Вирвані сторінки з автобіографії

Не важить - це письменник-постмодерніст чи письменник-традиціоналіст.

«Почувствуй разницу!» - підтвердили мій висновок із телевізора взірця 2010 року.

...А я до сьогодні вдячна Василеві Івановичу Фольварочному за його науки. Бо, коли він від редактора Путильської «районки» Михайла Івановича Крилатого(земля йому пухом!) дізнався, що в Чернівцях на засіданні обласного літоб'єднання під час першого обговорення моїх «восьмикласних» віршів (у 15 років!, в радянські часи!) зі мною говорили про літературу «по-дорослому», і я після першої професійної критики (як це смішно тепер, але повчально!) так «розбалансувалася», що згодом розплакалася в кабінеті Крилатого (це я, тодішній юний кореспондент «Радянських Карпат», чи не найактивніший дописувач «районки»!), і Крилатий, чортихаючись-матюкаючись, зателефонував у Спілку її голові, - то Василь Фольварочний приїхав у школу в Розтоки!!!

Господи-Божечку,чуйнийі чутливий! Як те життя мене крутило-вивертало... Мене ніхто ніколи і ніде «не страхував», окрім Господа Бога і самої себе: коли розумом, коли не дуже, коли смиренням, коли бунтом, коли як. Всяко бувало. Але я буду вмирати, а все одно пам'ятатиму ту кількагодинну розмову голови спілки із школяркою - у шкільному класі, у 15 неповних років, зодягнуту у шкільну коричневу форму, із білими бантами у грубезних своїх косах, складених на голові навхрест. Дуже делікатну розмову про дуже жорсткі, ба, навіть жорстокі закони творчості, якщо ти творчістю займаєшся не для розваги і не озираючись, що скаже свекруха, сусіди чи друзі, розмову про дуже великі складнощі в літературі для письменника-жінки, про заздрощі колег і підступність зненацької слави, про «караючий меч» таланту, про...

Ви уявляєте, що думає дівчинка з білими бантами у косах до литок, коли ще дуже молодий чоловік говорить про такі страшні, бо далекі від її уявлень, речі?! Правильно, дівчинка не думає - вона тремтить від стримуваних сліз, бо не розуміє такої мови. Вона би хотіла говорити зі світом віршами, бо дівчинка у 15 років, не маючи поняття про стосунки двох, ще до «розборок» у літстудії вже написала, ніби винесла вирок: «А кохання - наче пісня лебедина, А розлука - наче скошена трава»,а ви дівчинці про муки творчості, підступність слави, мстивість таланту і хрест відповідальності за слово!

А ви уявляєте нинішніх голів усіх узятих творчих спілок України, хто їздив би тепер сільськими бездоріжжями у пошуках шкільних талантів і роз'яснюванні пекельності шляху і долі, якщо ти обираєш Слово?!?! Чи Слово обирає тебе?...

...Так, я не говорила з майданів ніколи.

Але я майже завжди писала. І завжди про те, що пекло у той час найдужче, бо пекло думок завжди давало мені саме ті Слова, які я повинна була видихнути. Не для когось. Завжди насамперед для себе.

Так було на початку 1992 року, коли я, набивши мозолі у Чернівецькому обласному архіві, опублікувала цикл публіцистичних статей з буковинської історії.

Після того до мене пішли листи...

А нинішні молоді журналісти через раз питають: звідки ви берете сюжети? Ось я й розповідаю зараз - звідки. З жорстокого життя. І з життя безсумнівно прекрасного.

Коли на початку дев'яностих я нарешті дісталa змогу попрацювати в архівах, я щоразу брала із собою валідол: поріг болю від інформації був надто високий, а рецептори, які відповідають за больове подразнення, ще не атрофувалися. Із дуже незначної частини того, що залишилося в буковинських архівах із передвоєнних і повоєнних років, я відшукала унікальні документи. Ось воно - оте жорстоке, що пекло мене 1992 року:

«...І ВИГНАННЯ ЇХ ІЗ СІЛ»

« 1949 рік став роком завершення колективізації на Буковині».

« Куркулі та їх агенти - українські буржуазні націоналісти стали на шлях шкідництва, злісно агітували проти колгоспів» (с. 47).

« У відповідь на контрреволюційні дії куркульства піднялися бідняцькі і середняцькі маси, вони ставили перед органами радянської влади питання про експропріацію куркулів і вигнання їх із сіл. Трудове селянство під керівництвом партійних та радянських органів повело тверду і послідовну лінію на ліквідацію цього останнього експлуататорського класу, знищило своїх класових ворогів, назавжди покінчило з одноосібним господарюванням і впевнено стало на соціалістичний шлях

» (с. 48). (З «Історії міст і сіл УРСР. Чернівецька область»).

ЧОМ? ЧОМ! ЧОМ... ЗЕМЛЕ! МОЯ?!

«Гарна була земля.

У своїх барвах жива і свіжа, шкода лиш, що не говорила.

Івоніка любив її.

Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого.

Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви».

«Ліс панський. Власність приватна».

(Ольга КОБИЛЯНСЬКА, «Земля»),

«Дзвоня дзвони на дзвіниці та й кінця не мают -

Наших файних чесних газдів з торбами пускают.

Дзвоня дзвони на дзвіниці - си коля з морозу:

Нас від хати забирают, женут до колхозу...».

(Співанка з Великого Кучурова Сторожинецького району Чернівецької області).

Художньо-документальний портрет життя в буковинському інтер'єрі

надруковано в обласній газеті «Буковина» 2,7, 14, 16, 21 липня 1992 року, подано із незначними скороченнями

Можливо, мої нотатки комусь видадуться надто суб'єктивними, емоційними, комусь - надто саркастичними. Напевно, вони такими і є.

Опісля багатьох оголених «білих» (а швидше чорних) плям учорашнього, здається, важко знайти те, що приголомшувало б. Та я й не ставила за мету приголомшувати тебе, читачу, пропонованим матеріалом. Я прагнула зрозуміти механізм отого процесу, який у кінцевому рахунку посварив нас - дітей землі - з землею.

Я зрозуміла, що одна справа - знати, що робиться, і зовсім інша річ - знати, як воно робиться. Ось саме це - простежити шлях і методи вилучення з нас гідності - я й поставила собі за мету, пишучи «Портрет з життя в буковинському інтер'єрі». Однак Буковина - настільки специфічний регіон України в будь-якому аспекті, що я спершу взялася за земельне питання. Буковина на ньому «зав'язана» не тільки через те, що «Землю» написала велика Кобилянська. Деінде, можливо, братів Федорчуків і не було... До того ж, сьогодні для Буковини це надто актуально - земля. Земля крізь призму людей, з яких методично вилучали людське...

Складаю щиру подяку працівникам Чернівецького обласного архіву М.Д.Никирсі, П.П.Гріору працівникам обласної прокуратури за надану допомогу у підготовці матеріалу.

Автор

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

...А, власне , звідки йому, бессарабіянові Колтонюкові, знати, що гуцулам таки треба віддати гори? Де він те видів, що «гуцул смереку візьме, відро води в руки і понесе на вершину, аби лисою не була»?! Хто йому розказував про таке у його Клішківцях, чи в Хотині, що він так вірить в оцей нарід? А Колтонюк із народом (чи з начальством?!) розпочав довготривалу тяжбу за відібрані 45 років тому батьківську хату і землю! Чи він, «людина-загадка», «нетиповий екстреміст» не бачить: ті, що мали би тримати сапу в руках, ідуть з дрюком на нього? І не через те, що Колтонюк - екстреміст насправді, а лишень тому, що вони - всі решта - не такі, як він.

Може, в душі такі ж, однак, у вчинках... Жоден з них - зламаних, одурених, принижених, «задл я відновлення честі і доброго імені свого батька іматері» не повстав так явно, так непримиренно і до кінця, як це зробив він, Дмитро Колтонюк з Хотина. Здається, він один із небагатьох, хто знає про цю моральну категорію - честь. І тому, хто насмілився б сказати, що викладач Хотинського сільськогосподарського технікуму Д. Колтонюк - найбезчесніша людина у світі, я не плювала би межи очі: я б йому показала обшарпану папку з написом « У справі батька. Спадщина».