Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:

Але, певно, всі мольфарі, відьмаки і відьми разом узяті безсилі перед отим каліцтвом, що прийшло сюди, в зелену і солодку мою Буковину, в сороковому році. І не питайте, що стало з людьми, що вони тепер робити коло землі не хочуть. Може, де й не хочуть. Але не тут, де навесні в селянина від роботи нігті ламаються, де хати кращі від шкіл і палаців.

ЗЕМЛЯ - ЗАВЖДИ БОЙОВИЩЕ

Здається, на цьому клаптику колгоспної землі над потоком каміння більше, ніж насіння. А ні, Д. побила сусідку О. за тих 30 соток, які несправедливо поділила сільрада між обома бажаючими. О. «відлежується» в лікарні. Її родичі між собою поговорюють, що їх так багато, що їм варто лише Д. «пощипати» - і з неї мало що лишиться.

Чим не сюжет для Кобилянської?

...Не знаю, чи годен втихомирити земельні пристрасті на Буковині і в Галичині отой закон що схожий на дишло? Бо скарги течуть ріками з сіл - до Президента. Від Президента - в села, д земля тріскає від нетерпіння відчути на собі ласку непримусову, турботу не з-під палиці.

На перше квітня 1992 року у Чернівецькій області було зафіксовано 499таких, хто захотів займатися фермерським господарством і 3932, -що хотіли би взяти землю в обробіток. Не знаю, хто і на яких рахівницях рахував ці цифри, однак знаю, що тільки у Клішківцях Хотинського району 3 квітня 1992 року в сільраді лежало 1028 заяв на збільшення присадибних ділянок до півгектара.

...І ТРОХИ БЕЛЕТРИСТИКИ

...Розказував мені один немолодий уже, але ще моторний дідок, як «заохочували» до повоєнних новостворюваних колгоспів не таких вже й наївних у житті буковинців.

«Отако кликали людей до сільради, як румуни колись до жандармської дільниці. А там на столі лежало дві папки. По сільраді ходив воєнний чоловік і вказівним пальцем тицяв у свіжоструганий і непокритий стіл: «У цій папці записуються до Сибіру, а в цій - до колгоспу...» Скажи мені, донцю, що мав діяти я, учорашній ґазда з десятьма гектарами землі, відібраними без моєї волі, коли вже перша партія соціалістів, цараністів, комуністів і просто ґаздів направилася в Сибір ще в 41-му, якраз за тиждень до війни?! Але я був ґаздою. І моя вчорашня полонина дивилася на мене нескошеною травою. Мій ліс шумів до мене незрубаними смереками. Моя земля стогнала неораною і по Юрієві. І я записався до колгоспу. Не забудь, що я був хитрим буковинцем і знав, що друга партія поїздів до Сибіру вже чистить свої колеса...

Мене зробили фундатором колгоспу, до якого я пішов понад свою волю... Мене кликали в президію, де я згорав від устиду поміж челяді в галстуках і чорних піджаках. У них були круглі мозолі на животах і добірна «мать», а у мене - одна, у квадратик, святошна сорочка і ціле поле мозолів на руках. Мене не забували нагороджувати грамотами і медалями при начальстві, а за роботою не забували покрикувати, так, як би я і з медалями був у наймах. А я був чоловік робітний. Але не був далі ґаздою. Ти розумієш? Не був господарем, бо мені не позволено було тримати пару бичків чи дробу (овець.
М.М.), коня або косити полонинську траву для своєї маржини. А траву десь у жовтні громадили сільські учителі з дітьми. Мені не позволено було нормально, без махінацій і обману свобідно!
– возити грушки чи горіхи зі свого саду на Урал чи у Прибалтику. Бо то був нетрудовий дохід. А я би сказав, що то все були трудові недоходи. Отак і дожилися...

Кажеш, тепер трохи інакше? Ага, інакше: шлею трохи попустили - бери, діду, землю в оренду.

Це таке, якби казали: женися, діду, але не навсігди, а лиш на трошки, зичимо тобі жінку, але потому маєш її вернути такою, як узяв. Ну, а ти подумай: раз не твоя, позичена, - то ти так іобходитися будеш з нею, як із позиченою. Як із сливи, витиснеш усі соки. Оце така є і оренда. А там і «гайдуки» знайдуться (це дід так начальників від землі - бригадирів - називає).Ні, поки земля не моя навіки - я на ній, як злодій».

...Скільки ще лишилося, таких дідів на Буковині?

Ті, хто пише заяви про збільшення своїх земельних наділів, ужене хочуть бути злодіями. Але закони такі, що не можуть зрозуміти

господарів чи бажаючих бути такими. Господарі ж не можуть зрозуміти законів, які зв'язують руки і женуть подалі від землі.

Господар не в змозі зрозуміти, чому, як каже Василь Фуга з Хотина , « коли нас грабували - було кому і було законно. І усі конституції були на їхньому боці».Тепер же, коли страх, що є не порадником, а зрадником, поволі виповзає із закутків душі селянина, як з останньої криївки, новітні безчесні закони знову окільцьовують цю душу і роблять її зневіреною ще більше. Бо коли я хочу робити, а мені не дають, я потрапляю у безвихідь. У безвиході я озлоблююся і стаю непоступливою, як Колтонюк, або агресивною, як Д., що побила свою сусідку.

Чому ми в такому разі заокруглюємо очі від подиву і невдоволення, коли чуємо про пристрасті «навколо отієї гарної..., живої і свіжої, шкода лиш, що не говорить» землі-годувальниці, землі-самодержиці життя?... Ті, хто чинить із нами не по совісті, але начебто за законом, не є залежними від людей. Але ще великий Робесп'єр помітив, що «той, хто не залежить від людей, одразу стає незалежним від своїх обов'язків, а безкарність - це мамка і нянька злочину, і коли урядовець не знає страху, народ завжди в рабстві».

Ось так.

ДАЮ ВАМ ПОЛЕ... КОНЯ...

І ДОБРУ СОВІСТЬ

«Як загнали в калагоз ня - тілько світа ввидів,

А ти, мамко, ня питаєш, чом синок твій знидів?

В калагозі лани ворю та й собі співаю,

Бо мав поля штири фальчі, а тепер не маю».

(Із буковинської народної пісні).

Вони не знали страху. Ті, що водили перами робітних і совісних буковинців, заганяючи їх із волі у рабство. З приватного - у колективне.

Жах і елементарна бридливість до брехні тримали мене упродовж усього часу, поки я працювала у фондах обласного архіву. Жах перед тим, як легко, безкарно, принизливо Система вливала у нас отруту, що згодом назвали ми її своєю вірою і правдою. Що пішли за нею, як у прірву, потягли туди дітей своїх і внуків ,і вже на дні, на самісінькім дні провалля заволали до людей, до світу, одурені, обдерті як липка козами. Маю велику втому, щоб всує доводити, що то не віра - а страх, який, як відомо, - не порадник, а зрадник...

«Розум варт гроші», - каже моя бабка Гафія.

Ті, що писали про добровільну начебто здачу своєї кровної землі на користь «усуспільненої праці», видаються мені божевільними. Однак, то лише емоції. Їх швидко гнуздають посірілі архівні пташки із зблідлими від років (а може, й під тягарем своєї суті) заявами... заявами... заявами...

Вчитуйтеся, люди, громадяни, панове, товариші, товаришечки!!! Ми всі бодай раз писали схоже... просилися «добровільно» до якихось кошар...

З АРХІВУ:

Рік - 1949.

Район - Вижницький.

«Ти гадаєш, Айвасюку [3] ,

що твоя Вижниця?!»

Що ж... вижницькі ґрунти колись належали найбагатшим дідичам Буковини - Айвасу і Джурджувану безсумнівно. Але не тільки їм. У цім краю були ґазди й окрім дідичів. З різними наділами. Від кількох моргів до десятків і навіть сотень гектарів землі.

3

Айвас і Джурджуван - одні з найбільших буковинських землевласників часів Лук'яна Кобилиці.

Ланц (діал.) - ланцюг.

Поделиться с друзьями: