Жадані пороги землі

Чоловіка, що махав рукою, стоячи на узбіччі, він помітив здалеку, загальмував і почав знову виконувати затяжний позіх. Закінчивши позіхати й протерши очі, він виявив, що попутник уже шарудить плащем, умощуючись на задньому сидінні.

— До Москви?

— Так, — не зразу озвався попутник, перестав шарудіти плащем і принишк.

“Москвич” знов набрав швидкості й помчав за відступаючою ніччю, а Одинцов, вирішивши, що розмова — найкращий засіб прогнати залишки сну, почав універсальну метеорологічну увертюру.

— Погодка, бачили таку, га? — кинув він перші слова на конвейєр розмови. — Ще якийсь там місяць і, диви, снігом замете!

Він скрушно похитав головою, подумав про ожеледь і можливий різкий стрибок кривої на графіку дорожньо-транспортних пригод. Попутник мовчав. Одинцов кинув погляд у дзеркальце і виявив, що той скоцюрбився в кутку, піднявши до вух комір плаща.

“Іноземець, чи що?” — здивувавсь Одинцов, роздивляючись смугле довгоносе обличчя, і квапливо перевів погляд на дорогу — при такій видимості, та ще в дощ, гав ловити не годиться, бо вмить опинишся в кюветі. Як його сусід Іван Федотович. Тільки-но придбав “Жигулі” — гарненьку малинову машинку, іграшку, та й по всьому — перекинувся колесами догори. Сам, хвалити бога, відбувся синцями, але машина, малинова іграшка, ой-єй-єй!

— Мабуть, по квиток? — Одинцов знов пустив у хід конвейєр.

— Що? — не зрозумів незнайомець.

— Я кажу, що ви, мабуть, до Москви по квиток на хокей? — пояснив Одинцов, обережно виводячи “Москвич” з-за корми автобуса, що повз понад узбіччям. — Якраз до відкриття встигнемо, а то потім черга буде страшнюща.

— Ні, не по квиток, — лаконічно відповів незнайомець.

Автобус плив ззаду, й Одинцов перевів “Москвича” далі від білої смуги.

— А от я спеціально раненько встав, — повідомив він. — “Спартачок” має сьогодні вклепати отим Збройним Силам.

Помовчавши, він скрушно додав:

— Хоча останніми сезонами щось не. виходить.

— Я не на хокей. Мітив просто на Москву, та трохи не розрахував, промахнувся. Багато хто ще помиляється. Адже діло нове. От і добираємось, як хто може.

“Таки іноземець!” — вирішив Одинцов.

— То ви застрягли на наших дорогах? — поцікавився він і додав, як людина бувала: — Зараз на путівці краще не потикатися, хіба що на тракторі чи на танку. Для “фольксвагена” або ж “ситроєна” вони, мабуть, затяжкі. Гірше, ніж раллі Париж — Дакар.

Він смачно вимовив іноземні назви й усміхнувсь, задоволений собою.

— Я без машини, — відповів незнайомець.

Одинцов здивовано подививсь у дзеркальце.

“Ото дивак, невже він пішки ходив? А втім, іноземці люди своєрідні…”

— Напевне, до московських музеїв?

— І до музеїв також, — ухилився попутник від прямої відповіді.

Одинцов зменшив швидкість на повороті і прилаштувався за колоною мокрих КРАЗів, що подібно до верблюдів, тягли у своїх містких кузовах гори піску. Замість дачних будиночків обабіч дороги з’явилися заводські корпуси й просторі подвір’я автоколон.

— Пробачте, а звідки ви до нас?

Незнайомець зашарудів плащем.

— Джаньяхара.

“Джаньяхара, Джаньяхара… Може, в Африці? А може, десь поряд з Індонезією! Певне, якась острівна держава. Спитати б, але незручно. Потім, згадуючи мене, темного, судитиме про всіх нас. — Одинцов зиркнув у дзеркальце. — Нехай, повернуся з квитками, в сина спитаю. До речі, квитки. — Одинцов подививсь на годинник. — Саме встигну”, — вирішив він і став неголосно мугикати пісню про чудову п’ятірку і воротаря.

Телевізор — це зовсім не те, навіть, коли він кольоровий. Справжній болільник має бути там, в ревищі трибун, усім тілом мимовільним напруженням м’язів брати участь у тому захоплюючому, поривному діянні, що його звуть “хокей”. Здоровенні спритні чорти в яскравих светрах гасають по майданчику в запалі змагання, а під перекриттями шугає луна — це крешуть лід ковзани, це шайба ковзає об бортик, це стукають клюшки, це горлають тренери… Справжній болільник має бути часткою того тисячоголосого, несамовитого, що вимагає: “Шай-бу! Шай-бу!” — і задоволено горлає! “Мо-лод-ці!” — або ж свистить, та так, що, здається, — важка покрівля, задвигтівши, от-от злетить і здійметься в небо. Хокей — це…

— Дякую, я тут вийду.

Одинцов отямився від хокейного марення. Його “москвич” біг уже в барвистому потоці машин по проспекту на околиці міста.

— Нема за що!

Він під’їхав до тротуару. Незнайомець вийшов і зупинивсь, обсмикуючи плащ. Одинцов помахав йому рукою і, прочинивши дверцята, гукнув крізь вуличний гамір:

— Повернетеся додому, вітайте від нас ваш народ.

Незнайомець обернувся, теж махнув рукою. Голос його пролунав зовсім близько, ніби він, як і досі, сидів у машині.

— Неодмінно перекажу вітання від землян.

Він заквапився до метро, ховаючи обличчя від дощу, а Одинцов виявив на задньому сидінні дрібничку, що випала з кишені незнайомця. А може, залишена ним навмисне.

Одинцов привіз її додому, і показував її усім, і описував у листах, а тоді її забрав хлопчисько, що прийшов до його онука в гості, коли Одинцов уже повернувся до своїх акваріумних рибок, і ніхто так і не дізнався, що то був портативний чужопланетний аналог нашого поки що не створеного Рогу Достатку.

А втім, щодо того, нібито ніхто не знав, сказано не зовсім точно, бо Едгар все ж дізнався. Але дрібничка вже назавжди загубилась.

Щоб відшукати вхід на подвір’я “Дитячого світу”, Едгарові довелося пройти квартал прямо, а тоді квартал — праворуч. Проминувши похмуру арку, він опинився на подвір’ї.

З затилля “Дитячий світ” мав не такий привабливий вигляд, як з фасаду: перед очима постали стіни з латками облупленого тиньку, запорошені вікна службових приміщень, сірі ворота складу, на яких висів промовистого розміру замок. Перед очима постали також двоє миршавих ясенів і куточок для куріння, що складався зі стовпчиків від лави та вмурованої в асфальт залізної бочки тривожного червоного кольору. Біля кущів стояли набиті сміттям бачки, валялися подерті коробки з-під імпортного взуття, клапті обгорткового паперу з надписами “Дякуємо за покупку” та побиті флакони з відділу “Парфюмерія”. Ще на подвір’ї був дерев’яний стіл для гри в доміно і неподалік від сміттєвих бачків — літаюча тарілка.

Біла, обрамлена синьою смужкою тарілка завбільшки як автомобіль “Запорожець”, дуже схожа на тарілки установ громадського харчування, лежала догори дном на асфальті і не виявляла жодних ознак життя, а також нічим не виказувала свого чужопланетного походження. Едгар підійшов до неї, доторкнувся до гладенької поверхні й упевнився, що літаючий об’єкт зроблено з матеріалу, аналогічного, або дуже схожого на той, з якого роблять посуд на наших земних підприємствах. У віддаленому від Едгара секторі верхньої частини тарілки синьою фарбою намальовано було стилізовану ялиночку, стояла літера “Б”, далі загадковий символ “2-С”, навскоси розташувався рівнобічний трикутник з уписаною в нього цифрою “3”, а навпроти — цифра “5”.