Жадані пороги землі

Відображення докладно відповіло на запитання невгамовної Чорнокосої Власниці й поглянуло на годинник. Годинник у нього був електронний, як у Едгара, тільки цифри, звісно, інші, дзеркальні.

— Пробачте, — відображення підвелося з лави. — Всі запитання до нього, — кивнув він у бік Едгара. — Я, на жаль, мушу покинути вас. Купа роботи за дзеркалом.

Відображення чемно кивнуло спантеличеній Чорнокосій Власниці, потиснуло руку Едгарові, неголосно мовивши: “До зустрічі!” — швидко перетнуло вулицю і, пірнувши в натовп біля гастроному, чи то щезло за дверима відділу молочних продуктів, чи то стрибнуло в дзеркальну вітрину.

Едгар теж не відмовився б від прогулянки по задзеркальних просторах, та йому незручно було отак несподівано покинути Чорнокосу, та й він знав, що Задзеркалля будь-коли прийме його.

Отож він залишився.

Чорнокоса спершу трохи засмутилась, та незабаром пожвавішала, потяглась іще до однієї сигарети, похапцем виклала своє життєве кредо, розповіла про складнощі в навчанні, про проблеми із залицяльниками (власне, з тим, що їх забагато) і запропонувала спершу піти в кіно, а тоді ще кудись, ну, хоча б у магазин “Мелодія”.

Ці об’єкти не входили до Едгарових планів, тому він, як міг делікатно, відмовився.

Чорнокоса спершу трохи обурилась, потім з деяким презирством глянула на Едгара, потім їй здалося, що до її особи ставляться байдуже, та, зрештою, полагіднішала, записала Едгарові своє ім’я й телефон на аркушику, видертому із зошита з конспектами лекцій з стародавньої російської мови, домоглася від нього клятви неодмінно дістати Висоцького, подзвонити й домовитися про зустріч (клятви такої Едгар, звісно, не дав) — і пішла, помахуючи знову вийнятою книжкою М. Булгакова, а Едгар залишився на лаві, й було йому дуже сумно.

Бо крізь туш на віях, і рум’яна на щоках, і помаду на губах, і пудру на обличчі, крізь дим сигарети побачив він інше обличчя. Побачив-таки інше обличчя, й упізнав його, хоча воно дуже змінилося.

І все-таки він упізнав його, не зразу, але упізнав, обличчя, ще трохи схоже на те, яким воно було чотири роки тому.

І смуток огортав його від цієї зміни, і знав він, що ніколи не подзвонить по телефонному номеру, записаному на аркушику з зошита й не попросить покликати Інгу, бо та, що її він бачив чотири роки тому, стала зовсім іншою.

А тоді, того літа, все складалося для нього дуже щасливо. Відпустку йому дали в липні — кращого й не побажаєш! — квиток на літак він дістав, простоявши в черзі якісь там три години, і погода на півдні, за повідомленням інформаційної програми “Час”, мала бути якнайкраща.

Коли політ на невеличкому Ан-2 минувся без звичної хитавиці, Едгар (його тоді, зрозуміло, звали не Едгаром) так упевнився у сприятливому для нього розташуванні світил, що в нього не виникало сумніву щодо успішного розв’язання проблеми з ночівлею. А прибув він до цього невеличкого райцентру на березі моря без путівки, “дикуном”, як порадили йому його співробітники, що відпочивали там торік.

І коли, як йому й казали, на виході з аеропорту його оточили кілька жінок, одна поперед одної пропонуючи кімнату з вікнами на море, він нарешті зрозумів, що в житті настала смуга удач.

Він пройшов з тіткою Ніною безлюдними вулицями, забудованими ошатними одноповерховими будиночками, і опинився в омріяній кімнатці, з вікон якої справді видно було сріблясту морську гладінь.

Він робив абсолютно те саме, що й сотні інших відпочиваючих, що налюднили ошатні будиночки та пансіонати. Він відпочивав, тобто: засмагав, слухаючи транзисторний приймач або читаючи журнал чи книжку, купався, запливаючи до майже невидних з берега оранжевих буйків, грав у волейбол, катався на теплоході, вранці ходив на базар, стояв у чергах в їдальні, фотографувався на фоні південнних рослин та великого дерев’яного орла, а вечорами ходив до “зеленого” кінотеатру, де з задоволенням дивився фільми, що їх через хронічний брак часу не міг подивитись у рідному місті.

Повертався він пізно, коли в містечку стояла густа південна темрява (ліхтарі на вулицях чомусь, як правило, не світились, окрім одного — біля кінотеатру) і чорними тінями маячили в небі під яскравими зірками тополі. Він обережно відчиняв двері, виходив надвір і сідав на лавку під сплетінням виноградної лози. Лягати він не квапився. Включав транзистор, ловив негучну музику “Маяка” і курив, пихкаючи димом у зоряні візерунки.

Ішов з дому Едгар рано, повертався пізно ввечері і так до пуття й не знав, скільки в будиночку кімнат і хто, крім тітки Ніни, в них мешкає. Втім, це його мало цікавило. Він приходив тільки щоб переночувати, а решту часу безоглядно віддавав свіжому повітрю, морській воді й палючому сонцю.

Повернувшись одного вечора, він виявив, що на лаві хтось сидить. У темряві біліла сукня. Придивившись, Едгар зрозумів, що це не тітка Ніна.

“Певне, ще комусь кімнату найняла”, — подумав він і, сказавши: “Доброго вечора”, — ступнув на ґанок, маючи намір заховатись у своїх апартаментах, з яких видно було море. Та його зупинили.

— Ти поспішаєш?

Судячи з голосу, запитувала дівчина років двадцяти.

Він не встиг здивуватися дещо незвичному “ти”, бо біла сукня на лаві поворухнулась, і дівчина знов заговорила:

— Такий вечір гарний, теплий… А ви, диваки, все квапитесь якомога швидше спати вкластися.

Едгар був тямовитий, а тут і не треба було бути особливо тямовитим. Повагавшись якусь мить, він не поспішаючи рушив до лави.

“Справді, так можна геть усе проспати, — думав він. — Чому б не посидіти часину під тихими зірками з дівчиною, яка теж сама (а може, з батьками, що вже сплять? Або, може, з приятелькою, яка не повернулась іще з вечірньої прогулянки?) приїхала до моря і якій не хочеться спати, а кортить помріяти з кимось темної південної ночі?”

Щоправда, її несподіване “ти” спонукало до деяких роздумів…

Він зупинився біля лави. На обличчя дівчини падала тінь виноградної лози. Вона мовчала і він мовчав, дещо розгублений. Що ж воно далі буде?

Дівчина тихо засміялася й посунулась.

— Сідай, не бійся.

— А я не боюся, — стенувши плечима, буркнув Едгар і сів. Така манера розмови не дуже йому сподобалась.

Він крадькома зиркнув на дівчину й одразу ж відвів очі. Було темно, та все ж дещо він устиг роздивитися. Дівчина напрочуд скидалась на гоголівську панночку, яка буквально півгодини тому на екрані “зеленого” кінотеатру довела до летального кінця бідолашного філософа Хому Брута у виконанні артиста Л. Куравльова.

Що все ж таки може зробити темрява, яскраві зірки, курортний настрій і враження від фільму!

Він усміхнувся, поклав ногу на ногу, намагаючись робити все недбало, і спитав, уже з неприхованою цікавістю глянувши на дівчину:

— Відпочивати приїхали?

Але щось від панночки в ній таки було.

Дівчина похнюпилась і стала гойдати босими ногами. Тоді, несподівано зітхнувши, сумно повідомила:

— Нудно самій у колодязі. А з цією, — кивнула вона в бік будинку, — розмовляти неохота. Нецікава вона.