Ярослав Мудрий

Знов пiдняла на мене божий бич...

Тiнь Святополка бачив я цю нiч...

Казав менi вiн реготом пекельним -

А що, коли б у сiчi тiй смертельнiй

Не ти, а я на Альтi подолав?

То як би нас народ тодi судив?

Обидва ж ми одного лiгва вовки,

I руки в нас обох в кровi братiв...

Мабуть, назвали б мудрим Святополка,

I окаянним звався Ярослав...

Невже це правда?

Ні! Брехня! Здолав

Я ворогiв не для своєї слави,

А щоб з'єднати Руськую державу

I запровести спокiй на землi.

А вiн чужих покликав королiв

I був ладен всю Русь пошматувати,

Аби собi вiнець князiвський взяти.

Тому народ i допомiг менi,

А не йому в смертельнiй цiй борнi!

(Проходить).

Ж у р е й к о

(про себе).

Збентежена й смутна його душа,

Але дарма... аби вперед рушав.

Вбiгає схвильована Милуша й кидається до Журейка.

Ж у р е й к о

Милушо! Рiдна!

М и л у ш а

Ладо, любий мiй!

Ж у р е й к о

Голубко люба! Зiронька ясна!

О, як же я стужився за тобою,

Бiдняточко, в землi отiй чужiй!

М и л у ш а

А я ж бо як! Не знала я спокою

Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,

Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,

Що ти був тут, що я пережила,

Коли тебе по всiх ярах шукали!

Тiкай-бо, любий!

Ж у р е й к о

Так. Пора прийшла.

Готове все. Мiй човен на Днiпрi

Чекає нас - збирайся, до зорi,

Цiєї ж ночi рушимо ми в путь!

М и л у ш а

Як до зорi! Не можу я збагнуть...

Покинуть все... домiвку, батька, Київ,

Могили рiднi...

Ж у р е й к о

Вибирай сама.

Зi мною там нове життя зорiє,

А тут лише могила i тюрма.

У мене там в ряснiй Тьмутараканi

Своя господа, власная земля,

Свiй корабель, на ньому в полюваннi

За здобиччю по морю я гуляв...

То як же ти не хочеш вiльну долю

З твоїм коханим зараз роздiлить!

М и л у ш а

Ой лишечко... Не можу ж я без болю

Покинуть Київ... Не спiши.

Ж у р е й к о

В цю мить

Рiшати треба... Далi буде пiзно.

М и л у ш а

Зажди хоч день. Пiду до князя знов,

Благатиму... невже лишать вiтчизну,

Могили... батька...

(Плаче).

Ж у р е й к о

Ось твоя любов!

М и л у ш а

(схоплюється).

Зажди, благаю... хоч одну цю нiч!

Ж у р е й к о

Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,

Коли менi захочеш щось сказати...

А щоб тебе покликати iз хати,

Я пугачем три рази закричу.

М и л у ш а

Прощай, мiй любий, обережним будь,

Навколо варта... можуть-бо почуть,

Цiлує його й тiкає. Журейко зникає в кущах.

III

Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з запаленими свiчками в руках, Гаральд i Єлизавета, дружки.

В сад виходить Микита. Вiн сiдає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.

Д i в ч а т а

(спiвають).

Iз нашого саду ми хмелю взяли,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

Курили ми ладан i сипали хмель,

Ой ладо, ой лада, з'єднає вас Лель 1,

З'єднати коханих вiнок ми сплели,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

1 Лель - бог кохання.

М и к и т а

(сумно дивлячись на похiд).

Чудовий спiв кохання i життя

Звучить менi як пiсня погребальна

Безумних мрiй, що їх без вороття

Я поховав навiк в цю мить прощальну.

Прощай, моя зоря... нiколи на путi

Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.

Iди й тепер шляхом своїм прозорим,

Нехай нiхто його не замутить...

А я клянусь зректися мсти i зла,

Щоб тiльки ти спокiйною була.

(Похiд проходить, пiсня помалу затихає).

Свiчки i спiв розтанули у тьмi,

I згасло свiтло на шляху моєму...

I хто ж його тепер освiтить...

До лави нечутно пiдходить Джема - та сама iталiйська дiвчина, що несла помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиляється до нiг Микити i цiлує йому руку.

М и к и т а

(здригнувшись).

Джема!

Д ж е м а

(нiжно).

О, не сумуй, сеньйоре любий мiй...

Я знаю, ти кохаєш королiвну...

Забудь її... i серця не гнiти...

Тобi ж бо з нею щастя не знайти...

М и к и т а

Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi...

Iди собi.

Д ж е м а

О, не жени мене!

Не проганяй од себе бiдну Джему,

Не однiмай це щастя чарiвне -

Тебе кохати палко i таємно...

М и к и т а

(здивовано).

Опам'ятайсь, безумна! Я монах!

Д ж е м а

(не випускаючи його рук).

Неправда це! Ти не монах... Я знаю...

Великий ти сеньйор в своїх краях,

Лиш серця жар пiд рясою ховаєш...

Мене малу ще научила мати,

Як суть людей укриту пiзнавати.

В твоїй душi я бачу гнiв i месть,

А на чолi - сеньйорiв горду честь...

Ти, мабуть, князь...

М и к и т а

Мовчи! Важкий тягар

Поклав менi на плечi долг суворий.

О, якби мiг позбутись я примар,

Якi за мною йдуть слiдом з докором!

Дивись... i зараз... бачиш... вже прийшли.

Iди собi... залиш мене.

Д ж е м а

Не треба!

Я прожену примари всi страшнi,

Я поцiлую... пригорнусь до тебе.