З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
1 Ковалінський пише в своїй біографії Сковороди: «Улюблене,
121
хоча споживання їх не відрікавсь; взагалі вів життє незвичайно здержливе, ясне, просте, і так скінчив його на 73 році життя, перед самою смертю пройшовши велику віддаль, як звичайно пішки, щоб відвідати одного з приятелів. В день смерти в більшім товаристві жваво і дотепно оповідав ріжні події свого життя, потім замовк і споважнів, а вийшовши на город, став копати собі могилу. До вечері вже не вийшов, умився, перебрався в чисту сорочку і підложивши під голову свиту і пачку своїх писань, заснув на віки. На могильнім камені сказав написати: «Світ ловив мене, але не піймав». Се було дійсне резюме його життя.
Славний мораліст наших часів Лев Толстой, висловлюючи одного разу свій подив сьому свому прототипови, висказався так: «Його життєпись можливо, ще краща від його писань, але які
але не головне заняттє його була музика, котрою він займавсь для забави і для заповнення свобідного часу. Він уложив духовні концерти, положивши на музику деякі псалми, а також стихи, що співаються підчас літурґТі; їх музика повна гармонії, простої, але поважної: вона проникає, захоплює, розчулює. Крім церковної скомпонував він богато пісень і сам грав на скрипці, флеті, бандурі й гуслях, приємно і зі смаком».
122
всім наочно сей свій ідеал нетрудного, всім здійснимого щастя. І тільки в світлі сього — до йоти згідного з його словом життя — набирають ваги його нераз темні, напушис- ті і досить таки банальні фільософічні міркування.
Біог'раф, ученик і приятель Сковороди, Ковалінський, в своїй біографії, написаній зараз по його смерти, так описує спосіб життя свого учителя (подаю се оповіданнє в скороченім перекладі, бо воно досить многословие і риторичне): «Фільософія давала Сковороді щастє, яке лиш можливе земнородному. Свобідний від пут якого небудь примусу, амбіції і клопотів, він знаходив здійсненне всіх своїх бажань в їх обмежености, стараючись зменьшувати свої натуральні потреби, а не розширяти, він мав утіхи, які не можна порівняти з ніякими успіхами. Коли сонце зійшовши на небі, протягало щедру трапезу його чуттям, тоді в радощах високого розуму він говорив в повнім спокою і добрім настрою: «Дяка всеблагому Богови, що потрібне зробив не тяжким, а тяжке не потрібним!» Коли втомлений роздумуваннями він мусів змінити свою працю, ішов до старого пасішника, що жив недалеко в пасіці, брав собі в товариші свого улюбленого пса і так в товаристві трех ділили між собою вечерю. Ніч давала йому спочинок від напружень гадки, а легкий сон посилав його уяві образи піддані гармонією природи *. Північ мав він звичай завсіди віддавати молитві і зібравши всі почуття і гадки наоколо себе і оглянувши судним оком понуру домівку свого тіла, так кликав до (свого) божественного елементу: «Встаньте ліниві і завсіди до долу похилені гадки мого помислу! підійміться і вз несіться на гору вічности!» Такий був спосіб його життя. «Не орю, не сію, ні куплю дію, ні воінствую,— писав він другови свому,— відкидаю всякий клопіт життя. Що ж роблю? учуся
1 Сковорода, а за ним мабуть і Ковалінський надавали велику вагу снам і всяким иншим таємним вказівкам свого духа, чи Генія — того що Сократ називав своїм демоном; низше побачимо приклади їх поглядів на се.
123
вдячности — се моє діло! вчуся бути вдоволеним з усього, що промислом божим дано мині в життю».
Відповідну до того подавав він і науку тим людям, з якими сходився. В своїм підручнику етики для харківської школи він пише: «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочись по палацах, не мандруй по Єрусалимах! за гроші купиш село, щастє дається всюди і завсіди дурно. Се Бог, а все инше — твар, тіло. Він наше щастє... Царство боже в нас самих. Щастє в серці, серце в Любови, любов у законі Вічного. Дяка блаженному Богови, що потрібне зробив не тяжким, а тяжке непотрібним. Що було б, якби наше щастє, потрібне всім, залежало б від місця, часу, плоти або крови? Скажу ясніш: що було б тоді, коли б Бог осадив його в Америці або на Канарійських островах, або в богацтві, або в пустині, або в чині, або в науках, або в здоролю? Тоді б і щастє і ми з ним укупі були б бідні, бо не всяк міг добитись до уих місць, не можливо було б родитись усім в якийсь оден час, не можливо було б усім мати чини»...
Маючи такі переконання
він різко осуджував ті способи духовного досконалення, які рекомендувала офіціяльна церква. На заклики до пострижения в ченці, щоб «стати стовпом церкви й окрасою монастиря», Сковорода відповідав, як оповідає тойже Ковалінський: «Ех, преподобні! не хочу собою збільшувати стовпотворення! досить і вас, стовпів неокресаних, у храмі господнім!» і коли ченці посім замовкли, Сковорода промовляв далі: «Ризо, ризо, як мало кого ти зробила преподобним, як богатьох зробила окаянними! СвітТарас Шевченко.
124
ловить людей ріжними сітьми, накриваючи їх богацтвами, гонорами, славою, приятелями, знайомостями, протекціями, зисками, утіхами, святощею — всіх найгірша отся остання! Блаженний той, хто святість серця, себто щастє своє заховав не в ризі, а в волі божій». І так описує сих ризоносців: «Пятериця чоловіків бреде в довженних опанчах — на пять ліктів хвіст волочиться! На головах каптури, в руках не палиці, а дреколіє. На шиї у кожного дзвін з шнуром. Торбами, книгами, іконами обвішані. Ледве-ледве плентаються, мов воли, що везуть парафіяльний дзвін. Горе їм, горе! се лицеміри, мавпи правдивої святости! Вони довго моляться в костелах, без перестанку псалтир тарабанять. Плентаються на богомілля по Єрусалимах. З обличча святі та божі, серцем від усіх беззаконні і — грошолюби, честолюби, ласуни, облесні, сводники, немилосердні, нетихомирні. В їх торбах пісок іорданський з грошима. Книги, що ними вони обвішані, се типики, псалтирі, прологи...
Незвичайно високо цінячи Біблію, як книгу книг в його системі світу се третій світ символічний, поруч «великого світу» — вселенної, і «малого світу» — людини. Сковорода різко відкидає буквальне розуміннє її і жадає толкування алєґ'оричного, духовного. «Біблія скаже тобі, що Бог плаче, яриться, спить, кається; що люде обертаються в соляні стовпи, підносяться до плянет, їздять повозами морським дном і повітрєм; що сонце як карета спиняється і назад уступає; зелізо тоне, ріки ідуть назад, стіни валяться від гуку труб, гору скачуть як барани... Наче б блаженна природа колись, десь робила те, чого тепер ніде не робить і в бу- дучности робити не буде».
Сі байки набирають значіння аж тоді, коли се все розуміти символічно, напр.: Ной упивсь не вином, а правдою, скинув з себе одіж, значить — одкинув порох видимого.,. В сих толкуваннях Сковорода іде за старо-християнськими символістами александрійської школи (Оріг'еном, Климентом), котрих писання він дуже любив і шанував. Але очивидно, що всі сі символічні натягання самі по собі не
125
дають йому нічого: вони потрібні йому на те, щоб погодити авторитет Біблії з своєю моральною системою, з ідеями «боговидця Плятона», як він його зве, і з моральними поучениями Плютарха, Ціцерона й инших античних моралістів, залюбки ним читаними, цитованими і перекладаними. Сі твори йому були, очивидно, близші,— але він занадто зрісся з церковною традицією, щоб поставити нарівні її книги з иншими — та*к само як не здужав вповні вирватися і з впливу могилянської книжности, котру дуже часто відбивають його писання, не вважаючи на все критичне становище його до Могилянської церкви. «Богато треба розвалити, розломити і роздробити, перше ніж будувати на старім ґ'рунті нову храмину», завважає він сам. Сеї велетенської праці проробити він не зміг, і тому практичне моральне втіленнє його морального ідеалу, дане його життєм, так перевисшає його книжні міркування. Не чужі були йому відгомони української визвільної боротьби, як показує звісний панег'ірик вільности: «героєви Богданови».
Покоління українського відродження особливо прикро вражала страшенно кострубата, ненародня мова, котрою Сковорода писав — хоч любив народню мову і залюбки вживав її в розмові, як оповідає тойже Ковалінський1. Друге, що разило їх в нім, се, що так живо реагуючи на хиби церковного життя, він мовчки минав далеко яскравійші і болючійші аномалії сучасного життя політичного, соціяль- ного, національного. При нагоді маніфестував він себе щирим демократом (панське мудрованнє, що простий нарід єсть чорний, здається мині смішним: якже з утроби чорного
1 Особливо різко відзивавсь про сю форму Сковородиних писань Шевченко. Він вкладає в уста-одному з своїх героїв-Полтавців першої пол. XIX в. такий відзив про нього: «Се був Діоґен наших днів (сі слова належить розуміти як похвалу його життю), і коли б він не компонував своїх вінеґретних пісень, то було б краще». А на иншім місці тої ж повісти («Близнята») прозиває від себе Сковороду навіть «ідіотом», а його писання «безтолковими» за ту ж їх «вінеґретну» (мішану) мову.
126