З історії релігійної думки на Україні

народу вилонились білі панове?.. Мудрують: простий нарід спить — нехай і спить, і сном кріпким, богатирським, але всякий сон пробудний: як виспиться, так і прокинеться. Знаттє не повинно виливатись на самих тільки жерців науки, а переходити на весь нарід та осідати в серці й душі всіх, хто має право сказати: і я людина, і все людське мині не чуже»). Певно, відчував і ненормальні національні відносини («Всю Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого ж стидатись? тетервак птах дурний; але не злобний. Та й не той дурний, що не знає, а той, що знати не хоче»). Та все се були, видно, для нього річи другорядні, супроти головного, що його займало: практичного морального ідеалу,- котрий він твердо і послідовно переводив у своїм життю — і поручав світови.

ВІД СКОВОРОДСТВА ДО КИРИЛО-МЕТОДІЇВСТВА.

Ми й досі респоряджаємо ще дуже малим матеріалом для пізнання внутрішнього, інтімного українського життя, захованого від урядових зазирань і від показного парадування в офіціальній російській культурі. Через те навіть те, що ми знаємо, часто не розуміємо відповідно, і тільки поволі відкривається нам то одно, то друге. Так воно сталось і з «сковородинством», як його стали від недавна називати.

Про великий вплив Сковороди на сучасників, людей 1760—1790-х рр. маємо досить проречисті і компетентні свідоцтва. Полтавський мемуарист Лубяновський, що добре памятав часи Сковороди (родивсь 1777 р.), пише про нього в своїх споминах: «Не зібрав він ні золота, ні срібла, але не для того й приймали його під свою стріху прості люде. Гос- подар дому, до котрого він заходив, перед усім приглядавсь, чи не треба чогось поправити, почистити, перемінити в його одежі, в його обувю; се й робилось негайно. Люде, особливо з тих слобід і хуторів, де він частійше бував і довго зіста- «авсь, любили його мов свого рідного. Він їм давав усе, що

127

мав: добрі поради, остороги, поучения, приятельські докори за незгоду, неправду, піянство, несовістність».

Звісний письменник Данилевський, що походив з панської родини Слобідщини і знав добре сю верству, в котрій обертавсь Сковорода, завважає: За недостачею якихось инших моральних інтересів в суспільности, за недостачею науки і літератури в столиці слобідського намісництва, до Сковороди тягли всі тодішні живі уми і серця. Про нього писали листуючись, обясняли, спорились, розбирали, хвалили і лаяли. З огляду на поважаннє, яким він користувавсь, його можна було назвати мандрівним університетом і академією тодішних українських (себто слобідських) поміщиків,— поки в десять літ після його смерти безсмертний подвиг В. Н. Каразина не привів до відкриття в Харкові університету. Се діло так легко й скінчилось, що ті поміщики, які в 1803 р. підписались на нечувану суму (на заложен- нє університету), здебільшого були непомітно для того приготовані: все се були або ученики, або близькі знайомі й друзі Сковороди.

Яскравий образ такого ученика Сковороди подає згадана біографія його, списана Ковалінським зараз по його смерти, зимою 1794/5 р. Описуючи свої відносини до Сковороди: чому вчив і як морально виховував його покійний учитель, дає він і свій автопортрет — оден з доволі рідких наших документів того рода, цінний для зрозуміння тодішних моральних і релігійних настроїв. Ковалінський був учеником Сковороди в 1760-х рр. в харківськім колегіумі; 1764 р. Сковорода їздив з ним до Київа, показував йому київські памятки — «оповідав історію міста, давних звичаїв і обичаїв, заохочував слідкувати за духовною побожністю там упокоєних святих — але нё за життєм сучасного чернецтва». Ковалінський підтримував з ним зносини й пізній- ше, але перед смертю не бачив 19 літ, живши в столиці й війшовши цілком в інтереси російського життя. Отже коли він потім, в 1790-х рр. знов повертається гадками до заповітів свого вчителя, то маємо тут не тільки прояв духового*

128

впливу Сковороди, але і міру суголосности його науки з інтелігентським життєм та його настроями в часи його смерти, в отсих 1790-х рр. Ся суголосність настроїв Сковороди з настроями тодішньої інтелігенції пояснює нам і секрет його великої популярности. Очивидно, він був популярним не тільки тому, що його індівідуальність робила сильне вражіннє і викликала особисті симпатії, але — як то звичайно буває — ще більше тому, що своїми поглядами і настроями він відповідав настроям і домаганням суспільности.

В тих часах, під впливами вище схарактеризованих . обставин українського життя і в звязку з впливовими течіями західньо-европейськими і російськими, серед української суспільности того часу — так само як і серед російської, тільки може в меншій мірі (українське громадянство взагалі консервативнійше супроти своїх попередних традицій) виявляються доволі яскраві змагання до побудо- вання собі нової ідеольоґТі, чи релігії в ширшім розумінню слова, та морали, незалежної від офіціяльного церковного канону, а відповідної умовам життя нової шляхетської кля- си і всіх тих суспільних елементів, що на сі нові умови орієнтувались. З сих причин в останній чверти XVIII в. в російськім громадянстві доволі значно поширилося масонство і споріднені з ним містичні німецькі доктріни: громадянство шукало в них отої нецерковної, неофіціяльної, відповідної, «просвіщенному вікови» і при тім — соціяльно-привілєґЧова- ній, панській верстві не утяжливої, а догідної морали та ідеольоґТі, свобідної від старого, пережитого, аскетизму та обрядовости. Сі впливи захоплювали й Українців, особливо тих, що пробували в російських столицях. Так напр. визначне місце між московськими містиками кінця XVIII та почат- ків XIX в. займав наш Полтавець Семен Гамалія (род. 1743, пом. 1822 р.), вихованець київської академії: займаючи посаду в Москві, він тісно звязався з гуртком Новікова, одного з перших російських масонів і взагалі найбільш симпатичного представника сього руху (сей Новіков перший організував видавничу справу, майже з нічого сотворив

5 2-119

129

велику літературу, незмірно заслуживсь для російського шкільництва, заразом визначився на полі соціяльної допомоги, особливо підчас московського голоду 1787 р.).

На Україні паралельним з сими масонськими і містичними течіями явищем було власне «сковородинство». По словам Ковалінського, Сковорода доволі неприхильно ставивсь до масонства (висловлявсь против замикання ним в таємні організації моральних завдань, які по природі своїй повинні мати характер загальний, а також против ріжних маг'ічних та алхимичних занять, які часто практикувалися в тих гуртках масонів та містиків). Але проповідь Сковороди має так богато спільного або суголосного з масонськими доктринами, що не може не насуватись гадка, чи підчас свого побуту за кордоном, або після повороту звідти не підпав він впливам якихсь містичних течій, що вплинули на вироб'лен- нє в середині XVIII в. масонства. В кождім разі у нього стрічаються зовсім паралельні гадки і навіть фразе- ольог'ія. Масони, як і він, розвивали гадки про боротьбу в людині матерії і духа, обовязок людини поборювати в собі потяги матеріяльні і підійматися до світу духовного через самопізнаннє і увагу до внутрішнього обявлення — що повинно заступати місце пустої шкільної науки і под. Яскравий приклад такого Сковородинця, що заразом -близько відповідає і сучасним росийським містичним настроям, дає нам те, що оповідає про себе в згаданім творі Ковалінський.

Росповідаючи, як Сковорода став для нього провідником і учителем на все життє ще з молодости, коли Ковалінський був його учнем в Харкові, описує він сон, що вказав йому на Сковороду. Він бачив блакітне небо, на котрім були написані золотими словами ймення мучеників Ананії, Азарії й Мі- саїла; з сих слів летіли огненні іскри на постать Сковороди, що стояв на землі в позі, як малюють Івана Предтечу підчас проповіди. Коло нього Ковалінський побачив і себе; деякі іскри, відскакуючи від Сковороди, падали на нього і викликали в нім незвичайно радісний і бадьорий настрій. Коли прокинувшись, він росповів сей сон священикови, у котрого

130

мешкав, той роздумавши, велів йому у всім слухати Сковороди, бо він. призначений йому Богом ангелом і провідником. І від того часу сей молодик віддавсь всею душею приязни Григория (Сковороди). Потім описує своє пізнійще життє в великім світі столиці, як воно помалу віддалюючи його від себе самого, заводячи в привабні зовнішности, приспало було в нім довірє до внутрішнього голосу духа. Він віддавсь успіхам і інтересам світського життя, але кінець кінцем знеохотивсь до них, зрозумів їх марність і в сердечнім жалю заспівав «оту переповнену правдою пісню: Проклятий Єріхоне! як ти мене обманув, і т. д.» «Він обернувсь до себе самого, зібрав розпорошені по світі гадки, до малого кругу бажань і замкнувши їх до природної добродушности, приїхав з столиці на село, сподіваючись знайти там беріг і пристань своїй життєвій бурі». В сім моменті його життя «Промисл божий зглянувсь на нього в руїнах буття його» і прислав йому Сковороду з останними, передсмертними науками і розмовами, котрі Ковалінський записує в сій біог'рафії і т. д.

Тип Сковородинця як позитивний український тип — представника добрих традицій старої України — випровадив, в другім десятиліттю XIX в. в своїй безсмертній «Наталці-Полтавці» Котляревський. Актори, через непорозумін- нє, зробили з нього постать негативну, комічну: старого хитруна і ласуна, пошитого в дурні. Пок. Русов, оден з визначних українських дослідників і любителів українського театра завважив, 20 літ тому ^!, що комічне вражіннє в сій ролі робить кострубата, «вінег'ретна», кажучи словами Шевченка, мова, сама-ж постать людини, вихованої в моральних принціпах Сковороди,— котру, правда, може часами поривати каламутний потік життя, і вона — хоч «од рожденія свого росположена к добрим ділам, но за недосужностію по должности і за другими клопотами доселі ніодного не зділа-

¹ Какая роль «возьного» въ НаталкЪ-ПолтавкЪ, К. Старина 1904. І.

5*

131

ла», являється, без сумніву явищем позитивним. Свого морального почуття вона не стратила навіть в тій неприят- ливій позиції, в котру попала, й «роздумавши» потрапить знайтися в ситуації згідно з правилами свого великого вчителя — «хапатися робити добро». Її чудернацька мова, що збивала з пантелику покоління акторів, мусить з деяким перебільшеннєм (шаржом) пригадувати тяжкі і заплутані вискази Сковороди; як сучасники Сковороди вміли під сею «вінеґ'ретною» формою знаходити здоровий і навіть красови- тий зміст,— так повинні були відчути його в нефоремній постаті і кострубатій мові «українського не злобного тетервака» ¹ і глядачі «опери» Котляревського. Кінцевий хор її («Начинаймо веселиться, Час нам сльози осушить, Доки лиха нам страшиться? Не до смерти в горі жить! Нехай злії одні плачуть, Бо недобре замишляють, А Полтавці добре скачуть, І на зло другим гуляють. Коли хочеш буть щасливим, То на Бога полагайся, Перенось все терпеливо на бідних оглядайся!») зложений цілком згідно з моральною наукою Сковороди і показує виразно, що не тільки в особі Возного Котляревський хотів випровадити тип непоказного, але шановного Сковородинця, але оком Сковородинця дивиться на життє і він сам, виступаючи перед нами також прихильником морали Сковороди і подаючи її синтез (обєд- наннє) з сучасними, новійшими релігійно-моральними течіями, котрим спочував поет , і його однодумці в тих часах, при кінці другого десятиліття XIX в.