Жадані пороги землі

І хоч би до велетенських розмірів виросли башти космічних кораблів, хоч би що далі то більше міцності ховалося в їхніх надміцних корпусах, а все ж навіть до найближчої зірки — три роки і назад — три роки, а на Землі п’ятнадцять років… А це ж усього лишень сусідка, перша приміська станція на шляху до Великого Космосу. Отже, попереду червоне око світлофору? Три роки заради зустрічі з такою ж порожнечею… Величезні, незбагненні відстані — і недовге людське життя, і не рятують жодні надшвидкості, і на доріжці космічного стадіону світловий промінь завжди випереджатиме найшвидший корабель.

Самотні й безсилі перед обличчям космосу… Але чи з тими мірками підступаємо ми до зовсім інших відстаней? Земля величезна, коли йти нею, трохи менша під копитами коня, ще менша під колесами автомобіля і зовсім маленька, коли мчиш над нею в літаку або космічному кораблі. Отже, треба якомога швидше рухатись у просторі і далеке стане близьким? Але космос — не Земля. І чому неодмінно — “в просторі”?

Стародавні греки, геніальні діти людства, мали космос за живу істоту. Живий космос… Але людина — його часточка, і чи не слід їй неодмінно знати, що відбувається в будь-якому куточку космічного тіла без важезних, потужних і водночас таких безсилих і крихких коробок зорельотів, що плазують крізь порожнечу? А що, коли людині треба тільки навчитися використовувати свої ще не розкриті здібності — і вона зможе вмить опинятись на котрійсь із зірок?

Авжеж, отакі думки снувалися тоді в голові у хлопця, що зоставсь сам-на-сам із зірками в тихому закутку великого міста. І щось тоді змінилося в світі, де повільно бігла річка, що спіймала віддзеркалення зірок. Загорнулись в імлу й розчинилися в ній багатоповерхові будівлі на другому березі, й наче порив вітру увірвалися в тіло дрож і п’янка невагомість. Тільки ланцюг тримав іще міцно, а зірки, сполохані гітарами на лавах набережної, прикинулися раптом блакитними ліхтарями.

Хлопець пірнув у неоновий танок — “Зберігайте… Користуйтеся… Телефонуйте…”, але здатність доторкнутися на мить до серпневої мрії не щезла назавжди, а причаїлась у ньому до якогось часу.

До північного селища з дерев’яними хідниками й величезними темними хатами, що вільно розляглося на пагорбах понад швидкою холодною річкою. Річка вдень і вночі несла на сірій спині вервечку колод, і на зворотах течія прибивала сучкуваті тулуби до берега. Вряди-годи уздовж річки, обережно ступаючи по кам’янистому дну, проходили люди з очепами й зіштовхували неоковирні колоди назад, у невисоку непривітну хвилю. Біля рипучих причалів тулилися баржі, вантажники у злинялих сорочках, перевальцем ступаючи по хистких трапах, тягали ящики до грузовиків. У піщаній улоговині громадилися бетонні плити й нудився на сонці підйомний кран, а далі, зовсім уже далеко від річки, лежав на боці буксир, виставивши чорно-руде облуплене дно до поораного гусеницями тракторів підніжжя пагорба. За селищем ішло велике будівництво.

Тоді, того вечора, щойно від’їхав останній самоскид. Він скинув на дерев’яний поміст рідку, ще теплу бетонну кашу і, підстрибуючи на вибоїнах, поповз на пагорб. Червоні зірочки стоп-сигналів згасли, потім ледь помітними цяточками з’явилися на наступному пагорбі, начебто там ішли якісь двоє й курили цигарки.

При світлі прожектора вони швидко залили бетон в опалубку й полягали тут-таки, на риштованні. Руки відпочивали від вібраторів, погас прожектор — і залягла темна тиша.

Справжня тиша, без гуркоту далеких поїздів, несподіваних автомобільних сирен, пахкання річкових буксирів. Справжня тиша, бо довкруг на десятки кілометрів простяглися ліси, річкою тільки зрідка, та й то лише удень ходили судна — за течією швидко, а проти — не дуже, а десь ближче до витоків і досі виступає над водою величезний плаский камінь, на якому, як кажуть, пив чай сам великий цар Петро.

Ед… Він зійшов майже до води і знов, як колись, ліг на узгірку. Тільки на цім узгірку, біля цієї річки не було кульбаб, а росла жорстка темно-зелена трава і в невеличкій піщаній ямці, дбайливо прикритій шматком фанери, ховалося джерельце з прозорою й дуже холодною водою.

Тут зірки були чистіші й ясніші, та й якісь ближчі… Їх не могли сполохати ні гучні голоси, ні коловорот електрогітар з танцмайданчика, ні зойк пожежних машин. Тут були тільки він та зірки. Нечутно тріпотів живий космос, і знов щось, ніби промайнувши, змінилося в світі. Тіло поривалося догори, прагнучи доторкнутися до зіркового пилу, розчинитись у тиші, що перетворилась на тишу космічних глибин, шерех близького лісу злився з голосами далеких світів, що линули Всесвітом, — і він мало не заплакав з досади, коли виявилося, що скутість не зникла.

А проте впевненість, що він зможе, хоч і не тепер, а однаково зможе, ще більше зміцніла в ньому.

Він примружив очі — й сріблясті ниточки простяглися між його обличчям і небом і зірки враз прикували його до себе. Світ звично змінився, перетворившись на своє ледь розпливчасте відображення, змістилися й затремтіли контури сосон, а павутина зірок сповивала його дедалі міцніше й міцніше. Скоряючись її притяганню, він підвівся й скам’янів, усім тілом пориваючись угору.

І — сталося! Він навіть не здивувався, бо надто часто і виразно уявляв собі цю мить. Він не відчував уже під ногами землі й начебто чимраз вище й вище піднімався по тонкій, але дуже міцній нитці, пронизував простір, збігав невидимим руслом у чорну далину.

Як це, виявляється, просто! Треба було давно-давно здогадатися примружити очі, щоб зірки притягли його до себе. Як просто!

Куди щез земний вечір? Він бачив світ начебто крізь тонесенькі червоні пелюстки, що тріпотіли в нього перед очима, лагідно торкаючись до обличчя. Ось воно — неземне… За пелюстками він, примружившись, розгледів химерне море блідо-червоних квітів, що линули в зеленавій неяскравості чужого неба. Навкруги — то тут, то там — спалахували багряні кулі; вони то з’являлися, то зникали, розтікалися колами, мінилися, як візерунки в калейдоскопі…

Не втримавшись, він широко розплющив очі, хоча звідкись знав, що робити цього не можна і блідо-червона долина враз потьмяніла, зжужмилась і стала розчинятись у мороці, який наринув невідь звідки. Він квапливо нахилився й зірвав блідо-червону квітку, пальці його стислися так, що ніяка сила не здолала б видерти з них тоненьку стеблинку.

І все. Казкова долина щезла, очі заплющились, і до повік доторкнулася спершу миттєва минущість холоду чорних порожнеч, а тоді — тепле, просочене запахом живиці, повітря.

— Що ви робите тут, любий Едгаре?

Голос був ласкавий і стривожений.

Він здригнувся й розплющив очі. Й роздивився в сутіні знайому сукню та невиразні обриси здивованого обличчя.

— А ви? — помовчавши, спитав він, і далі стискаючи тоненьку стеблинку.

— Гуляю, — відповіла Юдіф. — Я люблю тут гуляти.

Він стояв мовчазний, дослухаючись до шереху зірок.

— Що з вами, Едгаре?

Він повільно підняв обличчя до неба.

— Щойно я був серед зірок…

Юдіф зачаїла подих.

— Я був десь там. Там квіти. Багато квітів, ти ж знаєш. Твоїх квітів. Аж до обрію. Дивись…

Він навіть не зауважив, що перейшов на “ти”, і підніс їй до обличчя руку з неземною квіткою, і Юдіф, подавшись уперед, втупила погляд у те, що стискали його пальці.

“Та це ж звичайнісінька волошка”, — скаже вона зараз. Скаже трохи розчаровано.

— Так це ж звичайнісінька… — почала була Юдіф і враз замовкла, пильно подивилася на нього, перевела погляд на його розкриту долоню — і раптом ніжно провела рукою по його щоці.