Жадані пороги землі

Він слухав і думав, що колись вона вже була тут і співала великому італійцеві про невідому Ельзору, і той так само не зміг нічого їй відповісти.

Голос співав про незмірні простори і час, про бездонні безодні й пустельні порожнечі — й летіли, летіли в сірий ранок червоні пелюстки, випурхували з білої хмари, падали на мокрий асфальт і танули…

— Знайти, знайти, знайти… Знайти, подолавши бездонні безодні й пустельну порожнечу. Знайти.

Пелюстка впала біля самісіньких його ніг. Він зітхнув і спитав, кинув у сірий ранок безнадійні слова, гостро відчувши всю їхню невичерпну безнадійність, нахилився і підняв пелюстку.

— Ти — Летюча зірка? — спитав він.

Він спитав і підняв пелюстку, і на мить відвів очі від тієї, що явилася колись Джорджоне.

Потім він іще раз обвів поглядом поля й безлюдне шосе і знову зітхнув. На дорозі не було нікого, а пальці стискали звичайнісіньку мокру стеблинку.

Було сіре пустельне небо, було мокре безлюдне шосе й була непоказна стеблинка, що виросла тут одного забутого весняного ранку.

— Ти — Летюча зірка? — прошепотів він і прислухався.

З сірого неба діловито знявся звичайний дощ — і він відчинив дверцята, щоб їхати далі.

Марсіянські піски поховали Аеліту, морські глибини поховали Ту, що біжить по хвилях, і не було в безконечному небі ніякої Летючої зірки…

І все ж, він іще раз обернувся, Обернувся — і завмер. Біля його ніг у мокрій траві жеврів червоний промінець.

…Він дуже довго не відводив погляду від пелюстки, боячись, що блідий вогник погасне, а тоді обернувся обличчям до дощової мжички й усміхнувся сірому небу.

Едгар підняв голову й усміхнувся погідному вранішньому небу. Сонце докладало всіх зусиль за себе й за Немезіду, що умчала в космічні глибини, і не його провина, що не настала ще пора спекотного літа. А взагалі — надходила зима, хоча сніг поки що не випав. Сонце вигнало в парк життєрадісних молодих мам із різноколірними візочками, веселих юнаків у джинсах, куртках, кошлатих шарфах і плетених спортивних шапочках із написом “adidas”, статечних пенсіонерів і тих, кому за тридцять.

В парку стало досить людно. Задзижчали машинки в атракціоні “Автодром”, знехотя почало обертальний рух у вертикальній площині “чортове колесо”, зарипіли гойдалки, з репродукторів залунала пісня про досить таки велику кількість червоних троянд, що ними такий собі художник, примудрившися продати водночас і дім, і все, що було в ньому, намагався домогтися прихильності такої собі служительки Мельпомени, котра любила квіти; почала діяти залізниця з маленьким, але цілком справжнім локомотивом; заклацали постріли в тирі. Забігали по доріжках малюки — то той, то той падаючи на мокру рінь.

Громадяни йшли гулять в парк. Погода цьому сприяла. Піднявся з лави й Едгар, маючи намір простежити дальшу путь свого недавнього сусіда по лаві. До речі, Едгар тільки на перший погляд здається трохи… ну-у… пасивним, чи що. Начебто спостерігачем. Просто день суботній, дотримується відповідна заповідь, і Едгар здійснює прогулянку.

Звичайну прогулянку.

Отож не будемо з одного лишень дня робити висновок, що собою являє особа Едгара. Того, кого ми домовилися називати цим ім’ям. Просто так уже виходить, що нам випало бачити лише одну грань. Один вимір.

Склепик містився в безпосередній близькості від парку культури й відпочинку під майстернею по виготовленню ключів та бюро ритуальних послуг. Ті, хто не мав бажання зранку прогулюватись у парку культури й відпочинку, відпочивали в склепику. Склепик називався “Склепик” і справді знаходився у склепику, являючи собою добрий приклад єдності символу й сутності. Адже будь-хто з нас без великих зусиль може згадати не один десяток закладів з назвами на зразок: “Пінгвін”, “Маяк”, “Весна”, “Сонце”, “Вербичка”, “Світанок”, “Ромашка”, “Політ” і таке інше — суть яких перебуває у кричущій невідповідності з кожною із вищезгаданих назв.

“Склепик” був приємним винятком.

Біля “Склепика” було аж ніяк не безлюдно. Стояли групками, курили, обговорювали шанси московського “Спартака”, перспективи тривалого ірано-іракського конфлікту, розмовляли про чвари на роботі, повідомляли останні відомості про реліктового гомініда, обмінювалися думками про Бермудський трикутник, обговорювали вірогідність перебування чужопланетного космічного корабля в сніговому осередді комети Галлея, що наближалася до Землі.

День був суботній, погода сприяла — отож і обговорювали то те, то се, час від часу пірнаючи до “Склепика”, щоб узяти ще пива.

Едгар смикнув за велику, врізану в двері “Склепика” дужку й зійшов сходами до його надр. Надра були вражаючі: стіни, розфарбовані під червону цеглу, намальований камін, Широкі дерев’яні столи й полиці для кухлів, вмуровані в стіни керамічні посудини для квітів, довгий прилавок з трьома кранами, застережні таблички “Не курити”, “Приносити й випивати спиртні напої суворо забороняється”, “Особи в робочому одязі не обслуговуються”, “Пиво видається тільки в комплекті з закускою”, піраміди кухлів на тацях, портативний телевізор під боком у бармена і сам бармен — розкішний лисий красень двометрового зросту, що недбало жонглює кухлями, паперовими грошовими знаками, закусками й дрібняками. “Склепик” був сповнений гомоном, поспиравшись на полиці, смітили риб’ячою лускою, цмулили пиво, сміялися, ходили взяти ще по одній, здійснювали той до біса складний ритуал, який приховують за собою прості, здавалося б, слова “випити пива”.

Едгар постояв скільки годилося в черзі, взяв кухоль пива й рушив уздовж столів, шукаючи поглядом Похмільну Особу, І, звісно, скоро її виявив. Особа привітно махнула майже порожнім уже кухлем і посунулася, звільняючи простір, і тим самим претендуючи на те, що забере якийсь час. Едгар прийняв запрошення.

Втім, Особа була вже не похмільною, а просто неголеною. Відбиток страждання розтанув під впливом пива, як тане під промінням сонця відбиток з воску.

Як тануть відбитки з воску, Едгар, чесно кажучи, не бачив ніколи, та припускав, що саме так вони й тануть.

— Непогане пивце, — зауважила Похмільна Особа (так уже й називатимемо її). — Щойно завезли, я бачив.

Едгар надпив ковток і кивнув на знак згоди.

— А чиї ви тоді вірші декламували? — поцікавився він, щоб підтримати розмову. Хоча він, певна річ, знав, чиї то були вірші.

Похмільна Особа поставила кухоль, стенула плечима й байдужісінько вирекла:

— Свої, звісно. А чиї ж іще? Чужі вірші нехай актори декламують.

— Хоч би й погані, та свої, — резюмував Едгар, неуважливо позираючи навкруги.

В “Склепику” стояв гомін голосів, дзенькіт кухлів, над прилавком височів бармен, примудряючись водночас керувати знаряддями виробництва і дивитися телевізор, під стелею зависнув тютюновий дим, застилаючи табличку “Не курити”, крадькома, озираючись на всі боки, наливали червоне (у ті часи таке було ще можливе), і стара жінка з тацею, щось невдоволено бурмочучи, змітала зі столів і полиць луску” клапті газет і корки.

До речі, Інопланетний Розум, що довгенько спостерігав за нами і чимало про нас зрозумівши, спасував перед за* гадкою “Вербичок” та “Світанків” і, лайнувшися, відбув собі у свої зоряні сфери, бо виявилося, що дечого в нас йому не вгризти.