Зворотний зв’язок

— Даруйте, до побачення, — сказав він, розгортаючи книгу.

Відвідувач ступив крок до столу, вперше підвівши очі. Вони були пильні і зовсім небоязкі.

— Все-таки ви візьмете мене. Я — правнук Сейкіла.

“Авантюрист!” — вирішив Василь Кузьмич, уже думаючи, як би швидше позбутися відвідувача. А невідомий дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед лікарем. Василь Кузьмич прочитав: “Румі Сейкіл”.

— Чого ж не сказали про це одразу?

— Боявся, що ви марновірні.

Василь Кузьмич згадав закон опалювачів трупів: “Наші таємниці живуть з нами і відійдуть з нами”. Якщо комусь із чужинців щастило проникнути в таємниці племені, його вбивали. Були випадки, коли люди племені знаходили такого чужинця і в інших країнах. Опалювачі трупів не спинялися ні перед чим, щоб знищити викрадача їхніх таємниць.

Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:

— Думав, що ви можете злякатися…

Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у неї:

— Гаразд, якщо ви — правнук Сейкіла, то маєте право йти зі мною. Тільки не думайте, що я доводжу свою сміливість…

Румі всміхнувся.

— Усі знають, що дурні звичаї вмирають раніше за людей.

— Залишіть заяву і документи, я попрошу оформити вас, — запропонував Василь Кузьмич. — А поки що розкажіть трохи про плем’я і свого прадіда. Історики згадують, що Сейкіл був колись знаменитий лікар. Я думаю, він використав знання стародавніх греків, поєднавши їх з місцевою народною медициною.

— Очевидно, ви знаєте більше за мене, — сказав Румі. — Я чув од діда, що його батько був великий лікар. Але дід протоптав собі іншу стежку — став мисливцем. І мій батько прийняв від нього рушницю, але він дуже рано помер. За ним тінню пішла і мати. З тринадцяти років я лишився сиротою, жив у діда, потім — у батькових друзів. Тепер мені тридцять вісім, а я нічого не зробив у житті. Був чужою тінню, ішов по чужих стежках, навіть гнізда не звив… — у його голосі бринів жаль за прогаяним. — І книга минулого розкрита перед вами, а не переді мною. Прадідові нотатки розшукали ви. Я тільки чув про них і мріяв їх прочитати. Мало бути нащадком великого — треба осягнути велич.

Він швидко глянув на вченого:

— Кажуть, ви великий спеціаліст не тільки в народній медицині, ви прекрасно знаєте історію Паміру.

— Чутки ці дуже перебільшені, — заперечив приємно вражений Василь Кузьмич.

II

Василь Кузьмич і Румі вилетіли вдвох — помічник ученого несподівано захворів. Літак ніс їх над степом, вкритим кущами янтака — верблюжої колючки. Маленькі, круглі, вони були схожі на їжаків. Поруч з аеродромом, де приземлився літак, дзюркотіла вода в арику й сухо шелестів пісок. Вода дзюркотіла дужче, пісок лише вкрадливо нагадував про себе, чекаючи, поки люди вирушать у путь.

Потім потужний вертоліт проковтнув людей і в своєму череві легко переніс через пісок та воду, промчав над берегами Сирдар’ї, де, за переказами, колись владарювали тигри.

Василь Кузьмич показав униз, на густо порослий очеретом берег, і прокричав на вухо Румі:

— Кажуть, що там можна пополювати на тигрів!

— Я їх не бачив, — відповів Румі і несподівано без тіні усмішки додав: — Мабуть, тигри, що надумали вціліти, перетворилися на котів…

Василь Кузьмич засміявся, уявивши собі цей процес перетворення.

Вертоліт вивергнув людей із свого черева уже за підніжжям Паміру, оглушливо застрекотав і полетів…

Василь Кузьмич розклав на великому камені карту, вийняв записника.

— Якщо вірити Сейкілу, звідси треба йти через Гадючу ущелину. Невже немає коротшої дороги?

— Є, — відповів Румі. — І не треба сунутися в Гадючу. — Він показав шлях на карті.

— Чудово, — зрадів Василь Кузьмич. — Це значно ближче і до того ж безпечніше. Адже ущелина недаром називається Гадючою.

— Недаром, — підтвердив Румі.

— Отже, підемо отак, — і олівцем уже почав вести лінію.

— Треба вірити старому Сейкілові, — несподівано сказав Румі. — Він знав багато шляхів, але вибрав один. Як ви думаєте, чому?

— Не знаю, — розгублено мовив учений.

— І я не знаю. Отже, треба йти його стежкою.

— Дивна логіка, — знизав плечима Василь Кузьмич.

— Хочете перевірити його рецепт, то йдіть його дорогою.

“Певно, він має слушність. У всякому разі варто рискнути”, — подумав Василь Кузьмич. Він був не з боязких, але даремного риску не любив.

Вони перевзулися в чокої — легкі мисливські черевики з сириці — і взяли на плечі важкі рюкзаки. Стежка то круто йшла вгору, то петляла між скелями та камінням. Василь Кузьмич і Румі не звертали з неї. Тут нічого мудрували: стежку проклала не одна людина. її прокладали і перевіряли тисячі людей протягом багатьох років. І коли стежка в’ється змійкою, значить, так легше вибиратися на гору. Якщо обходить камінь — ненадійний камінь, обходить струмок — небезпечний струмок. Точніше кажучи, стежку не прокладають, а творять — як пісню, як легенду.

Ось стежка побігла вниз, і Румі застережливо підняв руку.

Перед ними лежала Гадюча ущелина. Вона нічим не відрізнялася від інших ущелин — яскрава зелень з густими тінями, з неї стирчали посріблені щербаті скелі. Ущелина очікувала людей мовчки, без зловісного сичання і промовистого шелесту.

Румі дістав ножа, зрізав дві гілки, обстругав. Одну дав Василеві Кузьмичу.

Спираючись на кийки, вони почали сходити вниз. Камінці не котилися з-під ніг — отже, Румі правильно ступав по стежці. Тіні пливли поруч, то зникаючи, то знову з’являючись.

Ось Румі низько нахилився, проходячи під навислими гілками, подав знак, щоб учений зробив те саме. Василь Кузьмич приготувався одвести гілку вбік і здригнувся. Гілка подивилася на нього блискучими очима і засичала. Це була гадюка. Вона лізла на дерево, певно, щоб поласувати пташиними яйцями.

Василь Кузьмич інстинктивно підняв кийка. Гадюка поповзла по гілці, намагаючись якнайшвидше сховатися в листі, сонячний промінь ковзнув по її яскраво-зеленій з жовтими цятками лусці. Василь Кузьмич опустив кийка і пішов далі стежкою. Румі швидко глянув на нього, але нічого не сказав. їм довелося йти значно повільніше і обережніше. Тепер змії траплялися на кожному кроці. Кілька разів Василь Кузьмич помічав щитомордника, на галявині побачив кобру. Добре, що вона була досить далеко і тільки повернула голову до людей. Василь Кузьмич знав, як блискавично нападає ця гадюка. На невеликій відстані навіть досвідчений мандрівник не встигав захиститися.

Раптом з дерева на плече Румі впала зелена стрічка. Василь Кузьмич ледве стримався, щоб не закричати. Тамуючи тремтіння в голосі, він сказав:

— Румі, не рухайтеся різко — у вас на плечі змія.

Румі трохи повернув голову, скосив очі, потім швидко схопив гадюку за голову. Зелена стрічка вигнулася, почала пручатися, силкуючись звільнитись, але було пізно. Румі ножем розкрив змії пащу і сказав:

— Вона не отруйна. Досить невинне створіння.

— І все-таки я б не радив… — почав Василь Кузьмич, але Румі вже підніс змію до гілки, і вона зникла в листі.