чорний хрест. А тим часом, «добрі сільські люди» пустили в Розтоках чутку, що дід насправді помер за тиждень до весілля і його тримали в «холодильнику», на що одна сільська жінка, що працювала санітаркою в райлікарні відповіла одній із «передавачок» правди суто по-жіночому.

Ці люди ходять до церкви і припадають на коліна перед образами...

А ви питаєте, чому я така точна в деталях, щоб не сказати нудна, і звідки я знаю життя. «Асфальтні» естети приписують мені писання мелодрам чи імітацію народництва. Якби я колись працювала санітаркою, я би таким відважилася відповісти по-жіночому. Але у мене є диплом медсестри і медсестринські навики на практиці, тому мені ліньки говорити з лінивими до життя.

А життя я знаю з Життя.І більше ні з чого.

Мені й вигадувати багато не треба. Хіба лише маскувати справжні імена тих, кого би я не хотіла поранити своїм словом.

НА ТАТОВІЙ ОТЕЧЧИНІ

4 серпня 2006 року я із батьком - Матіосом Василем Онуфрійовичем - стояли на місці колишнього родинного обійстя мого прадіда Івана Андрійовича та мого діда Онуфрія Івановича Матіосів на хуторі Cipук.

Мій прадід Іван по татовій лінії загинув у Першій світовій війні. Його син Онуфрій у Сіруку звів добротний будинок під бляхою, в якому 1934 року й народився мій батько Василь і де до п'ятирічного віку жила і я. Якщо хто має четверте видання моєї книги «Нація», то може на фото обкладинки роздивитися дві білі цяточки нашої колишньої хати й господарських споруд. Ця румунська бляха разом із будинком «переїхали» згодом з хутора в Розтоки. Бляху на хаті батьки поміняли років зо шість тому.

До осені, а точніше, до Покрови 1947 року - часу найбільш масової депортації населення Західної України - в Сіруку було «тринадцять хат ґаздів», каже тато. На Покрову чи не третину хутора забрали. Решту - депортували в село, щоб не допомагали «лісовикам». У п'ятдесяті на хутір вернулося кілька сімей. За моєї пам'яті, до 1965 року, там мешкало лише чотири родини. Тепер у Сіруку залишилася єдина сім'я - Марії Романюк, діти якої не так давно власним коштом протягнули на хутір лінію електропередач. І Маріїн зять-лісоруб із дружиною, що доглядає двох маленьких діток, перемовляються тепер мобільними телефонами. На моїй пам'яті Маріїні діти в село до школи ходили по черзі - через тиждень, оскільки сніги стояли до пояса, а в хаті були одні дитячі чоботи. (2009 року Маріїні діти з Марією перебралися в село).