Зворотний зв’язок

Я дивився то на картину, то на озеро. Мозок гарячково пригадував, аналізував повідомлення інопланетян, відмінності їхньої форми мислення. Міркування ще складалось у логічний ланцюг, а інтуїція вже робила своє: обрала головне, провела аналогію… Я побіг назад до дверей, де біліла табличка “А.Сьомін”. Якщо мій здогад підтвердиться, то Алик забув там десятки книжок із своєї знаменитої колекції.

Справді, у кімнаті, де колись жив мій земляк, я побачив на полиці книги. Виблискували золотом написи: “Острів скарбів”, “Собака Баскервілів”, “Вбивство на вулиці Морг”…

Саме те, що я й передбачав. Алик мав велику колекцію детективів. І він забував свої книжки у найрізноманітніших куточках сонячної системи. За цими книжками можна було безпомилково відшукати його сліди.

Але ж форма мислення гостей була інша, ніж наша, і технічні можливості інші.

Так ось де розгадка! Сталася фатальна випадковість, яка перешкодила контакту двох цивілізацій. Гості втекли від нас світ за очі. Я уявив їхній жах, їхню огиду…

Біля дверей почулися кроки. Це прийшли мої товариші з корабля.

Штурман Стронг вигукнув:

— Він живий і здоровий!

А бортінженер закидав мене запитаннями:

— Що тут коїться! Маскарад? Якісь…

Зблизька пролунав владний голос:

— Іменем закону ви арештовані!

Постріли, вигуки… І вдруге:

— Іменем закону!

До дверей підходило двоє невідомих. Штурман Стронг наставив пістолет, але я поклав йому руку на плече і промовив:

— Заходьте, містере Шерлок Холмс! Заходьте, містере Нат Пінкертон! Ласкаво просимо!

Вони зайшли в кімнату точнісінько такі, якими знали ми їх ще з книг та кінофільмів. Один — високий, кремезний. Другий — худорлявий, стрункий, з люлькою в зубах.

— Дивно! — вигукнув Шерлок Холмс. — Як ви довідалися, що це я вийшов на ваш слід?

— Я вас обчислив, — усміхнувся я люб’язно.

Штурман Стронг з докором дивився на мене і хитав головою: мовляв, як не соромно згадувати давні анекдоти. А непосидющий Нат Пінкертон вигукнув:

— Але хто нам пояснить, як ми тут опинилися, що це за дивний будинок і хто ви такі?

— Я поясню.

Тон моєї відповіді наче заспокоїв Ната, і він поставив на запобіжник свій пістолет.

— Оцей шарварок зчинився через одного забудька, і остаточних наслідків ми ще не можемо передбачити…

На саму думку про це я аж похолов… Глянув на Пінкертона, на своїх товаришів і пояснив:

— Ви, Пінкертоне, і ви, Холмс, а також усі ці пірати, розбійники — всі ви прийшли з книжок, які забув тут мій однокашник Алик Сьомін. Інопланетяни прибули сюди і намагалися за зразками нашої культури скласти уявлення про нас. Гості дослідили приміщення, прилади та машини, — вів далі я. — Знайшли книги і вирішили, що це щоденники чи, може, бортжурнали, залишені якоюсь експедицією. У гостей, очевидно, виникли побоювання щодо контактів між цивілізаціями на зразок тих, які висловлювали свого часу вчені Землі. І вони вирішили якнайбільше довідатися про нас, перш ніж почати переговори.

— О метеоритний дощ і пастка часу! — вигукнув одне із своїх предивних проклять штурман Стронг. — Якщо зважити на їхні передачі, вони мали відповідні апарати і могли матеріалізувати інформацію?

— Ви уже все зрозуміли, — сказав я. — Так, вони матеріалізували зміст книг і подумали, що всі пірати, бандити і сищики — то наші сучасники…

— Уявляю, з якою швидкістю вони втекли геть із сонячної системи, — мовив Стронг.

А я намагався не думати про те, чого могла коштувати землянам неуважність Алика Сьоміна.

СТАРОВИННИЙ РЕЦЕПТ

І

Хтось тихо і нерішуче постукав у двері…

Василь Кузьмич намагався уявити собі людину, яка зараз увійде. Поки двері повільно прочинялись, він устиг подумати: “Затурканий, від якого відцуралися лікарі? Чи, може, один з місцевих знахарів?”

Чоловік був схожий і не схожий на тих, кого уявляв собі Василь Кузьмич. Худе, обвітрене обличчя. Крізь засмагу проступала хвороблива блідість. Різкі зморшки біля очей, як у кожного, хто звик щулитися на південному сонці. Повіки напівприкриті, виразу очей не видно. Ніс з горбинкою. Чоловік більше схожий на араба, аніж на таджика. Василь Кузьмич відповів на привітання і вказав на стілець:

— Слухаю вас…

Усім своїм виглядом він одверто показував, що в нього обмаль вільного часу. Відвідувач зрозумів це.

— Візьміть мене з собою.

“Звідки він міг довідатись про мої плани?” — здивувався Василь Кузьмич. Спробував заглянути у вічі відвідувачеві, але той одвів їх.

— Я кілька разів водив на Памір геологів. Був провідником, робітником, оператором…

— У вас виразка шлунка? — спитав Василь Кузьмич.

Відвідувач не здивувався, що лікар одразу визначив з його зовнішнього вигляду хворобу, і, знаючи, що почує далі, випередив останню фразу Василя Кузьмича:

— Не турбуйтесь, я витримую великі навантаження.

— Саме цього й не слід робити, — повчальним тоном сказав Василь Кузьмич.

— Мене лікували два роки, а хвороба загострилась, — пояснив відвідувач, і його гортанний акцент прозвучав виразніше. — Тепер тільки операція…

— Ну й що? — знизав плечима Василь Кузьмич.

— Ви підете по ягоди галуб-явана? — запитанням на запитання відповів відвідувач, і в голосі його вже не було нерішучості. — Мені сказали, що вам пощастило знайти записки Сейкіла і ви хочете перевірити його рецепти.

— А ви знаєте про Сейкіла, про спалювачів трупів? — поцікавився Василь Кузьмич. Він припускав, що предками опалювачів трупів були греки, які служили у військах Олександра Македонського. Завойовник поселив їх у передгір’ї Паміру як колонізаторів. Якщо здогадки слушні, то медицина опалювачів трупів сягає корінням у медицину стародавніх греків.

— Дещо знаю. Я хотів би спробувати полікуватися за його рецептами. А не допоможе — тоді операція.

— Почекайте до мого повернення, Якщо знайду ягоди…

— Я допоможу вам знайти їх, — у голосі відвідувача почулася дивна впевненість.

— У мене вже є один помічник. Більше мені не треба, — нетерпляче мовив Василь Кузьмич, присуваючи до себе книгу.

Але відвідувач і не думав іти.

— Ви не будете нічого платити мені.

— Ви хворі, виснажені. Вам не можна вирушати в таку дорогу, — роздратовано заперечив Василь Кузьмич. — До речі, звідки ви знаєте про мої плани?

— Чутки, як вода, а людське мовчання — як решето.

“Цікавий тип, — подумав Василь Кузьмич. — Чи не авантюрист? Шкода, що немає часу з’ясувати це”.