Жадані пороги землі
Шрифт:
Отже, невлаштованість. Не гризся він, звісно, нікчемними роздумами, не терзався й не збирався грати дешеву роль героя заяложеної трагедії, такої схожої на життя, як схожі на нього лубочні картинки зі славнозвісними лебедем і Ледою. Просто інколи надвечір, коли на стіни кімнати лягало світло міських вогнів, йому ставало незатишно. Може, й схожі були ці вогні на зірки, та хоч як вдивлявся він у їхні візерунки — не бачив там Летючої зірки Барнарда, від самої назви якої завмирало серце. Чи там не було такої зірки, чи він не міг її дошукатися.
Минали роки, але Летюча зірка Барнарда ще жодного разу не зазирнула до нього у вікно.
Небо сердите
Хіба ж відшукаєш у безликій навалі під’їздів омріяні двері, за якими сховалась вона? Хіба серед байдужих бетонних озій, у нетрях квартир і підвалів, у сходових прірвах ти здатний знайти оту, що кожного ранку кличе тебе у снах? Надії тікають, летять — не знати куди саме. Руйнуються всі марення камінними скам’янілими містами.
Багато років проблукав він у надрах велетенських будинків і розшукав нарешті ті заповітні двері. Довго дзвонив і стукав, у безлюднім під’їзді дні незліченні й ночі безконечно довгі ждав, марно надію плекаючи, і аж тепер зрозумів, що двері ті не відчинити — замкнено їх назавжди.
Він повагом підвівся і вийшов під мжичку, піднявши комір пальта і насунувши на лоба капелюх.
Добре було просто ні про що не думати. Просто вештатися по путівцях, просто гуляти в лісі, просто сидіти на колоді, прихилившися спиною до парканчика і дивитися на курей, що порпаються у грязюці. Добре було ще зайти ввечері до того таки занедбаного клубу, сісти собі в куточку й дивитись, як танцюють під несподівано новеньку, з полірованими боками, радіолу.
Назавжди загубилася у марсіянських пустелях Аеліта, в сонних водах океану зникла Та, що біжить по хвилях, згасла Летюча зірка Барнарда і прекрасна Юдіф байдуже наступила ногою на голову вбитого ворога.
Все це було зрозуміло й цілком визначено — і все ж, хай йому чорт, невже минули часи Аеліт?!
Він знову вийшов на дорогу і, повагавшись, повернув назад, додому.
Аж до пізнього вечора колов він дрова, весело й бездумно змахуючи сокирою, потім повечеряв з небагатослівною бабцею Шурою й ліг на прохолодне простирадло, підтикавши з усіх боків ковдру. За вікном ледь чутно нашіптував вечірні казки дрібний дощ, з клубу долинала музика, і негучно цокав на столі будильник.
Коли він прокинувся вночі, дощу й музики вже не чутно було, і лише будильник квапливо відраховував час, відраховував машинально і розмірено, хтозна для кого й нащо.
Він сидів, обхопивши коліна руками, сидів у цілковитій темряві й милувався прекрасним обличчям. А тоді обличчя щезло, і він зрозумів, що воно йому приснилося. І, зрозумівши це, він згадав сон, власне, не сон, а той його уривок, який тільки й здатна втримати пам’ять, адже все інше неодмінно забувається, тільки-но прокинешся.
Уривок сну був чіткий і виразний. Йому щойно снилося прекрасне жіноче обличчя, схоже на обличчя Юдіф, яким зобразив його великий Джорджоне.
Він згадав слова, що їх прошепотіли Юдіфині уста.
“Я — Летюча зірка Барнарда”, — прошепотіли Юдіфині уста.
Він сидів у темряві й сумно усміхався. Він знав, що ці уста могли вимовити й інше ім’я. Аеліта. Або Та, що біжить по хвилях. Адже уві сні все можливе. Уві сні ми прилучаємося до клаптиків якоїсь іншої реальності,
яка тільки в них і здатна виявити себе, щоб зникнути вранці.Він сумно усміхався, втупивши погляд у темряву. Ранок був такий же сірий, як і вчора, він поволі просочувавсь до кімнати, витіснивши темряву, і небо іще щільніше притулилося до землі, начебто прагнуло розчинити її у своїй сірості.
Він попрощався з бабцею Шурою й відчинив дверцята автомобіля. Мотор радісно загурчав, а потім замуркотів тихо й задоволено.
Він їхав звідси без жалю.
Він дивився тільки на дорогу, на коричневе болото, що його розпорскували колеса “Москвича”. Він не хотів уже бачити далекої смуги лісу, не хотів бачити незатишні голі поля й забризкані грязюкою колгоспні ваговози. Щоправда, попереду його не чекало ніщо обнадійливе, та місто є місто: воно одразу задурманить наркозом своїх вулиць і кінотеатрів, обплутає тенетами телефонних дзвінків, прив’яже до себе тисячами очей, заворожить випадковою зустріччю у трамваї, коли в тісняві задньої площадки стоїш обличчям до обличчя й нікуди не дінешся, втопить у безтурботних сутінках, розцяцькованих вогнями реклам. Місто запропонує себе як ліки, може, трішечки гіркі, але надійні. Місто є місто, хоча інколи від нього доводиться втікати.
Вибоїстий путівець доповз нарешті до шосе. Едгар виїхав на мокрий асфальт і з почуттям полегкості надав швидкості.
Й одразу ж зрозумів, що не слід було поспішати. Бо на шосе, просто перед “Москвичем”, що набирав швидкості, стояла та сама, схожа на Юдіф, якою вона уявлялася великому італійцеві, та сама, що прошепотіла вночі кілька дивовижних слів.
Він устиг загальмувати й різко повернути кермо. Машина ковзнула до узбіччя, пірнула в кювет. Він боляче вдарився грудьми й на якусь мить знепритомнів.
Коли він розплющив очі, та, що називала себе Летючою зіркою Барнарда, нерухомо стояла на безлюдній дорозі в ролі Юдіф: голова трохи нахилена до плеча, очі затуплені в мокрий асфальт.
Він вийшов під дрібненький осінній дощ і подивився навкруги. Поля, поля, безлюдне шосе й низькі хмари. І вона. Стояла в позі Юдіф у білому вбранні, що приховувало обриси її фігури, і лише обличчя чітко вирізнялося на тлі білої хмари, такої чудної у сірому світлі полохливого ранку.
В грудях боліло, і він сперся рукою на мокрий капот.
— Ну, то й що? — неголосно спитав він.
Він не сподівався, що почує якусь відповідь — бо ж летючі зірки не розмовляють з людьми.
— Я шукаю Ельзору, — відповіла вона. Відповіла, начебто проспівала три слова з невідомої пісні.
— Нащо? — знов спитав він, жахаючись на саму думку: зараз вона щезне — й доведеться їхати далі, до надійного наркозу міста.
— Я дуже давно шукаю Ельзору, — залунала журлива музика, складаючись у свідомості в слова. — Дуже давно. Кожен повинен знайти Ельзору. Де вона?..
— Ельзора… — мовив він. — Певне, там же, де й Ельдорадо. Навіть назви схожі.
— Не розумію… Не розумію, — співала біла хмара з приголомшливим людським обличчям. — Я збилася з дороги й дуже давно шукаю Ельзору. Де вона?
Він з тугою, що враз різонула його по серцю, подумав, що закуняв за кермом і треба якомога швидше загальмувати. Поки не сталося лиха…
— Я не знаю, — втомлено відповів він.
А хмара співала й співала про довгі блукання, про холод космосу й тепле дихання далеких планет. Про те, як тяжко й сумно шукати, шукати безнастанно й довго, шукати і не знаходити. Про те, що треба шукати. Що треба, неодмінно треба знайти, знайти, знайти…