Згори вниз. Книга страхів

– А ти ні в чому не хочеш зізнатися?

– Я? В чому мені зізнаватися?

– Чого ти тут заперлась?

– Просто.

– Хіба? Я все про тебе знаю.

– Звідки?

– Ти ж сама сказала, що я відьма.

– Йди геть!
– кричала я.
– Це не ти відьма. Це я відьма!

20

Я не вмію зливати на віск.

Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички, кинула його в алюмінієву мисочку, а мисочку поставила на малий вогонь.

Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.

Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.

Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.

Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.

Але де?

В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.

Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.

21

Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.

Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.

Хата, як я і думала, відчинена.

Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.

Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.

– Чого смієшся?
– сказала я.
– Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.

Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.

Так, як я і думала.

Портрет не Франьовий.

– Тобі страшно?
– запитала Варка.

– Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!

То був мій портрет.

– Холєра.

22

Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.

Я дряпалась туди кілька годин. Вже вечоріло, коли я стала на самому вершечку. Я нагадувала собі пораненого звіра, який, знаючи, що йому залишилось недовго, вирішує померти швидше і красивіше.

Як я кинусь вниз, то навряд чи залишусь живою, думала я, особливо, якщо кидатись не ногами вперед, а головою.

Я холоднокровно розраховувала, як далеко мені треба стрибнути, щоб не зачепитись об кущі, які ростуть на схилах.

Я не боялась. Навпаки, мені нарешті ставало вільніше. Дивно, що я приїхала в гори, щоб так закінчити. Краще було б замерзнути або щоб вбив грім, але на це доведеться чекати довго. Чекати якраз я не хотіла. Я могла передумати.

– Вибачте, - почула я за спиною незнайомий голос, - ви часом не знаєте, де можна набрати чистої води?

Переді мною стояв молодий гарно вбраний чоловік з громіздким туристичним рюкзаком на плечах.

– Знаю.

– Де?

– А ви турист?

– Турист. Я щойно спустився з гір. В мене вода закінчилась.

– Мені суворо заборонили заговорювати до туристів. Вони всі або жонаті, або дурні.

– Вам не пощастило. Я підпадаю під обидві категорії.

– В мене вдома є вода. Це недалеко.

– Ви тут живете?

– Живу.

– Живете сама?

– Сама.

– І не боїтесь?

– А чого мені боятись? Найстрашніше, що тут є, - це я сама.

– Ви відьма, я так розумію?

– Найсправжніша.

Чоловік усміхнувся, бо, вочевидь, вирішив, що я так гарно жартую.

Я рушила вниз, він - за мною.

– А як вас звати? Щоб я знав, як звати відьом.

– Варка. А вас?

– Мене Іван.

– Дуже приємно.

– Варка - це скорочено від чого?

– Насправді в мене інше ім’я. Варкою мене називав тато. Він помер вісім років тому. Його звали Франьо.

23

Мені було спокійно і добре. Ніби все погане, що мусилось пережити, вже позаду. Я відчувала себе володаркою цього таємничого і неприступного для стороннього ока краю.

Я йшла попереду, він - позаду. Трохи відставав, бо, напевно, рюкзак важив чимало. У рюкзаку туристи носять з собою все, що має бути вдома. Порівняно з туристом я не йшла, а летіла. Земля не тягнула мене донизу, а навпаки відпускала догори, але не набагато, щоб не на зовсім.

– Я дуже хочу пити, - сказав турист.
– Вода закінчилась вранці.

– На вершинах ще є сніг. Треба було попити снігу.

– Снігу вже нема. В горах теплінь. Трохи вітряно, але загалом теплінь така, що я обпалив собі носа.

– А чого ви пішли в гори без нікого? Хотіли побути самі?

– Ні, навпаки, хотів когось знайти.

– Кого?

– Вас, наприклад.

– Мене знайти дуже важко.

– Я ж знайшов.

– Ви мене не знайшли. Ви мене зустріли.

Ми підійшли до Франевої хати.

– Ось тут я живу. Це моя хата.

Чоловік набрав собі з краника води і випив зараз майже цілу літру.

Без рюкзака він став виглядати значно худішим, ніж перше. Волосся світло-русяве, голубі очі, ріденька акуратна борідка по-іспанському.

Він увійшов до кімнати і став її розглядати. Я залишилась надворі.

– А це все ваші фотографії?
– крикнув він мені з кімнати.

– Які фотографії?

– Ну, ці всі, на стінах, на столі.

Я забігла всередину. Всюди на стінах висіли старі фотографії гір і горян, вміщені у дерев'яні рамочки.

– Так, це мої фотографії. Тут, в горах, фотографувати дуже приємно. Мене тато навчив.

Я брехала. Ці фотографії я бачила вперше в житті. Я не мала уявлення, хто їх всюди порозвішував.