Без права на реабилитацию. Часть 2

– С. 34.

5. Даниленко С.Т. Дорогою ганьбі і зради. – С. 231-232.

6. Давиденко В.А. УПА № 5190. – С. 11.

7. Ткачук А.В. Перед судом історії. – Харків, 2000. – С. 21-22.

8. Бандера С. Перспективи української революції. – Видання

ОУН, 1978. – С. 88-89.

9. Легенда. 1941-1944. Чорні дні Волині. – Товариство Волинь.

СШП. – С. 6.

10. Нюрнберзький процес. – М., 1961. Т.7.

11. Товариш. – 1995. – №15 (133), квітень.

12. Войцехівський А.А. ОУН. Через призму фактів. Науково-

практична конференція у Києві 09 04.1992 – С. 48.

13. Політика і час. – 1991. – №11; Шевчук В. УПА. – С.83.

14. Товариш. – 1996. – №42 (212), жовтень. Товариш. – 1994. – №20

(85), травень; Миколайчук В. – Житомир. – 1998. – №7-8, лютий.

Комуніст. – 1997. – №21 (166), травень.

15. Український самостійник. – 1950, лютий.

16. Архів УКДБ Ж/о №1197-5-137).

17. Політика і час. – 1991. – №11. – В.Шевчук. УПА, – С. 83,

Товариш – V – 1994. – №19 (84) архів КДБ. Спр. №197-5-804-847.

18. Дашичев. Крах стратегії німецького фашизму. – М., 1973,

Т. 2. – С. 63.

102

19. Вісті з України. – 1961. – серпень, №69.

20. Гадан Я. Твори у 4-х т. – К.: Наукова думка, 1977. Т. 2.

С. 186-187.

21. Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради, – С. 239-243; Федуняк

А. А правда то одна// Комуніст. – 1996. – №8 (101), лютий.

22. Товариш. – 1993. – №50 (63), грудень.

23. Сірий генерал. – М., 1970. – С. 172.

24. Поліщук В. Гірка правда. – Канада-Донецьк. – С. 61, 80, 95,

280.

25. Масловський В. Бандера: прапор чи банда. //Радянська Україна. –

1996, 18 жовтня.

26. Людської крові не змити. Книга фактів. – К., 1970.

27. ЦДА України, фонд 3833, опис 1, справа 49, с. 1-2; Дмитрук К.

Безбатченки. – С. 31.

28. Кук В. Відкритий лист. 1960. – С.14.

29. Вісті з України, 1967; Матейко І. Різуни, а не учасники

визвольних змагань// Вільна Україна, 1997, №20, жовтень.

30. Арх. №31937-1-88, арх. 2/91-25.

31. Микитенко В. Кати, або про банду “Павла-Миколи”, що діяла

на Житомирщині. – Газ. “Радянська Житомирщина”, 13.12.1991, №30.

Вільна Україна. 1997. – №7, квітень.

103

Масловський B.I.

Замість післямови (до праці «З ким і проти кого воювали

українські націоналісти в роки Другої світової війни »)Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна про-

довжувати без кінця. На поставлене запитання – з ким і проти кого

воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? –

відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН – УПА.

Однак ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:

“ОУН сподівається, – писали бандерівці 14 серпня 1941 року в

“меморандумі”, посланому в Берлін, – що в рамках німецької політичної

системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і відомо...”; “Коли

ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, – писав Степан

Бандера в 1948 році в брошурі “Слово до українських націоналістів-

революціонерів за кордоном”, – то Україна (читай: українські інтегральні

націоналісти – В.М.) не могла прийняти неприхильне цього факту...

Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її – готовність

до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і

тільки проти неї...”

Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні “проти більшо-

вицької Росії” і “тільки проти неї”. Завершував свою думку провідник

ОУН такими однозначними застереженнями: “Таку політичну лінію

ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і

важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося...” Отже,

свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав

“єдино правильною” і до неї “завжди признавався”, тобто її схвалював і

не відмовлявся.

А чи “признаються” у своїх численних злочинах нинішні шану-

вальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури

в незалежній Україні?

Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших

воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей

ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани

Другої світової. Але Пам’ять народна живе в серцях живих і чесних

людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-

розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх

шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму.

Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер

ставлять пам’ятники есесівцям 14-ї гренадерської дивізії СС “Галичина”,

104

провідникам ОУН-УПА Є.Коновальцю, А.Мельнику, С.Бандері, Р.Шухевичу

та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як націо-

нальних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, від-

роджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини.

Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини

минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим

граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.

Мало того, сьогодні з’явились такі шанувальники, які ідеологію

войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть

перетворити на об’єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють

її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини – в

розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства.

Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної