Жадані пороги землі

І так йому стало прикро за себе, за своє безглузде життя, в якому йому не підійшли посади, починаючи від учителя і кінчаючи посадою начальника управління “Спортлото”, що прийшов він якось додому, кинув на стіл трудову книжку, ліг на диван і почав серйозну розмову з небесами.

“Чому життя моє минає марно? — питав він у стелі і в понурої люстри. — Чому я такий безталанний? Людина може бути щаслива тільки тоді, коли робить справу, що ідеально відповідає її здібностям, бо будь-яке відхилення, будь-яка невідповідальність породжує невдоволення. В чому ж моє покликання? В чому?”

І, знаєте, Маркова почули, видно, дуже вже палко виливав він свою кривду. Вмить зазирнули до його душі і дізнались, у чому його покликання, і припровадили до місця роботи.

Тепер Марков перебуває в далекій зоряній системі Великої Зеленої Риби. Він працює крутильником на всіх п’яти рівнях з підключенням і душі не чує у своїй роботі. Всі, хто тепер знає Маркова, не можуть ним нахвалитися й одностайно вважають, що він ідеальний крутильник. З ласки, як кажуть, самого Господа Бога.

Така от історія.

Може, її придумав Едгар, поки неуважно роздивлявся своє невиразне відображення у склі канцелярської шафи, де громадилися сірі канцелярські папки з зав’язками…

А може, й не Едгар.

Не має значення, хто сказав. Головне, мабуть, що сказав. Едгар кинув погляд на кульок із зображенням пишноволо-“сої зірки естради, батоном та пляшкою молока і вийшов з кімнати канцелярії. Він тихо пройшов по коридору і зазирнув до приміщення для відвідувачів. Юдіф сиділа біля столу спиною до нього і виписувала чергову квитанцію, а за бар’єром, нетерпляче постукуючи шариковою ручкою, стояв… Едгар.

Так, Едгар, тобто той, кого ми домовилися називати Едгаром, у куртці захисного кольору з блискучими застібками і шнурками, з червоно-синім шарфом на шиї, з волоссям невизначеного кольору, довгастим обличчям і легкими зморшками біля очей.

Едгар — наш Едгар — розгублено завмер у дверях.

Тут ми впритул підійшли до проблеми двійника. Чому виникають двійники? Чому — хоч би куди ми дивилися, хоч би з ким ми зустрілися — ми часом скрізь бачимо тільки себе? Дзеркала, звичайно, не враховуємо.

Ви не задумувалися над цим?

Подумайте. Щодо цього існує навіть ціла теорія.

Едгар — той Едгар — байдуже дивився зверху вниз на Юдіфине каштанове волосся й постукував ручкою по бар’єру. Напевне, він приніс до пральні білизну.

Едгар — наш Едгар — із сутіні коридору сторожко спостерігав за ним.

Едгар — той Едгар — поклав, нарешті, ручку на бар’єр і став відчужено роздивлятися жовто-червону телефонну будку, сейф із фотокартками кіноакторів, електрокамін та Юдіфині плечі.

Едгар — наш Едгар — поривчасто ступнув уперед.

Юдіф озирнулася, і в її очах наш Едгар побачив розгубленість.

Він ступив іще крок, — той, за бар’єром, поволі повернув голову в його бік…

За дверима на сходах він виявив невисокого, але дуже поважного молодика у замшевій куртці, неосяжній пухнастій шапці і з чорним портфелем типу “кейс”, або, по-нашому, “дипломат” у руці.

— Із жеку, — понуро сповістив замшевий молодик. Або ж, як кажуть тепер, “із жеу”.

Едгар відступив, пропускаючи його до передпокою. Передпокій знов змінився, набувши нормальних, відповідних до типового проекту розмірів, і тільки під поставленою на місце вішалкою, ніби нагадуючи про те, що сталося, валявся іграшковий флюгер-півник.

Чоловік із жеку діловито пройшов на кухню, гучно ступаючи чобітками на грубих підборах по запорошеній підлозі. Едгар пройшов за ним. У кухні полилася вода. Чоловік із “кейсом” перевіряв крани. А може, мив руки. Едгар поткнувся був на кухню, але поважний замшевий чоловічок уже з виразом бридливості на обличчі подавсь до ванної. Едгар відступив — у ванній так само полилася вода. Після цього профогляду було піддано бачок у туалеті.

— Розпишіться.

Чоловічок із жеку дістав із “кейса” тонкий шкільний зошит, простяг ручку, і Едгар покірно розписався.

— Прокладку можна замінити, — заявив замшевий, озираючись на порозі. — А можна й не міняти.

І щез, хряснувши дверима. Злетів підхоплений поривом повітряних струменів флюгер-півник і впав, завмер під вішалкою. Едгар постояв у передпокої і раптом помітив на поличці з телефоном маленький кишеньковий календар. На календарі, що закликав користуватися послугами Держстраху, було зображено Юдіф. Маленька копія з картини Джорджоне. Едгар узяв календар, подивився, що в нього на звороті. Календар був торішній. Едгар поклав його в гаманець і відчинив двері до другої кімнати. В кімнаті ліниво розлігся диван, застелений барвистим пледом. Ще в кімнаті були крісло, стіл, книжкові полиці і телевізор. Може, там було щось іще, але поки що його було не видно. Адже все залежало від кута зору. Від позиції спостерігача. Від його положення в континуумі.

Едгар навіщось увімкнув телевізор — кольоровий, марки “Рубін” — і опустився на яскравий плед, що своїм забарвленням дуже скидався на будки телефонів-автоматів там…

Де? Де стояли ці будки? Де вони стоять? Можна порозмірковувати і навіть, можливо, спізнати істину. А якщо ні? А якщо спізнаєш — а то ніяка не істина?

Краще не розмірковувати.

Тим більше, що по телевізору в кольоровому зображенні йшов фільм. У суботу вранці інколи показують фільми. Для тих, хто не спить.

Едгар розстебнувся, кинув шарф на визивно жовто-червоний плед і зрозумів, що він є головним героєм фільму.

Та й чи то фільм був? Хто читав програму передач телебачення на той день? Ви читали?

В тому-то й річ.

А фільм уже почався. А може, не фільм. Бо у фільмі неможливо показати розмірковування. Їх неможливо відобразити на екрані. Їх можна втиснути в екран тільки за допомогою авторського тексту. Або роздумів героїв.

Проте щось уже почалося. І Едгар виступав у ролі головного героя, і він уже був на екрані. Не двійник — сам Едгар.

Отже, інтродукція.

Відгуркотіла луна посадки, і в рубці управління настала тиша. Приголомшлива тиша. Деякий час вони мовчки дивилися на екрани зовнішнього огляду. Екрани були сліпі від куряви, яку зняли гальмівні двигуни. Куряву відносило вітром, і поволі в мареві стали проступати незрозумілі контури.

— Кладовище? — ніби запитуючи, мовив Командир (це був Едгар, незграбний у важкому скафандрі) і, обернувшись, по черзі поглянув на всіх десятьох членів екіпажу, що півколом розмістилися в антигравітаційних кріслах у нього за спиною.