Куліш П. О.

БАЙДА, КНЯЗЬ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ

(Драма, 1553 - 1564)

ДІЙОВІ ОСО­БИ:

Байда, князь Дмитрій Виш­не­вецький.

Тульчинський Самійло, йо­го чу­ра, а потім поб­ра­тим.

Дворяне-побратими.

Посел Мос­ковський.

Посел Ту­рецький.

Панцерний бо­ярин.

Козаки-нетяги.

Козаки-дуки.

Радько Гу­зир, на прізви­ще Ту­рецький Свя­тий.

Хома Пин­дюр, на прізви­ще Плах­та.

Ганжа Ан­ди­бер, гетьман За­по­розький.

Костир, без­ру­кий ко­зак-ха­рак­тер­ник.

Козаки-січовики, ко­за­ки-зи­мов­ча­ки, ко­зацькі чу­ри, гро­мадські мужі, коб­зар, пос­ланці і вістовці.

Великий візир.

Сераскир.

Капудан-баша.

Беглербек.

Замковий ага.

Княгиня Виш­не­вецька,

Байдина ма­ти.

Катруся, її не­бо­га.

Настя Го­ро­ва, шин­кар­ка сте­по­ва.

Настина най­мич­ка.

Сцена в Виш­невці над Го­рин­ню, на сте­пу Виш­не­вецько­му, в Ца­риг­раді, на Бос­форі і в Ве­ли­ко­му Лузі.

ПРОЛОГ

Три сотні й два де­сят­ки літ ми­ну­ло, Як згас у му­ках дух прав­ди­вий Бай­ди, А сер­це в нас ли­царське не зас­ну­ло: Так са­мо на землі жа­дає прав­ди. Боронючи на­род­ну Гіпок­ре­ну, [1] Духовну зброю без ус­тан­ку но­сим І се на ли­цедійную аре­ну Свою бор­бу за прав­ду пе­ре­но­сим. О му­зо Мельпо­ме­но, [2] прав­ди ма­ти! Дай нам тобі дос­той­но пос­лу­жи­ти, Народний дух з за­не­па­ду підня­ти, Гасителів йо­го по­со­ро­ми­ти Нехай ве­ли­ка, лю­ба нам тінь Бай­ди Од нас ли­ця сво­го не од­вер­тає, Нехай приз­нає в нас ге­роїв прав­ди І на бор­бу свя­ту бла­гос­лов­ляє!

1

– Гіпокрена - за давньогрецькими міфами, джерело на горі Гелікон у Греції, яке виникло від удару копита крилатого коня Пегаса, що на ньому їздили музи. Вода цього джерела приносила натхнення поетам. У переносному значенні - джерело натхнення.

2

– Мельпомена - у давньогрецькій міфології, одна з дев'яти муз, покровителька різних видів мистецтва: спочатку пісні, згодом - сумної пісні, ще пізніше - трагедії.

АКТ ПЕРВИЙ

СЦЕНА ПЕРВА

Вишневець. Дуб­ро­ва під зам­ком.

Виходить Бай­да, за ним Тульчинський з коб­зою.

Байда

У ме­не в гру­дях сер­це б'ється рівно…

Султане, ціса­рю, ко­ро­лю, ца­рю!

Ваш гнів ме­не довіку не зля­кає

І ваші ми­лості ме­не не куп­лять.

Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пек­ло лю­те,

Про все бай­ду­же Байді За­по­рож­цю.

Обійме смерть він, жар­ко поцілує,

Коралями кістяк її зак­ра­сить

І заквітчає го­ло­мо­зу пиш­но.

А жизнь - мов око­ви­тої горілки

Коряк жем­чуж­но-бульбаш­ної вип'є…

Чого ж хо­роб­ре, рівно­ва­ге сер­це

Злякалося хмур­них очей діво­чих,

Їх пог­ля­ду сум­но­го та гнівно­го?

Великого коліна ти па­нят­ко,

Княжа Ост­розьке, Ізяславська вітка… [3]

Я - Руський князь з Оле­га й Свя­тос­ла­ва,

3

– Ізяславська вітка...
– Нащадки великого князя київського Ізяслава Ярославовича (1024 - 1078), сила Ярослава Мудрого.

Що Ца­риг­ра­дом пиш­ним ко­ло­ти­ли.

Твої маєтності… Я маю ширші.

Мій Виш­не­вець по­веліває світом:

Велить сул­та­нові бла­га­ти Бай­ду,

Цареві - зва­ти в гості гай­да­бу­ру.

Та ма­ти си­на з до­му про­га­няє

І тур­чи­ном, і мос­ка­лем ля­кає…

Гей, заспівай­мо, чу­ро, про ко­зацт­во,

Про на­ше вольне, як наш дух, ли­царст­во!

(Бере в Тульчинсько­го коб­зу).

Співають:

Гомін, гомін по дуб­рові… [4]

4

– "Гомін, гомін по дуброві..." - народна пісня, відомо в різних варіантах.

Туман по­ле пок­ри­ває…

Мати си­на про­га­няє:

"А йди, син­ку, пріч від ме­не,

Нехай те­бе тур­чин візьме".-

"Мене, не­не, тур­чин знає,

Сріблом-злотом наділяє".

Гомін, гомін по дуб­рові…

Туман по­ле пок­ри­ває…

Мати си­на про­га­няє…

"А йди, син­ку, пріч від ме­не,

Нехай те­бе мос­каль візьме".-

"Мене, не­не, мос­каль знає,

Давно в гості зак­ли­кає.

А в мос­ка­ля доб­ре жи­ти:

Ласо їсти, гірко пи­ти,

Бусурмена в полі би­ти…"

Тульчинський

Мій кня­зю й батьку! на твоїй до­саді

Будує чу­ра твій свою надію.

Заручено те­бе ще ма­лолітком,

І дух ко­зацький не злю­бив не­волі.

Тобі здається, на­че рідна ма­ти

Тебе при­му­сом з до­му про­га­няє,

І мо­ло­децьке сер­це вольне, гор­де

До іншої, до кра­щої па­лає.

Для ме­не ж над Кат­ру­си­ну уро­ду

Нема кра­си, ні лю­бо­го зви­чаю:

Мені Кат­ру­ся - мов зо­ря в по­го­ду,

Мов чис­та бла­говісна квітка з раю.

Байда

(загадавшись, пе­ре­би­рає стру­ни. Співає).

Летить орел про­тив сон­ця,

Згорда по­зи­рає:

Хто не знає за­ко­хан­ня,

Той щас­тя не знає.

Пливе ко­зак че­рез мо­ре,

В морі по­то­пає:

Хто не знає за­ко­хан­ня,

Той жур­би не знає.

Ні, стру­ни сі ос­лаб­ли, заніміли

В моїм бу­янні кримськи­ми сте­па­ми,

В го­нит­вах за пруд­кою та­тар­вою,

За ди­ки­ми бах­ма­та­ми-вітра­ми. [5]

Одна стру­на дзвінить по­туж­но в ме­не,

Мов те піро ор­ли­не про­тив бурі;

Мов Чор­не мо­ре грає-заг­лу­шає

Всі інші співи на моїй бан­дурі.

(Співає).

Гомін, гомін по дуб­рові…

Туман по­ле пок­ри­ває…

Мати си­на про­га­няє…

Виходить кня­ги­ня Виш­не­вецька з Кат­ру­сею.

Княгиня

Мій ор­ле си­ну! де твій ро­зум дівся?

5

– Бахмат - верховий (бойовий) кінь у татар.