Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Ось це я сиджу на кріслі-гойдалці і плету покривало. А ось я з котами. Раніше їх було багато. Вони жили зі мною.
– А це хто?
– Це вуйна Миця, сусідка. Вона померла цієї зими. А це її донька, вона сліпа. Коли вуйна Миця померла, її доньку забрали в притулок для сліпих, бо сама вона тут не вижила б. Коли осліпла, стала дуже безпорадною. Навіть в туалет сама не ходила. Добре, що її забрали до притулку. Там є кому за нею доглядати.
– А тут ви з кимось сидите і розмовляєте. Хто то?
– Де?
– Тут, з якимось дідом.
Я ніколи
– Місцевий житель?
– турист тикнув пальцем у фотографію, відносно нову, на якій я сиджу на східцях коло хати і розмовляю з тим незнайомим дідом.
– Ні, це Франьо, - я поблідла, але чоловік не помітив. Він вже розглядав фотографії на столі.
– Дивіться, - сказав чоловік, - це ж я! Якраз коли спускаюся до урвища, біля якого ми зустрілися! Ви що, слідкували за мною? Як ви встигли зробити готовий знимок?!
– Ви забули, хто я. Мені під силу ще й не такі чудеса.
Турист трохи перепочив на східцях Франевої хати, одягнув рюкзак і пішов вниз.
– Дякую за воду, - сказав він на прощання.
– Не дякуйте, бо, може, у воді були чари і ви не зможете спуститися до залізниці.
– Хіба не захочу.
– Це одне і те ж.
Як тільки він зник з виду, я знову кинулася переглядати фотографії. їх було дуже багато. Деякі старі, деякі зовсім нові, зроблені на сучасному фотопапері. Знимки зі мною були найдивніші. На всіх знимках я дивилась в об’єктив фотоапарата і усміхалась тому, хто фотографував.
На деяких знимках я була там, де насправді ніколи не була. Наприклад, на березі Несамовитого озера. Я впізнала його по Варчиних описах. Чорна вода з високими неприродними хвилями, як буває тільки на морі. Я сиджу на березі і усміхаюсь тому, хто фотографує.
Вже вечоріло. Я поскладала всі знимки на купку і сховала їх у шухляди столу. Не хотілося зайвий раз їх бачити.
Перед остаточними сутінками під вікнами хати знову з’явився турист з рюкзаком.
– Вибачте, що я вдруге вас турбую, - сказав він.
– Я запізно спустився. Не зміг нічим вибратися з Дземброні. Може, дозволите у вас переночувати? Завтра зранку я піду.
– У вас хіба нема намету?
– Є.
– Чого ж не розклали його десь в долині, а знову піднімались до мене?
– Щось не подумав про це.
– Напевно, мої чари вже подіяли.
– Я вирішив так само і не опирався.
– Будете спати на подвір’ї чи в хаті?
– В хаті.
– На підлозі чи на ліжку?
– На ліжку.
– А я де буду спати?
– Зі мною.
Я роздягнулась у темряві і залізла під ковдру. Він зробив так само.
– Я не вимагаю багато, - сказала я.
– А я і не зможу дати багато.
Він спочатку лежав скраю ліжка, потім поволі почав підбиратись в мій бік. Ставало все тепліше і затишніше.
– А чого ти
би хотіла?– спитав він.
– Щоб ти ненадовго полюбив мене. Але по-справжньому.
– Хіба можна по-справжньому любити не довго?
– Чому ти сумніваєшся у всьому, що я кажу?
Ми кохалися, поки не зійшло сонце. В горах сонце сходить дуже швидко. Коли воно вже високо, спати найприємніше.
– Ти перша жінка, з якою я любився без «я тебе люблю».
– То скажи це зараз.
– Я тебе люблю.
– Не надовго, але по-справжньому?
– Так не буває.
– Якщо буває любов довга, але не справжня, то буває і така, якої я хочу.
Коли ми заснули, сонце висіло просто над Франевою хатою. Чорна гора втратила голову, подумала я, але так, без голови, вона ще вища.
Зранку, коли я ще спала, він зготував мені сніданок із залишків свого туристичного походу і приніс до ліжка.
– Я думала, тебе вже нема, - сказала я, розплющивши очі.
– Тобі треба поспішати, бо можеш спізнитись знову.
Він мовчав. Витяг з рюкзака вже надпиту згори пляшку рому.
Надворі стояла вітряна погода. Я сиділа на кріслі-гойдалці, загорнута тільки у плед, і сьорбала з горнятка ром.
– Відколи це туристи носять з собою в похід ром? В горах треба пити горілку, а ром п’ють тільки над морем.
– Колись Карпати були морем.
Вітер свіжий і вологий. Мені навіть здалося, що я чую шум прибою.
– Я трохи хворіла останнім часом. Мала гарячку.
– Просто за тобою ніхто не доглядає. Жінок в горах треба оберігати від хвороб, диких звірів і блискавки.
– Тепер ти будеш мене оберігати?
– Буду. Якщо ти мені щось розкажеш про себе.
– А що тобі розказати?
– Я зовсім не знаю, яка ти.
– Така, як і інші.
Ром стікав моїм горлом вниз, ніби в море. Він солодкий. Дивно, що море, навпаки, солоне. Мало рому ще випито.
– Я нічого не пам'ятаю.
– Як то не пам’ятаєш?
– Тут, в горах, ні в кого нема минулого. Люди живуть порами року. Минуле нікого не цікавить, бо воно вже минуло і дідько з ним. Це так, як згадувати моркву, яку з’їв місяць тому.
– Ти тут жила завжди?
– Завжди.
– А де твоя мама?
– Поїхала в Грецію на полонини пасти овець.
– А ти чому не поїхала з нею?
– Вона мене не захотіла брати. Я завжди жила тільки з татом. Він навчив мене робити фотографії.
– А про мене тобі нічого не цікаво дізнатись?
– Ні.
– Я тобі зовсім не цікавий?
– Ти мені дуже цікавий.
– Ти дуже гарна.
– Ти теж.
– Я залишусь з тобою.
– Залишайся.
– Я не надовго.
– Я знаю.
– Я тебе люблю.
– Дякую.
Спочатку було важко звикнути спати разом. Досі я спала на своєму ліжку як царівна. Тепер треба було ліжком ділитися.