Без права на реабилитацию. Часть 2

визнавалась побудова держави «з сильною державною владою в руках

Вождя Нації»; що незалежний розвиток держави вважався можливим

лише за умови «тривалого забезпечення її імперських позицій», роз-

будови «українського мілітаризму»; що треба боротися «за панівне

становище серед інших народів»; що принципом ОУН є «Україна для

українців»; що мораль оунівця – це «мораль завойовника», а його

рисами повинні бути «догматизм,... фанатизм,... аморальність,... творче

насильство...»; що їх влада «мусить бути страшна»; що не треба

лякатися, що з українського населення залишиться половина [1].

Адвокати націоналізму для широкого вжитку, як правило, обходять

питання про те, як визначаються в програмових документах ОУН

«етнографічні межі» України. Як зазначає сучасний дослідник, «...ідеологія

українського націоналізму передбачає перманентні війни з сусідами

України... нема і не може бути миру між Україною та її сусідами,

допоки Холмщина, Підляшшя, Лемківщина залишаються в рамках

польської держави, поки Придністров’я є частиною Молдавії, поки

південне Полісся входить до складу Білорусії, поки Курська й Воронезька

області, Краснодарський та Ставропольський краї є частиною Російської

Федерації... Перманентна війна України проти всіх її сусідів – річ для

ОУН нормальна, вона навіть обґрунтована ідеологом українського

націоналізму Дмитром Донцовим» [2].

Фашистські по суті імперіалістичні наміри українських націо-

налістів знаходять відображення у своєрідній психологічній атмосфері,

84

характерній для ОУН. Ось спогади учасника УПА: «Буде війна» –

цими словами взаємно віталися повстанці, зустрічаючи друзів...» [3].

Навіть через лічені роки після закінчення війни, яка завдала

українському народу стільки горя, провідний ідеолог і публіцист УПА

П.Полтава в статті «Підготовка третьої світової війни та завдання

українського народу», чітко усвідомлюючи можливі втрати України,

не вважає за необхідне приховувати бажання цієї війни, намагаючись

лише замаскувати його посиланням на волю народу: «...український

народ не є проти цієї війни, він на неї чекає» [4].

А один з провідників ОУН. Ст. Ленкавський у 1948 році на-

голошував: «Нам по суті треба наслідувати фашистсько-гітлерівські

методи».

Ми вибірково навели лише деякі з багатьох свідчень такого роду.

Але й цього достатньо, щоб дійти висновку, що український інтегральний

націоналізм є фашизмом. Цей висновок робить і авторитетний істо-

рик Іван Лисяк-Рудницький. Він називав «інтегралів» непатріотами,

«бандеро-націоналістичними головорізами», які «опановані божевільною

жадобою влади і хотять не просто незалежної України, але тільки

таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би роль само-

владного диктатора, ОУН(р) – роль безконтрольної моно-партії «ордену»,

а «служба безпеки» – функцію рідного НКВД». І.Лисяк-Рудницький

висловлював «надію й гаряче бажання, що українське громадянство

зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму», бо якщо

хоч на деякий час їх допустити до проводу, то «бандеро-націоналісти

втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну

справу» [5].

На жаль, так тоді і сталося і може повторитись.

Красномовною є спроба одного з шефів СБ ОУН Миколи Лебедя

дати власну інтерпретацію здійсненого ОУН злочинного плану винищення

польського населення, жертвами якого стали десятки тисяч цивільних

осіб: «УПА пробувала втягнути поляків до спільної боротьби проти

німців і більшовиків. Коли ж це не дало жодного успіху, УПА дала

польському населенню наказ опустити українські терени Волині і

Полісся» [6]. Отакої! Знищення десятків тисяч людей, за Лебедем, –

це просто наказ «опустити українські терени».

...У зв’язку з цим не можна ще раз не звернутися до вказаної ши-

роко документованої праці Віктора Поліщука, який занепокоєно свідчить,

що «сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини» [7].

І справедливим видається зауваження автора, що фашизм засуджено

німцями, італійцями, іспанцями, португальцями, але у певних сил в

85

Україні провідною ідеологією націоналістичного руху продовжує

залишатися інтегральний націоналізм.

Справедливість такого висновку підтверджують і факти українського

сьогодення. Ось лише два приклади. 1992 року Спілка Української

Молоді (СУМ) видає працю Дмитра Донцова «Росія чи Європа?». У

передмові наводяться роздуми автора. Що українець – то «Гомо

Европеус», а росіянин – то варвар, «Гомо Азіатікус», подається заклик –

«За Київ і Христа проти Москви і антихриста!». І тут же видавці СУМ –

пишуть: «Ім’я та творчість Д.Донцова залишаються для нас не лише

історією, але й маяком сучасності і дороговказом на майбутнє» [8].

Приклад другий. Газета УНА-УНСО «Наша справа» (№3 – 1997.

– 17 січня) з гаслом «Сила; порядок, добробут!», статтями про Я.Стецька,

героїзм ОУН-УПА й оголошенням про наступний закритий семінар

«для старших офіцерів ЗСУ, МВС, НГУ, ПВ, СБУ» з темою «Війни

XXI століття» і головною доповіддю «Від війни як глобального про-

тистояння, до війни як інтенсивної терористичної кампанії».

...З усього сказаного випливає один висновок: реабілітація ОУН,

УПА означала б реабілітацію фашизму, який є реальною небезпекою

і сьогодні, і в майбутньому. Вони, ОУН-УПА, можуть бути лише

прощені. Й то тільки тоді, коли самі визнають свою вину, засудять